«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 46

• Предыдущая
• 46/116
• Следующая

Значно важнїйшим і тривкійшим центром такої нової культурної роботи був Острог на Волини, князівство князїв Острозьких. Князі Острозькі, потомки київського княжого роду, визначили ся здавна тим, що міцно і вірно стояли при своїй народности. Нераз стрічали ми князів з сього роду в такій ролї. Князь Консгантин Іванович Острозький, гетьман литовський, вважав ся свого часу головним оборонцем своєї народности і віри (помер в р. 1530). Його син Василь-Константин, воєвода київський, пан величезних маєтків, споріднений з першими домами Польщі й Литви, не грав визначної полїтичної ролі, але прославив ся також як покровитель українського культурного житя і оборонець православної віри; міг би, як на свої величезні засоби, дожити на то далеко більше, але все таки й те, що дав він, було найзначнїйше з того, що взагалі українське житє дістало від свого тодішнього магнацтва.

Відомости наші знов таки дуже бідні й тут. Очевидно, в Острозї громадить ся здавна учене духовенство, веде школу, і в 1570-х роках пильнує зробити з неї школу вищу, на взір польських академій. Сучасники називають її „триязичним ліцеєм" (тому що вчили в нїй по словянськи, по грецьки і по латини), або „школою грецькою", „грецько-словянською", також і академією. Одначе наладити тут вишу науку все не удавало ся як слїд, бо не ставало учительських сил: у себе дома і в грецьких землях трудно було таких знайти, а з західніх сторін неправославних учених бояли ся брати, щоб не нанесли католицького духу.

Можна було б, розумієть ся, виховати учених з своїх учеників, посилаючи їх в західнї університети, але до сього якось не додумували ся. Часами тільки удавало ся залучити сюди Греків з вищою сучасною західно-європейською освітою (як Лукаріс, пізнїйший патріарх, або протосінкел Никифор). Все ж таки се була школа вищого типу, і тим ворогам православних, які доводили, що на православнім грунті неможлива наука, неможлива освіта, — острозька школа була доброю відповідю на самім дїлї. Від неї починаєть ся поворот до вищої освіти на Українї.

При школї й по за нею громадили ся в Острозї учені люде і творили свого рода учене товариство; тут були такі славні на той час богослови й учені як Герасим Смотрицький і його син Максим, в чернецтві Мелетій, Василь автор важного богословського трактата „про єдину істину православну віру", Філялєт-Бронський, Клирик Острозький, й иньші. Першим важним дїлом сього ученого кружка було виданнє друкованої біблії. До кн. Острозького перейшов 1575 р. їв. Федорович зі Львова, наладив тут друкарню, і власне першим дїлом для неї Острозький замислив виданнє біблії. Се було по тодїшнїм часам велике дїло: цілої біблії майже нїде не можна було знайти, тільки поодинокі її части. Острозький розсилав своїх людей по ріжних сторонах — розшукувати грецькі тексти і словянські переклади, кілька років ішла робота над виправкою сього перекладу, кілька лїт друкували її, і 1580 року вийшов у світ сей найбільший твір словян-ського друкарства. Пізнїйше, в 1580 і 1590-х рр. учених Острозьких займає головно письменська оборона православної віри, боротьба з новим календарем, що хотіло силоміць звести правительство, а православні не приймали, а потім боротьба з церковною унією (такі були писання Василя, Гер. Смотрицького, Бронського, Клирика Острозького).

Українська суспільність дуже високо цінила діяльність острозь-кого кружка і острозької школи; але тим більше мусїло смутити її, коли бачила, як непевне було се істнованнє. Сини князя Константина були католики, тільки оден був православний—Олександр, але вмер ще за житя батька; старший Януш, що мав би дістати острозькі маєтки, перейшов на католицтво—за те й дістав найвищий уряд в державі: каштелянство краківське. Невелика була надія, щоб при нїм щкола острозька могла далї розвивати ся, і справді по смерти кн. Константина підупала вся острозька робота. Теж саме було і в Слуцьку, де з смертю кн. Юрия перейшли маєтки княжі в католицькі руки й завмерли всі ті початки просвітної роботи, що були почали ся. І взагалї мала надія була на панів: запізно почала ся та освітня робота і занадто бідна була ще вона, щоб могла їх привязати до свійського ґрунту. Панські дїти далї йшли до католицьких шкіл, особливо до єзуітів, що з кінцем XVI в. закладають свої школи в ріжних містах (в Вильнї, Ярославі, Люблині й ин.): до них приманюють вони, як дуже зручні виховувачі, саме дітей панських, шляхетських—і виховують їх на завзятих католиків.

„Не надїйте ся на князі", сказали собі громадяне, дивлячи ся на се все, та брали ся ратуватись власними заходами, з власного складаного гроша. І перед у тім повело міщанство—на Українї львівське, на Білоруси виленське.

Ми вже бачили, що ще в 1530—1540-х роках українське і білоруське міщанство, бажаючи мати легальну форму для своєї організації й організовання иньшої суспільности, скористало для сього з старинної організації брацької. Зреформувало її на взірець брацтв ремісничих цехових і тим способом приладило предковічну брацьку організацію до нового міського устрою й житя, принесеного польським панованнєм. Зміст в сих нових брацтвах зістав ся старий, небогатий: опіка над церквою брацькою, над убогими своїми членами. В дїйсности заповняла житє брацтва оборона своїх національних прав: особливо так було у Львові, де більш ніж де українське міщанство відчувало чуже ярмо над собою, і брацтво стало головним огнищем і органом сеї боротьби.

Середину XVI в. зайняла у Львові боротьба за відновлене владицтво православне, до котрого католицький арцибіскуп львівський заявляв далї свої претенсії. Пізнїйше, з 1570 роком здіймають українські міщане міста Львова нову боротьбу за рівноправність: ріжні обмеження тим сильнїйше давали їм себе чути, що протягом XVI віку українське міщанство тут дуже зросло і числом і достатком і культурною силою. Але і сим разом йому удало ся вибороти тільки деякі досить незначні полекші, а давня нерівноправність лишила ся далї. Слїдом захопила Львовян боротьба за календар: власне у Львові більше нїж де правительство і католицьке духовенство заходило ся змусити православних, щоб разом з католиками прийняли новий, поправлений календар. Але православні вважали се замахом на своє церковне житє і стояли на тім, що доки вони добровільно не приймуть нового календаря, нїхто не може їх до того змушувати. Справа ся дуже розворушила Українців, приходило до ріжних насильств від католицьких панів, духовенства і уряду—бійок, арештів, — але Українці таки справу свою одстояли й добили ся признання своєї автономії в справах церкви і культури.

Коли в українськім громадянстві почала виясняти ся потреба національної культурної й освітної роботи для охорони і піднесення національного житя, сї гадки опановують також і львівських братчиків. Серед них виступають найбільш горячі оборонці освіти, школи, письменської роботи—а перед усім своєї української школи, школи і школи, як єдиного ратунку від національної загибели. Мало значить дбати про церкву, доводили вони-церква без освіти, а значить без школи—безсильна. І в тім напрямі розпочинаєть ся жива робота серед львівського громадянства.

Вже в 1570-х роках удав ся під крила львівського брацтва Іван Федорович, покинувши Заблудів. Але братчики, зайняті будовою нової церкви брацької на місцепогорілої, не спромогли ся на значнїйшу матеріальну поміч йому. Друкарня Федоровича скоро спинила ся в заставі у Жидів, а сам він, надрукувавши у Львові тільки одну книгу—Апостол (1547), перейшов до кн. Острозького. Одначе потім вернув ся таки до Львова, пробував на ново пустити в рух свою друкарню, та так і вмер, не добивши ся свого (1583). Друкарню його почали у заставцїв торгувати купці з чужих сторін. Але Львовяне не хотіли її пустити з свого міста, і владика львівський ґедеон Балабан з братчиками видали Жидам векслї й викупили друкарню, а на сплату почали збирати гроші по всїй Україні, аби не упустити з рук той „скарб особливий".

• Предыдущая
• 46/116
• Следующая