З історії релігійної думки на Україні - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 33

• Предыдущая
• 33/45
• Следующая

На сій точці єсть повне спорідненнє між його іде- ольог'ією, чи поучениями «любезним землякам» і соціяльним квієтизмом Сковороди, піднесене вже деякими біографами. Сковорода теж узаконнював соціальну нерівність, вважав, що кожна людина «Богом призначена до сповнювання того обовязку, в котрім вона родилась»; кожна «повинна лишатися в своїм природженнім стані, який би він не був низький»; «нарід повинен своїм обладателям служити й їх годувати». Але він ніколи не дописувавсь до таких похвал кріпацтву, до такого прикрого царославія, яким пописувавсь Квітка. Що тут належить покласти на клясову ріжницю між одним і другим, а що треба покласти на рахунок простого почуття такту, се, розуміється, не так легко рішити.

З сього погляду глибокий провал треба сконстатувати між Квіткою і Кирило-методіївцями, хоч в своїм релігійнім світогляді вони мають богато спільного, являючись представниками «євангельського християнізму» як його називають чи свобідного євангельства, як його назвав вище.

СКАНУВАННЯ

An&riyDM

138

ШЕВЧЕНКО І КИРИЛО-МЕТОДІЇВЦІ.

Згадуючи богато літ пізнійше кирило-методіївську громаду, так характеризував її настрої і пляни Пантелеймон Куліш:

«Треба се знати, що київська молодіж, про яку се мова, була глибоко просвічена Святим Письмом, що се була молодіж високої чистоти духовної і що апостольство любови до ближнього доходило в ній до ентузіазму. Вдохновля- ючись чудесами християнської проповіди серед спідленого римського царства, вона завіт Учителя благого: возлюби ближнього твого, як сам себе любиш, виповняла перш усього, як і подобає, на тих, хто має найперше право зватись нашими ближніми. Се були добрі діти своїх отців і матірок, добрі брати своїх братів та сестер, добрі, щирі друзі своїх другів, незлобиві терпеливці ворогів своїх і вельми прихильні приятелі темного народу. Носячи в серці рай любови і благоволения, гаряче жадали вони розлити сі божественні дари всюди, де ступнем ступали і з речми оберталися. Із сього благословенного на віки повабу виникла їх думка проповідати серед просвіщених панів українських «изволение народу з кріпацтва дорогою просвіти, разом і християнської і наукової. Яко царі в своїх добрах,-українські пани мали тоді волю і силу мужика нівечити; то ще більше мали волі і сили шукати серед мужиків людей дотепних, здатних, воздібних, і таких людей підіймати наукою ^о моральної і соціальної рівности з собою, а масу, поки що, зоставляти на попечение видвигненним таким робом із неволі чоловіко- любцям і на роботу будущині. Отеє ж перш усього хотіли благочестиві юноші київські — натхнути духом своєї любови і благоволения луччих людей у панських семях, злучених з ними високими інтересами науки і поезії, а вкупі з сими людьми осіяти новим світом і тих, що справді сиділи «во тмЪ і сЪни смертнЪй». Велике се було передвзяттє, а проте коммуна сполучена таким задумом була не більша жмені щирих душ, що не схотіла розійтись різно від того, хто не

139

мав де глави підклонити, бо «куди, мовляли, ми пійдемо? глаголи живота вічного імаши». Учителем київської купки послідувателів проповідника глаголів живота вічного був сам він, усі бо були вони рівні між себе, і тільки той бував між ними первим, хто бував усім їм слугою. Тільки на Шевченка взирало не звязане нічим опріч дружби браттє як на якийсь небесний світильник, і се був погляд праведний. Озираючись назад можемо сказати без кощунства про його великого, хоть і пригашеного дечим духа: «Онъ бЪ свЪтильникъ горя и свЪтя». Шевченко зявивсь посеред нас як видиме оправдание нашого натхнення звиш».

Ся характеристика досить добре відповідає євангельським настроям сеї київської громади,— самого Куліша в тім числі, і тої ролі, яку в ній відогравав Шевченко.

Найстарший літами, осяяний славою найбільшою національного поета, він попирав своїх молодших товаришів і силою та імпульсивністю свого чуття і безоглядним радикалізмом своїх соціальних настроїв, а біблійний склад його думок досить відповідав «євангельському християнізмови» гурта. Пок. Драгоманов висловляв здогади, що се київський гурт «затяг його ще більше в Святе Письмо», але се не здається мині правдоподібним: біблійні впливи в поезії Шевченка залягають занадто глибоко, аби їх можна було звести до впливів київських товаришів, тиіу більше, що ті були євангелики в тіснійшім розумінню слова, Шевченкова ж поезія залюбки зверталась якраз до образів старозавітних. В дитячих літах убога дяківка його рідного села відкрила перед ним сю поетичну скарбницю, і він дістався під її впливами на ціле життє. Особливо пророки з їх гострими осудами сучасного соціального ладу і царського правління та погрозами, лютими карами відповідали його протестуючому настроєви сих років. Приятель його Козачківський, у котрого Шевченко проживав в 1840 р., оповідає, що він тоді читав біблію «відзначуючи місця, які вражали особливою величию мисли». В пізнійших роках, 1850—60, сі впливи старозавітної поезії проступають в його писаннях ще

140

сильнійше. Кождий повисшений настрій викликав в його уяві біблійні образи і поетичні звороти. Він громить виразами пророків сучасний царський режім; з біблійних «Царств» вибирає матеріял на його нищеннє; словами Псалтири вчить громадянство соціяльної морали і біблійними фарбами малює будуче царство правди, що має прийти на землю після соціяльної революції. Влучно підносить Драгоманов в тій самій статті подібности сих писань Шевченка з англійськими соціяльними реформаторами XVII в.— пуританами-інде- пендентами, що теж за помічю біблійних текстів начеркували новий соціяльний устрій Англії та вели повстання для його здійснення.

Тут от і лежала глибока ріжниця між Шевченком і молодшими кирило-методіївцями, схарактеризованими Кулі- шем, що мріяли реформувати суспільство й гоїти соціяльні рани проповідю євангельської морали, ширеннєм освіти і культури, піднесеннєм культурного рівення панської інтелігенції й кріпацької маси розробленнєм української мови, популярною літературою і под. Шевченко хоч положив і свою жертву сим плянам — виданнєм українського букваря, далекий був від сих оптимістично-іділічних настроїв, глибоко переконаний, що тільки революційні «ножі обоюд- ні» потраплять «розпанахати погане гниле серце (вкрите боляками), вицідити сукровату, наляти живої козацької тії крови, чистої, святої».

Ще глибше се відріжняло його від християнського квієтизму і консерватизму Квітки. Тим часом, як у того прихильність до царської Росії, що спиралася на офіціяльнім православію, підтримувала і скріпляла його симпатії до офіціяльної церкви, або принаймні — толерантно настроювала до неї, у Шевченка — поета обрабованого і закріпощеного українського селянства, союз офіціяльної церкви з царським режімом викликав огиду і ненависть до сеї церкви і офіціяльної релігії. Цар Николай з своїми прибічниками написали на своїм прапорі гасла «православіе, само- державіе і народність» як свою політичну програму,— сього

141

було досить, щоб Шевченко, як і вся поступова Росія того часу, з однаковою сливе ворожнечою поставились до_# казьонної народности і казьонної церкви як і до самодержавного деспотизму¹.

Все, що тхнуло сим союзом церкви і держави, усвячен- нєм за помічю релігії деспотизму влади, паразитизму вищих кляс, поневолення і визиску працюючого народу. Шевченко пятнував згірдливою назвою «візантизму» ² і звертав против нього всю силу свого гніву і всю їдь свого сарказму, вважаючи його одним з найприкрійших збочень соціяльного і культурного життя в минулому і сучасному. Офіціяльна царська протекція зовнішному церковному обрядови та його старо-руським і візантийським традиціям знеохочували Шевченка і до них, тим більше, що стоючи під впливами новій- ших західно-європейських течій в малярстві (за посередництвом свогр майстра і протектора Брюлова) він не розумів вартоСти ні староруського, ні візантийського мистецтва: все валив в одну купу, не розбираючи, що в тім традиційнім культі було звироднілого, а що мало якусь естетичну вагу. Тим часом, як той же Квітка без застережень приймав естетичні сторони українського православного обряду, у Шевченка боролись тут суперечні погляди естета і соціяльного революціонера. Він уважав своїм обов’язком бути критиком-раціоналістом супроти всього, що вязало ся з офі- ціяльним богословієм, не міг устерігтися, щоб не підпадати

• Предыдущая
• 33/45
• Следующая