Предок - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 33
- Предыдущая
- 33/43
- Следующая
Похід якогось кучерявого дячка з олтаря, що розпихає невдоволену публіку і по якімсь часі знову пробивається назад, викликає вже зовсім непохвальні компліменти. Збентежений ними дячок конфіденціально виясняє свою виняткову місію — що «для губернатора в олтарі свічки не стало». Але це викликає тільки іронічні замітки і глузування скромних обивателів, які іншим разом не розкрили б уст своїх навіть і на звичайного городовика. «Обійшовся б і без свічки»,— зауважує якийсь смиренний в іншім часі богомол. Велике діло — губернатор у великодню ніч в тисячолітній святині князя Ярослава!
І сполошений цими інцидентами святочний настрій тільки поволі вертає знову під впливом радісного співу хорів, сяєва світла і блиску старого золота в контрасті до темних ликів малювань.
Людська хвиля виносить мене кінець кінцем на середину, і я стою на тім самім місці, куди приводив мене бувало мій батько в такі великі свята.
Світло великого паникадила в кілька тисяч свічок кидає снопи сяйва на блискучий іконостас, на останки мозаїк, обгризених зубами часу, і лихо підновлені малювання. Але заглиблення олтарної абсіди по-давньому ховається в півтіні, незважаючи на ті десятки електричних лампочок, і невеличке світельце, завішене на ланцюжку, по-старому кидає непевне світло на осяяну легендою віків «Нерушиму Стіну».
Світло заломлюється на нерівностях старого склепіння, витворюючи немов темняві хмари на старім золоті мозаїкового тла, і по нім неясними контурами виступає велетенський образ Богородиці-Оранти, на які дивилося з вірою й тривогою стільки поколінь киян в трудні хвилі життя. В лихі дні свого буття особистого і в тяжкі години, коли ломилося життя цілого народу. Від самого фундатора цеї стіни, старого князя Ярослава, до великого Романа, що на звалищах старої могутності Київської держави вагався між старим Києвом і новим Галичем і також старався вирахувати майбутню долю свою і свого народу на цім образі. Так само, як чотириста літ пізніше великий гетьман по несподіваних своїх тріумфах ширяв отут гадками про «українську удільну державу», силу і славу українського народу «по Вислу, по Краків»...
Величне, безпристрасне лице ледве видніє. Простягнені догори руки фігури губляться в пітьмі. Пригноблена силою бід і руїн, що спадають на це многострадальне місто і його люд, із стриманим спокоєм скорботи вона показує цей таємничий напис, котрого великі чорні букви, як магічні знаки, маячать між двома рядами фантастичних лілій:
«Бог посеред його, і не подвижеться, поможе йому Бог завтра з раннього рана...»
Самопевні слова, виведені на цій арці тому тисячу літ в якімось пророчім екстазі, стоять непорушно справді, виправдовуючи свою легенду, яка носиться над усіма змінами цього бурхливого, повного непевності й тривог життя, над його катастрофами, руїнами і новими відродженнями з старого попелу.
Паникадило рухається ледве помітно, і відблиски його світла світяться й гаснуть на блискучих площах нерівно вигладжених мурів, на заломах іконостасу, на кристалах мозаїк. Це легке мерехтіння, і хвилі кадила, і могутні удари звуків вносять рух і життя в мертве, нерухоме, закостеніле царство цих архітектонічних форм і мальовничих окрас.
Воно рухається, і оживає, і викликає в уяві образи й настрої минувшини. Вони такі, що поривають і відносять з собою зачаровану душу, переможену ритмом цих співів і натовпом цих невідступних споминів.
Цей білий ангел благовіщення на олтарнім стовпі в своїм манернім рухові — чом він гіпнотизує мене так цими образами, що виплинули звідкись в моїй уяві? Не знати, чи з якихось оповідань виринули вони, чи з давно прочитаної книжки, чи з колишніх оповідань батька й моїх хлоп'ячих мрій у цій старій кафедрі?
Молодеча постать цього ангела викликає в моїй уяві фігуру хлоп'яти — тендітного, з довгою, тонкою шийкою, білявою голівкою і сумними, мрійливими очима, як на старих портретних бюстах хлопців римської цисар-ської доби. Коли великий князь стояв на своїм «царськім місці» у великі свята, і перед ним його молодші сини й свояки,— і цей білявий хлопець стояв з ними і водив своїми замріяними очима по святих образах, золотоубраних крилошанах, що виднілися в олтарі, і пишних боярах, що в дорогих царгородських оксамитах і шубах соболиних обстояли князя і княжичів.
Він виріс серед них змалечку і властиво не пам'ятав іншого, свого двору. Він був меншим сином смоленського князя, погромленого великим князем за спілку з братами. Смоленський князь поліг у бою і дружина його. Волость забрав київський князь, а син опинився в почесній неволі на київськім дворі і виростає тут в непевній ролі не то закладника, не то майбутнього князя. В інтересах київської політики краще було б, щоб його зовсім не було; але коли вже господь судив йому жити, у великого князя не стає сумління послухати декотрих практичних порадників своїх і зробити хлопцеві кінець.
Молодий княжич виростає, оточений жалісним співчуттям, як невинна жертва нещастя, і підозріливим страхом, як джерело майбутніх замішань і війн, коли він з часом схоче доходити своєї отчини.
Він справді живе під враженням трагічної долі, яка спіткала його рід. Про неї ніколи ніхто не оповість йому докладно, боячись гніву великого князя. Але з тим більшою, жагучою цікавістю молодий княжич хапає й сплітає разом ті урвані слова і згадки, які доводиться йому почути, і з тим більшим завзяттям його уява працює над відгаданням цілої цеї історії в її найбільш скритих і таємних подробицях.
От і тепер, стоячи в церкві, він з особливою увагою спиняє свій погляд на сивім обличчі боярина Воротислава, на його дебелій статі, зап'ятій фіолетовим корзном з срібними квітками. Про цього Воротислава він почув недавно, що то він головно причинився до погрому й смерті його батька, і сумні очі молодого княжича напружено придивляються до нього, до його рук, пригадують лінії меча, котрий бачили колись у його руках. Від цих рук і меча постають образи кривавої смерті його батька, котрого він ніколи не бачив, але уявляє його фантастичну фігуру далеко ясніше, ніж тих людей, яких бачить навколо себе.
Але душа його не загорається від тих образів мстивими пожаданнями. Він почуває певну боязку відразу перед цими руками, які проливали кров людську. Але думає не про помсту, а про те, як, мабуть, боязко і тяжко старому Воротиславові стояти перед лицем божим із замащеними людською кров'ю руками і як мусить бути йому страшно страшного суду божого, що спитає за кожну кров, пролиту від руки чоловіка. Йому згадалися слова, якось сказані чорним попом Микитою, приставленим до молодих княжат в науку їм: «Мужи кровей і льсти не преполовят дней своих» 5. І він задумався над тим, чому ж дожив такої старості Воротислав, винний стільки кровігі чи не була рання смерть його батька божою карою за кров, проливану ним?
Молодий княжич був щирим прихильником «нової віри». Його душа, журлива і ніжна, боязко тулилася в атмосфері вічних війн, насильств і кривавих розправ, яка огортала його на княжім дворі,— так наче милосердне співчуття, яке оточило малого сироту на порозі свідомості, навіки витиснуло свою печать на його душі.
Він з жахом думав, що йому прийдеться з часом також їхати на війну, брати участь в кривавій бійці «в полку». «Княженіє не може бути без крові, а мир без гріха»,— пригадувались йому слова, сказані його кормильцем у відповідь на науки Микити, які в глибині свого переконання старий боярин не вважав відповідними для княжат і бояр, а хіба для попівських дітей і чорноризців. Але бути самому «мужем кровей і льсти» — перед цим боязко здригалася уява княжича.
Йому пригадувалося, як він плакав на княжих ловах над підстріленою ланню, побачивши, як течуть сльози з її сумних, ніжних очей, неначе людських, і хтось з докором сказав тоді, що він сам виглядає; як підстрілена лань, і очі у нього такі ж. Він не стидався цього і не мав амбіції бути подібним до цих проливате-лів крові і насильників, сміливих і нестримних. Він мав інші взірці й пориви, котрі носи-лися в його уяві, коли очі його перебігали по мозаїках і малюваннях нової кафедри.
- Предыдущая
- 33/43
- Следующая
