З історії релігійної думки на Україні - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 29

• Предыдущая
• 29/45
• Следующая

120

ми, що чинили його подорожі, аж 1759 р. покликано його знову на посаду професора піітики до Харкова. Тут до нього ставилися з усякою повагою, але відносини напружались, коли Сковорода в різких виразах відмовивсь постригтися в ченці. Він знов покинув посаду, трохи згодом вернувсь і став учити в низшій клясі сінтаксиса і потім, коли при тімже харківськім колегіумі відкрито курси для шляхетських дітей, взявся викладати їм етику («добронравіе»). «Але знов попав у конфлікт з владикою, за те що в своїх викладах не притримувавсь церковного катехізма. Сковорода доводив, що ріжниця стану вимагає й иньшої науки: «шляхецтво ріжниться освітою і одежею від народным черни і монахів, якже не мати йому і иньших понять потрібних для життя? чи так само розуміє свого государя свинопас і шинкар, як міністр, воєнноначальник або градоначальник? так і дворянству, чи такі самі гадки про Бога мати належить, як у монастирських уставав і шкільних типиках?» — переказує його слова його ученик і приятель. Але посаду свою Сковорода по сім таки покинув, і від сього часу, 1769 р. і до смерти, кругло 25 літ, уже не звязувавсь ніякими обовязками, а провадив життє мандрівного фільософа-учителя.

Пішки ходив від села до села, від двору до двору, в товаристві пса, не маючи иншого добра, крім кількох книг — між ними гебрайської біблії, з котрою ніколи не розлучався. Відвідував приятелів, котрих дуже любив і цінив, вважаючи друзів найвищою утіхою і щастєм життя. Мав їх між духовними, між панством і простими людьми. Приставав в селянських або козацьких хатах, то в дворах поміщиків, але не мешкав звичайно з панами, а найчастійше на пасіці, найлюбійшім своїм пробутку. Розмовляв радо, приязно і весело. На память роздавав власною рукою переписані свої пісні і писання (до друку не давав нічого). Утішався красою української природи, котру дуже відчував. Розважав себе музикою, котру дуже любив ¹. Вина і мяса майже не вживав,

¹ Ковалінський пише в своїй біографії Сковороди: «Улюблене,

121

хоча споживання їх не відрікавсь; взагалі вів життє незвичайно здержливе, ясне, просте, і так скінчив його на 73 році життя, перед самою смертю пройшовши велику віддаль, як звичайно пішки, щоб відвідати одного з приятелів. В день смерти в більшім товаристві жваво і дотепно оповідав ріжні події свого життя, потім замовк і споважнів, а вийшовши на город, став копати собі могилу. До вечері вже не вийшов, умився, перебрався в чисту сорочку і підложивши під голову свиту і пачку своїх писань, заснув на віки. На могильнім камені сказав написати: «Світ ловив мене, але не піймав». Се було дійсне резюме його життя.

Славний мораліст наших часів Лев Толстой, висловлюючи одного разу свій подив сьому свому прототипови, висказався так: «Його життєпись можливо, ще краща від його писань, але які гарні й писання!» Сей осуд в своїй першій половині не може викликати двох гадок: можна оцінювати ріжно писання Сковороди: вони ж і не висту- діовані відповідно, ідеольог'ія їх не приведена до якоїсь суцільности й розвій її не представляється ясно. Але кристальна чистота і красота його життя ясна всім нині так само, як була ясна сучасникам,- котрих вона поривала і притягала за його життя, проста і приступна настільки ж, наскільки часто буває туманна, темна і скомплікована його релігійна фільософія. І як власне життє звичайно буває найсильнійшим аргументом кождої теорії, так і в фільософії Сковороди, що становила осередок і ціль його релігії і ставила своїм і її завданнєм щастє людини — свобідне, неприму- шене і кожному приступне, його життє було найкращим твором. Своїм життєм він дійсно втілив і продемонстрував

але не головне заняттє його була музика, котрою він займавсь для забави і для заповнення свобідного часу. Він уложив духовні концерти, положивши на музику деякі псалми, а також стихи, що співаються підчас літурґТі; їх музика повна гармонії, простої, але поважної: вона проникає, захоплює, розчулює. Крім церковної скомпонував він богато пісень і сам грав на скрипці, флеті, бандурі й гуслях, приємно і зі смаком».

122

всім наочно сей свій ідеал нетрудного, всім здійснимого щастя. І тільки в світлі сього — до йоти згідного з його словом життя — набирають ваги його нераз темні, напушис- ті і досить таки банальні фільософічні міркування.

Біог'раф, ученик і приятель Сковороди, Ковалінський, в своїй біографії, написаній зараз по його смерти, так описує спосіб життя свого учителя (подаю се оповіданнє в скороченім перекладі, бо воно досить многословие і риторичне): «Фільософія давала Сковороді щастє, яке лиш можливе земнородному. Свобідний від пут якого небудь примусу, амбіції і клопотів, він знаходив здійсненне всіх своїх бажань в їх обмежености, стараючись зменьшувати свої натуральні потреби, а не розширяти, він мав утіхи, які не можна порівняти з ніякими успіхами. Коли сонце зійшовши на небі, протягало щедру трапезу його чуттям, тоді в радощах високого розуму він говорив в повнім спокою і добрім настрою: «Дяка всеблагому Богови, що потрібне зробив не тяжким, а тяжке не потрібним!» Коли втомлений роздумуваннями він мусів змінити свою працю, ішов до старого пасішника, що жив недалеко в пасіці, брав собі в товариші свого улюбленого пса і так в товаристві трех ділили між собою вечерю. Ніч давала йому спочинок від напружень гадки, а легкий сон посилав його уяві образи піддані гармонією природи *. Північ мав він звичай завсіди віддавати молитві і зібравши всі почуття і гадки наоколо себе і оглянувши судним оком понуру домівку свого тіла, так кликав до (свого) божественного елементу: «Встаньте ліниві і завсіди до долу похилені гадки мого помислу! підійміться і вз несіться на гору вічности!» Такий був спосіб його життя. «Не орю, не сію, ні куплю дію, ні воінствую,— писав він другови свому,— відкидаю всякий клопіт життя. Що ж роблю? учуся

¹ Сковорода, а за ним мабуть і Ковалінський надавали велику вагу снам і всяким иншим таємним вказівкам свого духа, чи Генія — того що Сократ називав своїм демоном; низше побачимо приклади їх поглядів на се.

123

вдячности — се моє діло! вчуся бути вдоволеним з усього, що промислом божим дано мині в життю».

Відповідну до того подавав він і науку тим людям, з якими сходився. В своїм підручнику етики для харківської школи він пише: «Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями, не волочись по палацах, не мандруй по Єрусалимах! за гроші купиш село, щастє дається всюди і завсіди дурно. Се Бог, а все инше — твар, тіло. Він наше щастє... Царство боже в нас самих. Щастє в серці, серце в Любови, любов у законі Вічного. Дяка блаженному Богови, що потрібне зробив не тяжким, а тяжке непотрібним. Що було б, якби наше щастє, потрібне всім, залежало б від місця, часу, плоти або крови? Скажу ясніш: що було б тоді, коли б Бог осадив його в Америці або на Канарійських островах, або в богацтві, або в пустині, або в чині, або в науках, або в здоролю? Тоді б і щастє і ми з ним укупі були б бідні, бо не всяк міг добитись до уих місць, не можливо було б родитись усім в якийсь оден час, не можливо було б усім мати чини»...

Маючи такі переконання він різко осуджував ті способи духовного досконалення, які рекомендувала офіціяльна церква. На заклики до пострижения в ченці, щоб «стати стовпом церкви й окрасою монастиря», Сковорода відповідав, як оповідає тойже Ковалінський: «Ех, преподобні! не хочу собою збільшувати стовпотворення! досить і вас, стовпів неокресаних, у храмі господнім!» і коли ченці посім замовкли, Сковорода промовляв далі: «Ризо, ризо, як мало кого ти зробила преподобним, як богатьох зробила окаянними! Світ

Тарас Шевченко.

124

ловить людей ріжними сітьми, накриваючи їх богацтвами, гонорами, славою, приятелями, знайомостями, протекціями, зисками, утіхами, святощею — всіх найгірша отся остання! Блаженний той, хто святість серця, себто щастє своє заховав не в ризі, а в волі божій». І так описує сих ризоносців: «Пятериця чоловіків бреде в довженних опанчах — на пять ліктів хвіст волочиться! На головах каптури, в руках не палиці, а дреколіє. На шиї у кожного дзвін з шнуром. Торбами, книгами, іконами обвішані. Ледве-ледве плентаються, мов воли, що везуть парафіяльний дзвін. Горе їм, горе! се лицеміри, мавпи правдивої святости! Вони довго моляться в костелах, без перестанку псалтир тарабанять. Плентаються на богомілля по Єрусалимах. З обличча святі та божі, серцем від усіх беззаконні і — грошолюби, честолюби, ласуни, облесні, сводники, немилосердні, нетихомирні. В їх торбах пісок іорданський з грошима. Книги, що ними вони обвішані, се типики, псалтирі, прологи...

• Предыдущая
• 29/45
• Следующая