Предок - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 29
- Предыдущая
- 29/43
- Следующая
— Назвати — значить пришпилити підпис, котрий може зовсім не відповідати дійсному образові.
— Ну, бачиш, на цій дорозі ми можемо йти в безконечність, але все-таки це не посуває нашої справи наперед. А мама хотіла б Стра-шевичеві сказати щось рішуче. Справді, ніяково так виминати розмову. Значить, треба справу з тестаментом порішити. Я думаю, що коли нема спільної згоди нас усіх, щоб тестамент знищити, то його треба пустити звичайною дорогою. Дядько Павло, вважаймо, може не йти в рахунок: він тут тільки «благородный сви-детель». Але я, по щирості сказавши, не можу пристати на затаєння. Досить воно буде неприємним, як через це буде розбиватися життя Катрі, як це ви з Христею кажете, але знов таки я не хочу піддаватися такій пресії на мої переконання, на моє сумління, скажім. Тим більше, і це, може, головне — я не бачу поважної причини, чому б ми мали ломити волю батька й приписаний порядок та виставляти себе на підозріння, що ми покривили душею задля батькових грошей...
— Ти хочеш сказати, що не співчуваєш планам Катрі?
— Власне! Вважаю ці плани занадто мало серйозними, навіть мало симпатичними, скажу одверто. У мене також знайшлися б мотиви бажати, щоб цього тестаменту ліпше не було: мені в даний момент дуже б здалося тих кільканадцять тисяч. Але задля цього я не буду, розуміється, його нищити.
— Не думаєш же ти, що я з яких-небудь грошових розрахунків цього домагаюся? — запитав із певним роздратуванням Дмитро, почувши, як слова брата десь зачіпили ті його особисті міркування, які він так старанно прагнув «вилучити» з цілої справи.
— Розуміється, не думаю! Знаю, що ти цього добиваєшся задля Катрі,— поспішив відповісти Іван, але в кінцевих словах його для Дмитра зазвучала нота запитання чи вагання.
— Так, почасти для Катрі, а властиво Ще більше — ця справа набирає для мене принци-піального значення. Так, скажу по правді,— хвилюючись, заговорив Дмитро,— так, як ти добиваєшся підтвердження тестаменту всупереч твоїм особистим інтересам, так я добиваюся знищення тестаменту, незважаючи на те, що це знищення пожадане для моїх особистих інтересів.
— Я не зовсім розумію тебе,— із здивуванням сказав Іван.
— Ну, от! Я не хочу носити маску перед тобою і кажу, що мені теж на руку було б, щоб цього тестаменту не було. З боязні, щоб мене не докорив хто-небудь, чи я сам, через це зрікатися тих поглядів, які мені диктує мій розум чи сумління, вважаю малодушним...
— Ну, бачиш, я за ліпше вважаю в тім разі малодушність. Принципи — добра річ, але, коли вони заводять в конфлікт з іншими принципами, ліпше бути трохи обережнішим. Конфлікт принципів — це досить гірка штука і ліпше її обминути. Це буде з мого боку чимала послуга для тебе, що через мене ти не будеш мати нагоди відчувати неприємного почуття, коли будеш відчувати, що тебе підозрюють — або сам себе підозрюєш, що задля матеріальної вигоди зробив щось, що не вважається дуже гарним...
— Кінець кінцем зостається справа Катрі, котру задля свого святого спокою хочеш посадити.
— Власне, думаю, що мій святий спокій вартий більше, ніж її сумнівне щастя стати жінкою драгунського штаб-ротмістра, і зовсім певен, що це високе щастя стати полковою дамою може не оплачуватися насильством над сумлінням, ставленням цілої сім'ї в підозріле світло для всіх, хто знають чи підозрюють існування тестаменту.
— Кінець кінцем, твоя аргументація все вертається до того, що нас хтось буде підозрювати в затаєнні тестаменту. Вибачай, я не високо ціную таку боязкість.
— Зате я високо ціную, як бачиш,— крізь зуби сказав Іван, вставши і пильно розглядаючи якусь виполовілу групу.
— Не будемо сваритись. Раз ти так твердо став на цій позиції, мені волею-неволею приходиться з цим миритись. Я завтра піду до Онисименка і попитаю його, чи знає він зміст тестаменту, котрий підписував, і чи вірить він у його існування тепер. Коли знає, мені при-йдеться скапітулювати. Але коли він припускає можливість, що батько тестамент свій знищив, може(й ти не будеш так боятися, що про нас будуть думати чи підозрівати?
— Як хочеш,— сказав Іван.— Але йди хіба зрання, щоб був час вирішити цю справу потім.
III
Онисименко був воєнний лікар, що в непа-м'ятних часах вийшов на пенсію й оселився на своїм старосвітськім дворищі, яке взяв за своєю жінкою, донькою одного з передвічних міських попів. Дмитро ще з тих часів, як без перепон подорожував під довгим столом в їдальні, пам'ятав Онисименка, як звичайного гостя цеї їдальні, і тоді він був уже вислуженим, дуже старим дідком. Поженив синів, доньок і внуків, багатьох поховав і жив собі самітно в своїм старосвітськім ветхім будиночку серед такого ж ветхого і запущеного саду, оточений старими слугами, що доживали при нім віку, старими псами й котами, кіньми, і сам був схожий на старого, добродушного і незатишного, вислуженого пса-дармоїда. Читав газети, позичені у приятелів і сусідів, грав з ними в преферанс і, взагалі, як сам говорив,— жив «по-походному» — нічим не зв'язуючись, чекаючи, коли покличуть, але передчасно не пориваючись.
Дмитро застав його на старій веранді з об-гнилою балюстрадою й попроломлюваними дошками підлоги, де Онисименко читав собі газети, попиваючи холодний чайок. Дмитро сказав, що прийшов подякувати йому від імені родини за те, що потрудився на похороні, та й попрощатися заразом, бо відпустка кінчається й він мусить їхати. Старий запитав про матір і що нового в домі. Почувши про приїзд Страшевича, висловив своє співчуття, що Катрю спіткала така несподіванка.
— Це кому-кому, а Катрі дуже не в час вийшло. Як же тепер із Страшевичем?
— Не знаю. Ви про що?
— Таж про її весілля. Катрі призначено тільки п'ять тисяч, а інші гроші зв'язані, мусять лежати в банку і доповнятися з процентів.
— Звідки ви знаєте?
— От добре. Таж я на тестаменті підписаний, як свідок.
— Коли ж це було?
— Що коли?
— Та той тестамент.
— Тестамент? Давно! О, вже годів більше як десять. Потім як твій батько був хворий. Потім, так, на Зелені свята...
— Та,може,він той тестамент потім знищив або відмінив, як то така давня історія?
— Знищив? Ні, це ледве,— подумавши сказав Онисименко.— Таки ледве!..
— Чому так думаєте?
— Бо, може, сказав би. Та таки й недавнечко згадував про нього.
— Недавнечко? А як би так?
— Та от позаторік згадував. І отець Федір був при тім. В мене, каже, тестамент... Та ви хіба не знаходили? Пошукайте, мабуть, є. Повинен бути, я тобі кажу.
— Гм. Ну як це той сам, що ви підписували...
— Та вже не інший — мабуть, не минув би мене твій батько, покликав би знов за свідка...
— Тож я й кажу: як той, то це Катрі справді велику кривду батько вчинив.
— Авжеж. Я це й кажу. По правді кажучи, я й тоді, як він мені прочитав, я йому: «По-що,— кажу,— ти, Степане Івановичу, так понаписував багато, пов'язав так усе? Нехай би вже діти тим заорудували, як їм краще».
— А він же що на те?
— На своїм став. Це, каже, їм пошкодити не пошкодить, а помогти може, і надто! Як, каже, будуть люди тямущі, то дадуть раду і без цього, а як будуть роззяви, то, власне, й добре грошики зв'язать, щоб не розкотились.
— Ну, а от вийшло навпаки, що не помогло, а зашкодило. Катрю за Страшевича батько ж сам хотів видати, а тепер і не знати, як буде, як він ті гроші зв'язав.
— Ну, що ж робить,— якось зарадите. А батько хотів як ліпше.
— Певно! Але вгадати наперед ніколи не можна, і за життя свого, мабуть, не зв'язав би він своїх грошей, побоявся б, що обставини можуть змінитись, а от по смерті не побоявся зв'язати.
7+‘/2*
— Ну, нічого! На батька не відказуй і не гнівайся! Своїм розпорядився, не чужим.
— Та певно. Але то ж то й зо би дно, що так розпорядився, що, мабуть, і сам тепер би жалкував.
— Що робить! Не вгадав! А ви на нього не ображайтесь! Ти от ще молодий, буяєш, і життя тобі здається таким полем безкраїм, що й кінця йому нема. А постаришся — то й поро-зумієш, як воно так робиться.
- Предыдущая
- 29/43
- Следующая
