«Ілюстрована Історія України» - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 32
- Предыдущая
- 32/116
- Следующая
З часом справа призабула ся, і взагалі відносини Литви з Польщею вирівняли ся. Казимир осібного великого князя поставити не позволяв, але всю управу зіставив литовським панам, часом тільки наїзжав з Польщі до вел. князівства. Литовські пани були вдоволені такими відносинами, що самі правлять землею по всїй своїй волї, а заразом про чорну годину мають поміч в Польщі. Не маючи над собою ніякої грози, вони тепер уже не вважали потрібним рахувати ся з українськими та білоруськими панами, хотіли всім правити самі, не полишаючи їм нічого. На Волинь давали намісниками часом Українцїв часом Литвинів, а як умер Семен Олелькович київський (1470 р.), не схотіли віддати Київського князівства йвго родині. Даремно Семен нагадував перед смертю свою вірну службу Казимирови післав йому в дарунок свій лук і свого коня, на котрім їздив на війну, га просив, щоб за сю службу був ласкав до його родини. Даремно й Кияне просили, щоб дали їм князем молодшого брата Семечового Михайла, що тодї був литовським намісником в Новгороді. Литовські пани завзяли ся не давати Киіва Олельковичам, а повернути його на звичайну провінцію й післати туди воєводою Литвина, Мартина Гаштовта. Казимир вчинив їх волю, дав Семенозій сімі князівство Слуцьке на Білоруси, а Київ дав Гаштовтови. Кияне, довідавши ся, післали сказати, що Гаштовта не приймуть ніяк, бо він не княжого роду, та ще й католик. Зарікали ся хоч всім головами наложити, хоч иньшого князя добути, і двічі не пускали Гаштовта до себе, як він приїхав до них на воєводство. Благали Казимира, аби дав їм князя православної віри, а як не хоче-то хоч католика, але княжого роду, — найкраще в такім разі котрогось з своїх синів, шануючи давню славу Киіва. Але литовські пани завзяли ся, післали з Гаштовтом військо, і Кияне кінець кінцем піддали ся, прийняли Гаштовта, схилили голову перед Литвином.
Ся подія зробила сильне вражіннє на Украінї й на Білій Руси. З жалем згадували, як колись Литва київським князям давала дань ликом та віниками в своїй бідности, бо нічого путящого не мала, а тепер приходить ся їй корити ся у всім. Михайло Олелькович, позбавлений київського стола, на котрий так рахував, що покинув Новгород і полетів у Київ на першу вість про смерть брата, — почав змовляти ся тепер з свояками й иньшими князями, та з воєводою молдавським Стефаном, своїм швагром, і з великим князем московським Іваном, своїм тїточним братом. Князі хотіли, очевидно, провести на великокняжий стіл свого чоловіка, може того ж таки Михайла Олельковича, — адже й брат його вважав ся кандидатом на великого князя. Головну надію мали на московського князя, але як саме укладали пляни повстання, не знаємо. Змову викрито перед часом, в 1481 році. Одному з головних участників. князь) Більськсму (Михайловому братови в перших) удало ся утїкти в Московщину: втік верхи з самою душею, в одній сорочці, навіть молоду жінку не міг узяти з собою, лишив зараз по шлюбі, і так її й не випустили до нього з Литви. Олельковича і його свояка кн. Івана Гольшанського судили й стяли їм голови. Обвинувачували їх, що вони хогЇли вхопити вел. кн. Казимира і вбити.
Чи богато в тій змові брало участь иньших людей, сього не знаємо. Але гадка шукати помочи у Москви против Литви, против того пониження, в яке вона поставила українських і білоруських князів та панів, не вигасає в сих кругах. Коли Дитвини опирали ся на католицькій Польщі й тіснили православних, православні хотїли оперти ся на православній Волощині й особливо—на Москві, що здавна вела конкуренцію з Литвою в збиранню земель старої Київської держави. Великі князї литовські хотіли зібрати „всю Русь" собі, вел. князї московські—собі. І поки князі литовські хилили ся до культури староруської, до місцевого житя білоруського і українського, приноровлялн ся до нього, — доти землї білоруські й українські самі горнули ся до них, і справді можна їм було думати про те, щоб зібрати „всю Русь", як говорив Ольгерд. Доти в. князї литовські чули себе сильнїйшими від Москви. Коли ж Литва почала гнобити украінсько-білоруські краї, і сї почали тягнути до Москви, се зараз же підняло дух московського правительства, і по чули се литовські пани—хоч і не хотіли зміняти своєї політики з своїх особистих інтересів.
Особливо се показало ся на пограничніР між Литвою і Москвою Чернигівщинї. Як м вже знаємо, північна Чернигівщина була повна маленьких князівств, в тім роді як звичайні панські маєтки. Там сиділи князї з старої чер-нигівської династії. Вони свого часу добровільно піддали ся Литві, задержавши за собою право свобідного „відізду" — переходу в підданство иньшій державі. Коли зазначила ся зміна внутрішньої політики вел. князівства
Литовського, в 1470, ще більше в 1480-х ророках, сї князівства почали переходити під московську зверхність. Литовське правительство, затрі-воживши ся тим, против умови почало їм тих переходів боронити. Москва почала за се війну, вислала військо Пограничні землї йому піддавали ся, а вел. князь московський почав в листах до литовського правительства називати себе „государем всеї Руси". Новий вел. князь литовський, Олександр, щоб якось сю небезпечну справу закінчити посватав доньку вел. князя московського і завів з ним згоду, відступивши йому тих князїв, що перейшли, з тим щоб на далі їх уже не приймати з волостями: хто хоче, може сам перейти, але земля його лишаєть ся за попереднєю державою (1494). Але женячка в. кн. Олександра з московською княжною діла не поправила, навпаки ще більші сварки вийшли, з причини ріжницї віри: саме тодї в. кн. Олаксандр, вивівши на митрополїю податливого чоловіка, владику Иосифа, заходив ся коло прилучення своїх православних до католицької церкви, і за сю справу чіпали ся тепер ріжні питання про Олександрову княгиню—як їй бути з її православною вірою. І от серед сих. поголосок про те, що православних зачинають в Литві неволити до латинства, 1500 р. починають наново переходити пограничні князі під Москву. Причиною виставляють, що іх вірі приходить тіснота, неволять їх силоміць на латинство, і московське правительство заявило, що з огляду на таку святу причину не буде держати ся умови 1494 р., а буде приймати до себе всїх з землями. В Литві жалували ся, що московське правительство само до того тих князїв призвело, і в кождім раpї дуже правдоподібно, що се воно їм казало покликати ся на тісноту в вірі, як на таку причину, супроти якої мовляв всяка умова тратить силу. Так чи сяк, а як тільки Москва стала приймати князів з землями, повалило їх з Чернигівщини знову валом, і то не тільки дрібні, а й більші: князь Семен Можайський піддав Чернигів і Старо-дуб з иньшими волостями, князь Василь Шемячич Новгород Сіверський і Рильськ з волостями. Ціла Чернигівшина переходила під Москву! Великий князь московський тоді порішив кувати зелізо по горячому, заявив Литві, що вестиме з нею війну вобороні віри—буде, за християнство стояти, скільки Бог поможе". Вислав військо своє, і воно докінчило прилученнє Сіверщини до Московщини. А вел. кн. московський вже почав заговорювати про иньші пруські землї", що були під Литвою. Литовське правительство залишило свої заходи коло прилучення православних та скорше уложило перемирє; зіставило за Москвою Сіверщину: сподівало ся собі потім її вернути, — але не туди йшло!
За кілька лїт вийшло нове повстаннє серед українських княжат та панів. Зчинив його князь Михайло Глинський. Рід його мав маєтности в тодїшнїй Київщині, а теперішній Полтавщині—від м. Глинська на Ворсклі пішло їх імя; не був він нічим визначний, доки отсей князь Михайло не здобув йому слави й значіння. Був то чоловік великих здібностей, смілий, відважний, що міг впливати на людей. За молоду виїхав в Европу, довго жив при дворі цісаря Максиміліана, потім служив у саксонського князя Альбрехта і з його військом ходив в ріжні краї, бував в Фризії (теперішній Голяндії), в Італії й Іспанії, і так придбавши собі славу знавця воєнної штуки і взагалі освіченого Європейця, приїхав в останніх девятьдесятих роках на двір в. кн. литовського Олександра. Подобав ся йому й скоро став найблизшим у нього чоловіком, а з своїх впливів користав, щоб своїм братам і своякам, українським княжатам та панам діставати визначні посади. Дуже на се кривили ся Литвини, але нічого не могли вдіяти, і тільки попадали в неласку у в. кн. Олександра, як виступали против Глинського. Оден брат Глинського дістав київське воєводство, другий став намісником і старостою) Берестейщини, й иньші свояки діставали уряди і маєтки все те від чого вже давно Українці та Білорусини поодвика-ли в в. кн. Литовськім.
- Предыдущая
- 32/116
- Следующая
