З історії релігійної думки на Україні - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 31

• Предыдущая
• 31/45
• Следующая

5 2-119

129

велику літературу, незмірно заслуживсь для російського шкільництва, заразом визначився на полі соціяльної допомоги, особливо підчас московського голоду 1787 р.).

На Україні паралельним з сими масонськими і містичними течіями явищем було власне «сковородинство». По словам Ковалінського, Сковорода доволі неприхильно ставивсь до масонства (висловлявсь против замикання ним в таємні організації моральних завдань, які по природі своїй повинні мати характер загальний, а також против ріжних маг'ічних та алхимичних занять, які часто практикувалися в тих гуртках масонів та містиків). Але проповідь Сковороди має так богато спільного або суголосного з масонськими доктринами, що не може не насуватись гадка, чи підчас свого побуту за кордоном, або після повороту звідти не підпав він впливам якихсь містичних течій, що вплинули на вироб'лен- нє в середині XVIII в. масонства. В кождім разі у нього стрічаються зовсім паралельні гадки і навіть фразе- ольог'ія. Масони, як і він, розвивали гадки про боротьбу в людині матерії і духа, обовязок людини поборювати в собі потяги матеріяльні і підійматися до світу духовного через самопізнаннє і увагу до внутрішнього обявлення — що повинно заступати місце пустої шкільної науки і под. Яскравий приклад такого Сковородинця, що заразом -близько відповідає і сучасним росийським містичним настроям, дає нам те, що оповідає про себе в згаданім творі Ковалінський.

Росповідаючи, як Сковорода став для нього провідником і учителем на все життє ще з молодости, коли Ковалінський був його учнем в Харкові, описує він сон, що вказав йому на Сковороду. Він бачив блакітне небо, на котрім були написані золотими словами ймення мучеників Ананії, Азарії й Мі- саїла; з сих слів летіли огненні іскри на постать Сковороди, що стояв на землі в позі, як малюють Івана Предтечу підчас проповіди. Коло нього Ковалінський побачив і себе; деякі іскри, відскакуючи від Сковороди, падали на нього і викликали в нім незвичайно радісний і бадьорий настрій. Коли прокинувшись, він росповів сей сон священикови, у котрого

130

мешкав, той роздумавши, велів йому у всім слухати Сковороди, бо він. призначений йому Богом ангелом і провідником. І від того часу сей молодик віддавсь всею душею приязни Григория (Сковороди). Потім описує своє пізнійще життє в великім світі столиці, як воно помалу віддалюючи його від себе самого, заводячи в привабні зовнішности, приспало було в нім довірє до внутрішнього голосу духа. Він віддавсь успіхам і інтересам світського життя, але кінець кінцем знеохотивсь до них, зрозумів їх марність і в сердечнім жалю заспівав «оту переповнену правдою пісню: Проклятий Єріхоне! як ти мене обманув, і т. д.» «Він обернувсь до себе самого, зібрав розпорошені по світі гадки, до малого кругу бажань і замкнувши їх до природної добродушности, приїхав з столиці на село, сподіваючись знайти там беріг і пристань своїй життєвій бурі». В сім моменті його життя «Промисл божий зглянувсь на нього в руїнах буття його» і прислав йому Сковороду з останними, передсмертними науками і розмовами, котрі Ковалінський записує в сій біог'рафії і т. д.

Тип Сковородинця як позитивний український тип — представника добрих традицій старої України — випровадив, в другім десятиліттю XIX в. в своїй безсмертній «Наталці-Полтавці» Котляревський. Актори, через непорозумін- нє, зробили з нього постать негативну, комічну: старого хитруна і ласуна, пошитого в дурні. Пок. Русов, оден з визначних українських дослідників і любителів українського театра завважив, 20 літ тому ^!, що комічне вражіннє в сій ролі робить кострубата, «вінег'ретна», кажучи словами Шевченка, мова, сама-ж постать людини, вихованої в моральних принціпах Сковороди,— котру, правда, може часами поривати каламутний потік життя, і вона — хоч «од рожденія свого росположена к добрим ділам, но за недосужностію по должности і за другими клопотами доселі ніодного не зділа-

¹ Какая роль «возьного» въ НаталкЪ-ПолтавкЪ, К. Старина 1904. І.

5*

131

ла», являється, без сумніву явищем позитивним. Свого морального почуття вона не стратила навіть в тій неприят- ливій позиції, в котру попала, й «роздумавши» потрапить знайтися в ситуації згідно з правилами свого великого вчителя — «хапатися робити добро». Її чудернацька мова, що збивала з пантелику покоління акторів, мусить з деяким перебільшеннєм (шаржом) пригадувати тяжкі і заплутані вискази Сковороди; як сучасники Сковороди вміли під сею «вінеґ'ретною» формою знаходити здоровий і навіть красови- тий зміст,— так повинні були відчути його в нефоремній постаті і кострубатій мові «українського не злобного тетервака» ¹ і глядачі «опери» Котляревського. Кінцевий хор її («Начинаймо веселиться, Час нам сльози осушить, Доки лиха нам страшиться? Не до смерти в горі жить! Нехай злії одні плачуть, Бо недобре замишляють, А Полтавці добре скачуть, І на зло другим гуляють. Коли хочеш буть щасливим, То на Бога полагайся, Перенось все терпеливо на бідних оглядайся!») зложений цілком згідно з моральною наукою Сковороди і показує виразно, що не тільки в особі Возного Котляревський хотів випровадити тип непоказного, але шановного Сковородинця, але оком Сковородинця дивиться на життє і він сам, виступаючи перед нами також прихильником морали Сковороди і подаючи її синтез (обєд- наннє) з сучасними, новійшими релігійно-моральними течіями, котрим спочував поет , і його однодумці в тих часах, при кінці другого десятиліття XIX в.

Котляревський, як відомо, пройшов ту ж школу що й Сковорода. Син полтавського канцеляриста, роджений р. 1769, він від р. 1780 до 1789 вчився в полтавській семина- рії ², був уже в богословській клясі, але покинув її, не докінчивши курсу, очивидно — не маючи охоти іти на церковну

¹ На можливий звязок призвища Возного з «тетерваком» як глузливим призвищем Українців, про яке згадує Сковорода (див. вище), справедливо вказав Єфремов у своїй студії про Котляревського.

² Ся семинарія офіціяльно звалась «Словенською» — була при-

132

дорогу. Кілька літ після того, як і Сковорода, жив на селах, «як приватний учитель по панських домах, убиравсь по народньому, залюбки бував між народом, студіював мову, звичаї і обичаї, повірки і перекази, записував пісні і слова «немов би приготовляв себе до будучої праці», як висловлюється оден з найперших його біог'рафів; скорше може вдоволяв свій стихійний іще демократизм, а може і свідомо йшов слідами Сковороди, котрого життє і науку мусів добре знати.

Висказів його на релігійні теми майже не знаємо; з оповідань його приятелів набираємо вражіння, що релігійні, церковні питання не захоплювали його: в його бібліотеці зовсім не знаємо богословської літератури; його кабінет замість традиційних ікон прикрашає картина, де представлена Маг'далена з черепом; ніколи не згадуються розмови про реліг'ію. Перекладає він з французького «Міркування про настрій з яким належить приступати до читання Євангелія», але робить се на бажаннє княгині Репниної, що призначала сю лектуру для дівочого інституту, котрим опікувалась, робить, очивидно, як чемність супроти дружини свого високого протектора, робить, мабуть, без особливої охоти, бо так і не викінчує сеї роботи.

В його «Енеїді» знайдемо чимало кусливих дотинків на адресу духовенства, ченців, владиків, старої схолястичної школи: очивидно, не в сей бік хилились його симпатії. Зїдли- ві посмішки знайдемо і на сучасну натур, фільософію. Все спочуттє автора для практичної морали, для заповіту Любови і гуманности, незалежно від конфесійних ріжниць цілого світу, для «людей всякого завіту, по білому єсть кілько світу, которі праведно жили», для тих що «не сердились і не гнівались, не лаялися і не бились, а всі жили тут любязно: було в-обще все за одно».

значена для балканських пересельців, не офіціально звалась катеринославською, бо належала до катеринославської єпархії, а фактично в тих роках приміщена була в Полтаві.

133

Коли се звяжемо з фактами біографії Котляревського: що він досить коротко пробув в військовій службі, і хоч мав в ній не аби який успіх, протягом 12 літ від кадета дійшовши до майорського чину, але, видко, не мав до неї ніякої охоти (згадати гострі вирази про війну в тійже «Енеїді»), і вийшовши з військової служби віддавався справам освітним, філянтропійним, в силі віку літературним і театральним — протягом повних тридцяти літ,— то кінець кінцем з сих досить скупих і уривкових звісток зложиться образ доволі виразний.

• Предыдущая
• 31/45
• Следующая