«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 48

• Предыдущая
• 48/116
• Следующая

Але не в сім однім патріархи мали несщасливу руку в своїх мішаннях в справи української церкви. Україна взагалі відвикла давно від усяких мішань патріархів в її церковні діла. І давнїйше патріархи дуже рідко до них мішали ся, а за останні столїтя майже зовсїм перестали—от посилали до них по благословенне для новопоставленого митрополита та й тільки. Митрополит не знав властиво ніякої впасти над собою крім правительства, владики—також. Аж тут—річ небувала—приїздять самі патріархи на Україну. З початку антіохийський (1585), потім константинопольський (1588). їхали вони властиво до Москви, розстарати ся на грошів своїх тїсних обставинах; українські справи їх цікавили мало. Не розглядали ся в тутешнїх відносинах і не знали їх; але коли до них звертали ся в ріжних справах, то роспоряджали ся дуже рішучо. А при тім хапали ся справ як раз меньше важних, з котрими українська церква ще могла б жити й тисячу літ без особливої шкоди, а тим часом патріархи робили велику історію з тутешнїх звичаїв, які їм здавали ся непорядками. Наприклад на Українї святили ся в священики і на иньші церковні степені люде, які були два рази жонаті; се був тутешній звичай, але в грецькій церкві се вважало ся недозволеним, і патріархи вважали таких священиків поставленими беззаконо, грозили клятвами владикам, які б таких священиків у себе терпіли, і таке иньше. Єремія, взагалі чоловік дуже горячий, мало розважний, скинув самого митрополита Онисифора Дївочку, за те, що перед посвященнєм був два рази жонатий, хоч, здаєть ся, поза тим був митрополит з нього зовсїм не злий. І в иньших справах Єремія поступав різко, скоро, не дуже вглядаючи в справу, слухаючи кого небудь-насварив владиків, загрозив клятвами, скиненнєм з урядів. А й виїхавши, присилав ріжні розпорядження, міняв і переміняв, настановляв своїх наглядачів (екзархів) над владиками і скидав їх, а ще й не завеїди можна було розібрати, кого слухати, бо зявила ся цїла туча ріжних грецьких пройдисвітів, що мантили гроші, називаючи себе ріжними архієпископами, патріаршими післанцями, то що. Владикам, що відзвичаїли ся були від всякбї духовної впасти, все се здало ся за напасть незносну: і сї грецькі непорядки і та брацька контроля, під котру їх патріархи віддавали. І щоб позбути ся того всього, вони рішили вийти на стежку, на котру здавна закликало їх правительство і католицькі духовні: відорвати ся від патріархів і піддати ся під папу римського.

Від самого початку, як тільки Польща заволоділа українськими землями—з Казимира Великого почавши, правительство польське, а по Ягайловій унїї—й литовське думало над сим, щоб Україну й Білорусь приєднати до католицької церкви. Казимир з початку думав просто на місце православних владиків посадити біскупів католицьких і тим способом покінчити справу; але боярство галицьке тому спротивило ся, тоді Казимир випросив у патріарха для Галиччини осібного митрополита і так православна церква мала далі істнувати. Отже правительство польсько-литовське, почавши від Ягайла і Витовта, стало думати, щоб призвести до того, аби владики православні піддали ся під вдасть папи і пристали до католицької церкви. Старало ся на владичі і особливо митрополичі місця вибирати людей до сього податливійших, наставало на них, щоб вони їздили на собори католицькі та писали до папи, аби їх приняв під вдасть свою. Декотрі владики й митрополити таки й пробували чинити сю волю, але переконували ся зараз, що духовенство і громадянство не піде за ними в такім разї—збойкотує їх. Тому найчастїйше на всякі такі налягання правительства митрополити відповідали, що вони б раді всею душею, але сього не можна зробити без патріархів і собору: як би так собором рішити пристати до католицької церкви, а без нього не можна їм сього робити на власну руку. І так справа тягла ся. В 1439 р., на соборі в Фльоренції, здавало ся, вже вдало ся привести до сього, бо унїю прийняв і митрополит київський Ісидор, і майже всї грецькі владики, і цїсар візантийський, що хотїв тим способом дістати поміч від папи на Турків. Але нї в Греції, нї в Ісидорових єпархіях тої унїї не прийняли і самі Ісидорові прихильники мусїли відступити від неї. Всї заходи в. кн. Казимира Ягайловича зістали ся без успіху. Потім дуже горячо взяв ся був до унїї в. кн. Олександр, але Москва, користаючи з тої „тїсноти вірі православній", почала відривати від в. кн. Литовського одну землю за другою, і се так налякало правителів литовських і польських, що вони полишили сю справу.

Та минуло з того часу кількадесять лїт, страх той призабув ся; католицька церква в Польщі в другій половинї XVI віку вийшла з непорядків, устаткувала ся, і бачучи розстрій і упадок православної церкви, набирала охоту підбити її. Навіть між православними було чимало таких, що бачучи непорядки в своїй церкві, думали, що найкращим виходом буде зєднати її з церквою католицькою, бо без того католицькі правителі далі будуть давати таких митрополитів і владиків, що від них православній церкві тільки сором і біда. Наприклад Василь-Константин Острозький висловляв такі гадки. Але він і иньші все ж таки стояли на тім, що се треба зробити за порозуміннєм з патріархами, всім миром православним.

Але владики, котрі тепер задумали піддати ся під власть папи, розуміли, що патріархи на таке не пристануть, і зєднати ся з католиками значить розірвати з патріархами. Знали, що на се громадянство не піде. Тому рішили робити се дїло потайки, сподїваючи ся, що як воно буде зроблене, тоді правительство польське зуміє погнати за ними і низших духовних і громадянство. Першим пішов на ту стежку Балабан, розгніваний тим, що патріарх так неделїкатно взяв сторону брацтва. Він порозумів ся ще з иньшими владиками, і за кілька місяцїв, в 1590 р., зібрало ся вже їх четверо: крім Балабана ще владика луцький Терлецький, турівський Пельчицький, холмський Зборівський. Вони списали постанову, щоб піддати ся папі, але вести дїло далі потайки. Згодом і иньших владиків до себе притягли. Найдовше вагав ся митрополит Рогоза; він також був дуже ображений фальшивою грамотою, яку на нього змайстрував оден грецький пройдисвіт—нїби то Єремія кидає на нього клятву. По довгих ваганнях митрополит також пристав до тої змови владиків. З кінцем 1594 року вони списали заяву до папи і до короля, де звіщали про свою постанову піддати ся під власть папи і привести до того иньше духовенство і громадянство, з тим щоб устрій церковний і обряд православний зістали ся не рушані, а владиків православних зрівняно в усїх правах з єпископами католицькими.

Король був тим дуже утїшений: обіцяв їм усяку ласку, оборону і опіку. Потім з кінцем 1595 р. Терлецький і новий владика володимирський Потїй поїхали до папи і дня 23 грудня на святочнім засіданню, перед усїм двором і кардиналами зложили перед папою свою покору і присягу на вірність католицькій церкві іменем всїх владиків, і так прийнято їх до церкви католицької.

Хоч владики вели свою справу потайки, але поголоски про їх заходи почали ходити вже досить скоро. Православне громадянство одначе не дуже ними трівожило ся, сподїваючи ся, що без нього ж владики не будуть сеї справи кінчати: однаково мусить прийти вона на собор. Острозький й просив короля, щоб позволив православним скликати собор, але король не згодив ся. Тоді Острозький, як голова православних, окружною грамотою своєю закликав їх, щоб нЇ в якім разї не йшли за тими зрадниками владиками, міцно стояли при вірі православній і поборювали унїю всїми силами. Грамота ся, видрукована і розіслана по всїм православнім світі українськім і білоруськім, зробила сильне вражіннє на своїх і чужих.

Балабан, побачивши, який гнів підіймаєть ся на владиків, завагав ся й відступив від унії: написав, нїбито його без відомости підписано на владичих заявах. За ним пішов також і владика перемиський Копистенський. Але з тим більшим завзятем рішив ся підтримувати владиків-унїатів король. На біду православних, в царгородськім патріархаті настало замішаннє по смерти Єремії (вмер р. 1594) і звідти православні Українці й Білорусини не могли добути нїякої помочи. Просили приїхати протсінкеля царгородськогоНикифора. уповажненого патріаршого, але й того перехоплено на Волощинї, за наказом таки польського ж правительства, і всаджено на вязницї. Неоден рахував на козаків, бо вони вже з осени 1595 р. помагали на Волини громити прихильників унїї і правительство бояло ся мабуть непомалу їх мішань у сю справу, але й козаки тепер також не могли нїчим помогти сьому ділови: саме взяв ся до них Жолкевский, з початком 1596 р., коли православні з напруженою увагою готовили ся до рішучої стрічі з владиками уніатами.

• Предыдущая
• 48/116
• Следующая