«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 34

• Предыдущая
• 34/116
• Следующая

І саме від заходів коло відновлення православної єрархії зачинають ся змагання галицького громадянства до національного відродження, по тім як надії на заграничну поміч розвіяли ся. Вони стають слідні з початком 1520-х років, почали ся мабуть значно ранійше, зайняли кільканадцять літ, поки удало ся добити ся від правительства позволення. щоб митрополит київський поставив владику для галицької єпархії. Неймовірно читати навіть про те, якими дорогами мусіли ходити за сим позволеннєм Галичане—шукати протекції у ріжних панів, що мали впливи на королівськім дворі, оплачувати все щедрими дарунками, платити навіть самому королеви і королевій. За привилей на владицтво мусіли Галичане обіцяти королевій Боні дати 200 волів, потім за те щоб скасовано права львівського арцибіскупа" роздали 110 волів королеви, королевій і ріжним панам; потім іще 140 волів, поки король дав владиці грамоту…

Головно заходили ся коло сього львівські міщане-Українцї. Вони ж в тім часі добивають ся, аби скасовано ріжні несправедливі заборони, що тяжіли на них: їх не тільки не допускали до міських урядів, але й не приймали до ремісничих цехів, не позволяли шинкувати, торгувати матеріями; не можна було їм мати домів в місті, окрім як тільки в малім руськім кварталі (де теперішня улиця Руська з сусіднїми переулками), не дозволяли ім по за тим же кварталом ходити з церковними процесіями, провожати мертвих з церковною церемонїєю… Навіть православної присяги не приймано в судових справах.

Львівські Українці добивали ся скасовання сих заборон через ріж-них впливових панів—між иньшим і через звісного волинського магната Константина Івановича Острозького, гетьмана литовського (котрого дуже шанували на дворі королівськім за його воєнні заслуги, і навіть „як виїмок" дали йому воєводство троцьке, оден з важнійших урядів). Не жалували й дарунків та хабарів. Але таки мало що виграли і в старій столиці Галичини зістали ся далі „инородцями", що тільки в своїм кварталі мали сякі такі права.

Не тратили духу через се. Важно було се, що здобули таки собі, не вважаючи на всі перепони, православного владику і осадили його у Львові (1539). Була се нова опорнаточкадля тодішнього національного житя. Заразом реформують церковні брацтва за для національної організації.

Такі брацтва були при церквах здавна—початки їх ішли ще від старих поганських часів, від поганських святош і ігрищ, куди збирали ся сусіди з доохрестних сіл. Пізнїйше сї села звязали ся коло церкви, справляючи на храм всенароднї пири, так звані братчини: варили на те мед і пиво, приймали на пир прихожих гостей за оплатою і збирали ті доходи на церкву. Память про се маємо в новгородських билинах.

Потім, коли правительство польсько-литовське почало поширювати разом з устроєм міст по німецькому праву, також цехові ремісничі брацтва на німецький взірець, починають мішане українські і білоруські реформувати свої старі брацтва на подобу тих цехових брацтв, щоб мати законну форму для своєї організації. Найстарші статути таких реформованих брацтв маємо з Білоруси з Бильна, а з України з Львова. Львівське брацтво при головній церкві Успенія, в руськім кварталі, було зреформоване мабуть разом з заведеннєм владицтва. З 1540-х років маємо устави кількох иньших брацтв, при иньших церквах львівських, списачі на взірець брацтва успенського. В них постановляєть ся, що до брацтв можуть приступати сторонні люде, шляхтичі, а нїхто своєвільно не може з брацтва виступати. Брацтва служили таким чином для організації людей української народности. Львівські мішане, найбільш освічені і сильні, призвичаєні до громадської організації, а заразом найбільш вражені своєю безправністю, дають початок національній організації, розрухують останки православної шляхти, українське духовенство (селяне були зовсім безправні і майже не могли?брати участи в якімсь навіть культурнім руху). Львівські брацтва, а особливо брацтво успенське—стає центром такого нового руху. Ним інтересують ся й покровителі галицької України—воєводи молдавські: вони присилають ріжні дарунки до церкви і на братські пири ріжні припаси братчикам „своїм приятелям", як їх називають: гроші на пиво і мед, баранів в натурі. Зі Львова такі брацтва поширюють ся ся по краю, служачи основою національної одности і гуртовання. Змісту для сих гуртів ще не вироблено докладно, але форма була вже готова, а пізнійші часи принесли й зміст.

Тим часом як ото князі та магнати східньої України, програвши повстання, тихо сиділи, запобігаючи ласки литовського правительства, вдоволені тим, що їм ще лишало. а в західній Україні, по невдатних виступах молдавських, громадянство взяло ся до організаційної національної роботи, — на крайнїм пограничу тодішнього українського житя підіймала ся нова сила. Значіннє їі не можна було ще зміркувати по тих початках і певно нїхто не вгадував, що се наростає національна сила, яка перейме на себе те чого не вміли досягти українські князі та пани, не здолавши потягнути за собою народнїх, анї могло міщанство західньої України, що своїми слабими силами не подужало проломити собі путь серед польського шляхетського панування. Не можна було того збагнути з тодішнього несеріозного пограничного добичництва — козакування, або „козацтва", як його тодї називали, котрим проявляла себе з початку та нова сила.

Дали грунт і обставини сьому новому ніби, а в дїйсности старому, тільки в нових обставинах відродженому явищу українського житя події дуже сумні, а саме—нове татарське спустошеннє східньої України, що впало на неї з кінцем XV віку, від кримської Орди.

Я вже згадував, що Татарська орда Бату дуже не довго держала ся міцно—вже з кінцем XIII в., а потім ще більше в XIV вона розлазить ся, і члени ханського роду та ріжні начальники, беки, починають усобицї, підтримуючи сього чи того. І кінець кінцем серед сих усобиць головна татарська орда, так звана Золота, що кочувала над Волгою, ослабла в XV віцї зовсім і західні орди, що кочували в Криму і на низах Дніпра та Днїстра, відірвали ся від неї й утворили осібну орду, котрої хани мешкали в Криму. Перший хто так рішучо відокремив сю орду, був хан Хаджі-герай і довершив він сього почавши від 1430-х років. При тім, відриваючи ся від Золотої орди, шукав він опори та помочи сусіднього вел. кн. Литовського, тільки литовське правитель-ство, зайняте своїми справами, не вміло сеї справи відповідно оцінити і не підтримувало Кримської орди скільки небудь енергічно, а навіть не залишало союзу з ворогами її, ханами Золотої орди. Тому син Хаджі-ґерая Менґлї-герай пошукав собі иньших союзників—піддав ся під зверхність султана турецького і війшов у приязнь і союз з Москвою. Москва ж все підбивала його на вел. кн. Литовське та посилала йому на се дарунки, і слухаючи її Менґлї-ґерай починає пустошити українські землї, що належали до вел. кн. Литовського і Польщі. Вел. кн. Литовське через те що було зайняте війною з Москвою, та й через своє внутрішнє поріжненнє і упадок, не могло і не уміло досить енергічно поставити ся против сих татарських нападів. Боронили ся, як могли, місцеві українські князї та пани, але не маючи від правитель-ства майже ніякої помочи, великим татарським нападам не здужали противустати. Весною 1482 р. Менґлїтерай, заохочений дарунками і надокучаннями московського вел. князя Івана, аби йшов на Поділе, або на Київ, вчинив похід на Київщину, здобув Київ, спалив київський замок, понищив київську околицю і з тріумфом післав Іванови золоту чашу і діскос з св. Софії київської. Після того кілька літ пустошив Поділе, а польський король невдалим походом "на Буковину роздрочив ще й Турок: Татари, Турки, Волохи разом пустошили Поділе і Галичину. Татари ходили також на Заднїпровє, але Москва, маючи на меті забрати Сїверщину, просила їх туди не ходити. Менглі-герай отже, спустошивши Київщину, береть ся до Волини, пустошить також землі Білоруські. Часом Татар при тім громили—так славили ся побіди над ними Мих. Глинського і їде більше Константина Острозького; але частїйше орда пустошила землі й виводила здобич зовсім безборонне. Вся Україна, саме повітрє її наповнило ся невільницьким плачем, який нині ще бренить і плаче в наших піснях, на протяті стількох віків.

• Предыдущая
• 34/116
• Следующая