«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 6

• Предыдущая
• 6/116
• Следующая

Про наші племена літописець каже, що вони ріжнили ся між собою своїми звичаями і побутом— „мали кожде свої обичаї, закони і науку батьків своїх і свої норови кожде". Але сї ріжницї не були великі, і далеко більше в житю і по-бутї всіх сих племен було одинакового або подібного. З оповідань.іїтописцїв та иньших київських писань, з переказів чужосторонцїв, які описували наші сторони, з находок у старих могилах і. скарбах, нарешті і з самої мови, можна знати досить докладно, як жило ся нашим людям тоді, по їх розселенню на нових грунтах, в теперішній землі українській. Розумієть ся, не однаково жили по великих, богатих, торговельних містах і по глухих хуторах в глубоких лїсах, далеко від світу—як і тепер є велика ріжниця — паліятка хліборобства (меньшим, закругленим камінем розтирали зерно на великім, рівнім каменї). Ті ріжницї, які лїтописець показує, ловив я коней власними руками; ріжні мав пригоди: два тури (дикі бики) взяли мене на роги з конем разом, олень мене бив рогами, оден лось топтав, а другий бив рогами; дикий кабан відірвав у мене меч від пояса, ведмідь віддер менї кусник сїдла з-під самого коліна, барс скочив на мене й перевернув мене з конем…

Тому що дикого звіря й птицї водило ся ще богато, та й на свою худобу було лекше, бо пастівнїв та сіножатей було більше, їли люде мабуть більше мяса ніж тепер. Про те й тоді їли найбільше вже ростинну їжу—хлїб, кашу, варену городину. Хліб замішували на дріжжах і пекли в печи, подібно як і тепер; мясо по найбільше їли варене Пили найбільше мед, і дуже богато, всі, від бідних людей до князїв. Про князя Володимира оповідає літописець, що він казав розвозити бідним людям хлїб. мясо, ріжну городину, мед в бочках, а в иньших квас. А як їли богатші люде, видко з розпорядження князя Ярослава, щ6 мають давати княжим людям, які їздили збирати податки: для княжо го вирника і його слуги що дня хлїб, по мірі пшона й гороху на кашу, двоє курей, грудку соли, відро солоду на пиво, раз на тиждень бичка або полоть, в скоромний день сир, в піст замість мяса рибу.

Убирали ся просто. Носили сорочки полотняні і штани, поверху свити, а часом ще й кереї („корзно" звало ся), на ногах якісь плетені панчохи і чоботи або постоли, на голові шапку з якоїсь шкури, або плетену.

В старих могилах з тих часів можна бачити останки вовняних і полотняних матерій, полотна льняного і конопляного, грубшогоітоньшого ткання, ремінні пояси і коло пояса ножик, гребінець, шкуряна торбинка з ріжним припасом—огнивом, маленьким бруском до гострення; на ногах невисокі гостроносі чобітки зшиті на подошві з тонкої вичиненої шкури (як сафян). У жінок намисто, нашийники (гривни) зплетені з дроту, на голові шапочки або наголовники ушиті ріжними прикрасами. На висках висіли кільця, нашиті на ремінець; в коси вплітали ся також кільця—вони так і лежать рядом на кістках, від висків на чоло, або від висків на груди, як лежали коси. Богаті лишали ся шовковими убраннями, з грецької або арабської матерії, золототканою парчею та дорогими міхами (футрами), золотими уборами, ланцюхами. дукачами (медальонами), золотими ґудзиками, кованими поясами. Коли князї наші починають заходити в близші зносини з візантийським двором, переймають відти й ріжні убори й моди, а за ними переймали се також бояре й богаті люде.

Чужоземці хвалять тодішніх людей наших за щирість і привітність. Особливо цікаво описує візантийський письменник Прокопій Антів і Словен, себто Українців і їх сусідів кінця VI віку, часів розселення. Каже, що вони ласкаві до чужоземцїв, гостинно приймають їх і проводять далі, щоб не стало ся їм якоїсь шкоди. Жінки їх незвичайно вірні своїм чоловікам і часто убивають себе, коли вмирає чоловік. Дуже люблять свободу, не хочуть нікому служити ані бути під чиєюсь властю. Але не згідливі, не вміють слухати ся чужої гадки, кождий тягне на своє, і через те бувають між ними суперечки й криваві бійки. Подібно кажуть пізнійші письменники про Українців та й иньших тодїшнїх Словян. Кажуть, що се люде відважні й воєвничі і ніхто б не міг їм противити ся, як би вони тримали ся одностайно.

Любили повеселити ся і забавити ся, поспівати й попирувати. Без пісні, танців, гри не обходила ся нїяка оказія. Літописець сердито оповідає про тодішні ігрища між селами, а на ннх„плясання і всякі бісовські пісні"—тому що вони були звязачі з старою, поганською (язичеською) вірою. „З плясаннєм, гудіннєм (музикою) і плесканнєм" справляли ся весілля. Про київське військо оповідає візантийський історик, що воно цілими ночами забавляло ся музикою й танцями, та піячило. „Руси в тім веселіє щоб пити, не можем оеч того бути", каже князь Володимир в оповіданню про його хрещеннє: київський літописець вложив тут йому в уста сучасне приспіве. І всякі свята поганські, а потім і християнські, уродини чи похорони-все звичайно справляло ся великою випивкою. Ся вдача привітна й ясна відбила ся і в звичаях та постановах. В старім праві нашім не було смертної кари на провинників, ані калічили за провину, відрубаючи руки, ріжучи уха, носи, як то робили по законам візантийським або старинтним німецьким. Духовні потім, перейнявши разом з церковними книгами також і книги законів візантийських, пробували на грецький взірець і у нас завести такі кари на смерть та каліченнє, але не приймали того люде. Карали грошима, сажали до вязницї, в найгіршім разі оддавали в неволю, щоб відробив працею свою провину, але крови проливати, на жите чоловіка наставати не любили. Що иньшого на війні, там уже як прийшло ся—то вже, казали, суд божий. Але калічити чоловіка й життя позбавляти— не любили того.

Ясними і веселими очима дивили ся на світ божий. Не знали темних, суворих богів, що напосідають ся на щасте чоловіка. Вище всього славили й шанували світло і тепло світове, що дає себе знати в сонцї, в теплї, в буйній ростинности, в усім житю природи. ПрокопіЙ оповідає про Антів і Словен своїх часів, що вони шанують єдиного бога, себто бога неба, що посилає світло і блискавицю. Здасть ся. його називали Сварогом. Пізнїйшими часами ріжні прояви сили того свого світлого бога називали ріжними йменнями. Іменем Хорса і Даждь бога. себто подателя всього добра, називали сонце. Іменем Перуна грізну силу громовинну, що гремить і бушує в бурю. Огонь називали Сваро-жичем, сином великого Сварога, небесного світла й огня соняшного або блискавичного. До старших богів належав також Велес або Волос, „скотїй бог", оборонець худоби. Всі вони звали ся богами—се слово означає добро, благо (звідти такі слова як богатий, збоже, і убогий— такий що не має добра), а далї значило подателя всього доброго. Ті боги й по заведенню християнства зістали ся в віруваннях нашого люду, тільки покрили ся йменнями святих християнських: так ріжні вірування з Перуна перейшли на Іллю, з Велеса на св. Власія, і таке иньше. Але окрім таких головних богів давнїй Українець бачив наоколо себе силу всяких живих істот; мабуть їх звали бісами, і се імя тодї не значило чогось доконче злого, і тільки потім християнські духовні зробили з тих бісів пекельних злих духів. Предки наші думали, що сї сотворіння живуть в болотах, лісах, полях, джерелах, і їх шанували, давали їм жертви, щоб не шкодили. Про се згадують духовні в перших віках християнства, що люде дають жертви бісам, болотам і криницям, молять ся в лісах і коло води. Богато з того заховало ся і до наших часів—перекази про водяників, русалок, лїсовиків (або по-лісунів); і тепер в деяких місцях ставлять ріжну їжу на криницях. Але в теперішнім помішали ся вже вірування про тих старих бісів з духами померших, дідьків (себто духами дїдів), що живуть по хатах і дворах; топельницї мавки змішали ся з давніми русалками, і таке инше.

Осібних храмів, осібних жерцїв, щоб тим богам служили, не було. Кожний сам справляв жертву або молитву богам за себе й за свою сімю. Арабський письменник IX віку переказує нам молитву предків наших під час жнив: беруть, каже просо в кірці, підіймають до неба й молять ся: „Господи, ти давав нам страву, дай нам її й тепер подостатку". Молили ся десь в тихім місцї, над водою, де чоловік найживійше відчуває подих тої таємничої сили, що оживляє природу. Ідоли богів були рідкі, мабуть по більших тільки містах.

• Предыдущая
• 6/116
• Следующая