«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 37

• Предыдущая
• 37/116
• Следующая

Оповідали, що Вишневецького повісили за ребро на гак, і він висїв так три дні, але не жалїв ся й не просив ся, а ще насмівав ся з Турків та лаяв Магомета їм на злість, так що вони, не витримавши, застрілили його й тим скоротили йому сих і иньших ще переказів, оспівавши Вишневецького під іменем Байди і зробивши з нього гуляку-Запорожця, що якимсь способом заблукав до Царгорода.

Так Вишневецький згинув марно, не здійснивши своїх плянів. Але діяльність його не пройшла дурно. Не тільки його гадка про сотво-реннє міцної опорної точки за порогами здїйсняєть ся в пізнїйшій запорозькій Сїчи, котрої він був немов духовним батьком, але і в пізнїйшій козацькій політиці чують ся відгомони смілих гадок Вайди про можливість для козаччини, опираючи ся на Литву. Москву, Волощину і навіть саму Туреччину, грати ширшу політичну ролю й розвивати свої сили, користаючи з спільности інтересів то одної то другої держави. Друга половина XVI в. стає часом, коли козаччина незвичайно скоро зростає в силах, органїзуєть ся, поширює незвичайно свій політичний виднокруг, сферу своєї дїяльности. І в сім були впливи не тільки пригожих зверхніх обставин, що надавали козаччині незвичайного значіння, підіймали її високо в очах громадянства свого й чужого та зміцняли її небувалим притоком свіжих сил. Була велика зміна в самім власнім почутю козаччини, в її самосвідомости, в тім що від старого „луплення чабанів татарських" брала ся вона до широких політичних плянів, до незвичайно сміливих діл.

Мусимо собі представити. яке незвичайне вражіннє робила мала горстка козацька, що з голими руками, можна сказати, не роспоряджаючи ні кріпостями, ні запасами зброї, ні грошевими засобами, так сміло хапала ся пащі хижого бісурменського звіря, що дер сучасну Україну, смоктав кров з неї і сусідніх земель і в страху держав сусіднї держави, які перед тим вважали себе такими сильними, побідними, могутними. Не тільки Україна, а вся східня Европа, всї сусідні землі жили під тяжкими вражіннями турецьких завойовань, котрим ніщо не могло противстати, і татарських спустошень, які зробили цілу східню Европу одною невільницькою кошарою, з котрої татарські загони свобідно і незборонно гнали табуни невільників на кримські торги, наповняючи звідти невільником Туреччину, Італію, Францію, Іспанїю, африканське побереже, трохи не весь світ тодішній.

„Торгують невільником у всіх містах Криму, але найбільше в Кафі", пише литовський письменник з половини XVI в. „Трапляєть ся там, що цілі юрби нещасливців, запроданих в неволю, женуть просто з торгу на кораблі, бо місто лежить коло дуже доброї морської пристани, і тому Кафу можна назвати не містом, а ненаситною, поганою безоднею, що пожирає нашу кров".

Думки про полоненників, невільників, їх нечувані, безвихідні страждання, їх тугу за рідним краєм опанували сучасну творчість, відтиснувши на далекий плян иньші теми. Чоловік став іграшкою долі, яка в одну мить робить з вельможного пана нужденного невільника, з побожних християн недовірків бісурменських, кидає сестру в обійми по-турнака брата, стару мати в неволю її сина, що потурчив ся й забув уже рідний край. Нечуваною силою напруженого народнього почутя сї теми, що такою марою навязли тогочасним людям, перекинуто через десятки поколінь до наших часів, так щ") вони дають і нам понятє про страшенні гнітючі образи, під вражіннєм котрих жив, котрими був опанований тодішній Українець.

Се невільницькі псальми, як їх називали наші кобзарі.

Сей голяка в лихій семирязі (сермязі) і вязових постолах-се та козаччина гола і боса, яка нї з чим кидаєть ся на бісурмена, що вже встиг зробити з ловів на укоаїнського невільника зовсім звичайний про мисел: богаті Татари й Турки з чорноморських міст позичають голоті татарській гроші на коней грають їх собі невільником. Козаччина зганяє з степу сих татарських промисловцїв, розганяє їх табуни й стада, котрими посіли степи, громить чорноморські городи—осідки бісурменства, оселї тих торговців турецьких, ринки невільничі, та визволяє ватаги невольника На тихі води, на ясні зорі, у край веселий, в городи християнськиї.

Страшенне се робило вражіннє взагалі, а особливо в народі українськім, так—здавало ся—вже безповоротно забитім і задавленім.

І не так ті перші походи, де козаки йшли, завербовані старостами чи богатими пограничними панами, а пізнїйші самовільні походи козацькі, що починають ся в середині XVI в., власними засобами, не тільки вже без панської помочи, але навіть і против гострих заборон правительственних. Правда, Турки, та й саме правительство литовське довідувало ся, що невважаючи на заборони, пограничні старости й пани таки помагають далі козакам і покривають їх, ділячи ся з ними добичею так як турецькі купці з Татарами. Але ся поміч чи покриваннє мало було звісне і не грало особливої ролї в козацьких походах—не від того вони залежали.

Нарід увірив в силу козацьку. Козаки стали його героями, оспівували ся в піснях і виростали в надлюдські образи в переказах. І разом з тим, як люде переймали ся вірою в необорну силу козачу, до козаччини горнуло ся все більше людей, все зростало число таких, що ставали козаками на все житє. Росла й відокремляла ся ціла осібна верства козацька. І не хотячи зовсім—приложило до сього своїх рук саме правительсто отими самими своїми заборонами походів козацьких та ріжними заходам коло того, аби їх перепинити.

В почдтках правительство піддало ся гадкам місцевих урядників, що за помічю козацтва радили розпочати боротьбу з Ордою, і думало про те, якби розложити козацькі залоги на Низу й спинити ними напади татарські. Але потім злякало ся, коли Орда почала жалувати ся на козацькі напади й свої наїзди оправдувала тим, що се вона відвдячуєть ся за козацькі погроми. Починаючи від р. 1540 правительство литовсько-польське раз у раз наказує своїм старостам та намісникам і панам пограничним, аби не помагали козакам; заходить ся козаків переписати на реєстр і віддати їх під пильний нагляд; забороняє пускати їх в степи на добичництво: каже переглядати, хто з чим з степів вертає, і коли б у кого показала ся здобич татарська—тих суворо карати.

Одначе пограничні урядники й пани не дуже слухали, бо знали, що Татари тільки на козаків складають, а коли чим можна приборкати Орду—то тільки козаччиною. Через те дивили ся крізь пальці на козацькі походи—правда, що за те відбирали у козаків їх найкращу здобич. А як брали ся справді козаків гамувати, то з того виходило тільки те, що козаки ще меньше замків держали ся, а все більше осїдали ся в степах. Списати їх та під погляд узяти не вдавало ся, бо й мало ще було таких, що справді були козаками й більше нічим; таких під час переписей 1552 р. не нарахували і пятисот душ, а козакувати ходив ріжний люд- з міщан, з селян, з дрібної й більшої шляхти. Про те правительство своєї гадки не покидало і кінець кінцем для погамовання козаччини задумало завести над ними осібне начальство. Коли в 1560-х роках Турки почали знов дуже скаржити ся на козацькі напади та грозити ся Литві й Польщі, король закликав козаків, аби вони вийшли з Низу до замків пограничних: там їм буде служба і за службу платня, а завести з ними порядки поручив гетьману польському (саме під той час Київщину прилучено вже до Польщі). Гетьман настановив над козаччиною осібного начальника і судю, щоб той пильнував порядку у всій козаччині і в тій—котру взято було на платню і службу королївську, і в тій яка собі далі лишала ся без платні. Порядку одначе з того не побільшало, бо й тим, що взято на платню, грошей не платили, а ще більше козаків лишило ся поза тим королівським козачим полком і промишляло собі далі як уміло. Далі йшла жвава війна на пограничу: Татари набігали, козаки їм відвдячу-вали ся, нападали на кочовища татарські й городи турецькі, мішали ся в волоські усобиці—стежкою вказаною їм Вишневецьким. На його місце зявив ся у них иньший ватажок з волинських княжат, Богдан Ружинський, що також вів зносини з Москвою, дістаючи відти засоби для боротьби з Ордою, і вславив ся сек) боротьбою на Україні поки не наложив головою, здобуваючи Аслан-кермен. Його то, як думають, оспівує пісня.

• Предыдущая
• 37/116
• Следующая