Предок - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 26
- Предыдущая
- 26/43
- Следующая
— Добре,— помовчавши сказала вона.— Христя спить так міцно, що її не збуджу.
Дмитро підійшов під ганок, що був увесь завитий давно не стриженим диким виноградом.
Катря за хвилю вийшла, в білій спідниці і кафтанику.
— Аж душно від того жасмину,— сказала вона, пристанувши.
— Ходім під стару яблуню,— сказав Дмитро.
Це була тіниста стежка, де було вогко навіть в посуху і де вони найлюбіше грали дітьми. Катря й Дмитро були найближчі собі літами, росли в найтіснішій приязні, і Дмитро вважав обов'язком бути її адвокатом і оборонцем у всяких справах, коли навіть не співчував їм, бо його також вражала її зависна жага уживання. Психологічно вона була чужа йому.
— Журишся? — стиха спитав він Катрю, коли вони мовчки пройшли під розчахненими, низько похиленими гілляками старої дуплавої яблуні.
— Ні, зобидно властиво,— відказала Катря, проходячи наперед. Тут висіла колись гойдалка, і хоч літа минули від того часу, як її не стало, вони в пітьмі механічно обминули це місце, пройшовши одне за другим.
— Зобидно,— повторила вона, зачекавши його.— Так по-дурному вийшло це все. Ах, скажи, Дмитре,— заговорила вона гаряче, прорвавшися,— чому люди такі жадні накидати людям свою волю, в'язати нею не тільки за життя, а й по смерті, коли це їм ні на що не потрібно, не може навіть їх тішити? Це страшно подумати, що батько, котрому тепер нічого від життя непотрібно, котрого нема вже зовсім, зовсім,— він хоче нас держати в своїй волі, кермувати нашим життям, нашими вчинками, сліпий, бездушний, не можучи чути наших бажань, того, що ми могли б відказати проти його жадань?..
— Так, старі гадки. Певне все відкладав, щоб написати новий і знищити той...
— Ах,все одної Припустім, що він вмер би ще тоді, як справді мав такі гадки й бажання. Як це дико подумати, що він, збираючись відходити, хотів нас зв'язати своїм словом. Пам'ятаєш, як він не любив ніколи обіцяти нічого і нас стримував, аби не обіцяли непотрібно. «Хто дав обіцянку, став невільником свого слова»,— казав, бувало. «Хто дає обіцянку, зв’язує себе,— а прецінь ти не можеш знати, що ти будеш думати і хотіти за кілька годин і чи тобі не буде тяжко сповнити це, що так легко обіцяєш». А тут хотів зв'язати по руках і по ногах своєю волею, від котрої навіть випростатися вже не було б у кого — від обіцянку ще можна у живого чоловіка, а у мертвого? Ти, Дмитре, віриш хоч трохи в посмертне життя?
— Трудно,— сказав, подумавши, Дмитро.— В кожнім разі, як тутешнє життя має продовження, то хіба зовсім, зовсім відмінне.
— І я думаю, що тато так само не багато віг рив у це, хоч і був дуже побожний. Не думаю, щоб він вірив у можливість явитися й звільнити нас від своєї волі або відмовити, щоб не робили так, як написано в його тестаменті. А тим часом не завагався наложити руку на все наше життя.
— Так, мертву руку на живе життя...
— Він не любив про це говорити, але я знаю, що йому подобалось, аби я вийшла за Страше-вича, і він, певно, поміг би мені в цьому. А тепер вийшло наяву його слово, давнє, забуте, й нищить усе — як з Фесенками.
— Фесенками?! — пригадав собі Дмитро і замовчав. Це була справді сумна історія, і йому стало дуже прикро, що сестра прирівнює до них свою долю. Фесенко був багатий чоловік, жив пишно, панни Фесенківни для нього, за його хлоп'ячих літ, були взірцем краси, розкоші, елегантності. Молодша саме «робила блискучу партію» — і в той момент старий Фесенко вмер, лишивши маєток, обкручений такими ріжними записами і застереженнями, що ні приступити було до нього. Все пішло прахом. Молодша Фесенківна збожеволіла буйно, відвезли її десь до лікарні, і вона повернулась звідти передчасно зломана, зруйнована, стара, сива в тридцять літ, здичавіла. Старша в'яла, завсіди лагідна, елегантна, самітна, викликаючи у кожнім, хто її бачив, жаль за гарною змарнованою людиною.
Мало б щось подібне спіткати й Катрю? Дмитро здригнувся від цеї гадки і, стараючись добути з себе по можливості спокійний голос, спитав:
— Чи він тобі милий?
Та зараз же по руху її тіла під рукою, котру положив на її руку, говорячи це, порозумів, що зробив дурницю, необережно дотикаючись до болючого місця — змушуючи говорити про те, про що вона не хотіла думати. І, не даючи їй відповісти, заговорив гаряче і швидко, щоб уже раз вияснити дражливу справу, коли вже її порушив.
— Вибач, що я тебе дратую таким питанням, але бачиш — це не пусте питання. Коли справді він тобі щось більше ніж звичайна собі партія, то, розуміється, треба вжити всяких способів, щоб не дати розбитися цьому. Але як тільки... Ти вибач, я не хочу тим сказати нічого образливого, і,може,шлюб твій з ним буде добрий, щасливий. Але коли він для тебе як людина не має спеціальної вартості, то чи варто так дуже розбиватися? В такім разі всі-шанси за те, що як не він... Ти вибач і не дражнись, Катре,— перервав він, бачачи, що з одного ніякового питання залазить все далі в гущу ні-яковостей. Але гарячий і щирий тон його слів заспокоїв Катрю.
— Ні, що ж, я знаю — ти не хотів мені сказати нічого прикрого чи зобидного,— з почуттям заговорила вона.— І я тобі буду говорити зовсім щиро. Я вже не гімназистка, аби покладати ціль і зміст життя в «фатальній пристрасті». Життя дає людині інтереси й завдання далеко більш важні, ніж думати тільки про це. Я не хочу далі сидіти й чекати, що мене хтось схоче. Страшевич не злий чоловік. Певно, можна собі до бесконечності роздумувати над тим, якби ніс Івана Павловича приставити до губ Антона Антоновича... Я, може б, воліла, щоб він не був драгунським офіцером, а мав якусь більш інтелігентну професію. Хоч — професія... бути слідчим, суддею чи прокурором... Чи подавати до підтвердження засуди...
— Ну-ну, розуміється,— перебив Дмитро.
— Головна річ,— я вже зжилася з цією гадкою. Та й він теж. Я зважила, що могла сказати за це і против цього. Я брала цю справу зовсім серйозно. Розуміється,— заговорила з поспіхом,— я не хочу в'язати вас, робити якийсь натиск, щоб ви через мене поступали проти свого сумління, робили якийсь фальшивий крок — який вважаєте фальшивим,— поправила спішно.— Мені дуже прикро, що я не стрималась і крикнула, зробила істерику, наче щоб вас розжалити...
— Лиши, Катре, ніхто цього не подумав би з нас.
— Ти питаєш, тому я говорю. Я зжилася з цим. І тепер знову розривати і не знати вкотре — розпочинати ще раз наново... Ти, Дмитре, не переживав цього і, може, не годен зміркувати. Це добре писати в гумористичних часописах...
— Думаю, що я зможу це оцінити. Але я тебе дуже розговорив. Світає, холодніє,— може, заснеш?
— Може, засну, справді. Завтра, можливо, таки приїде Страшевич. Я не хотіла б розкиснути...
— Іди, Катре, спи здорова!
Провівши Катрю під ганок, він довго стояв між кущами рож, що починали вимальовуватися в сірім світлі досвітку. Думав про батька, про цей старий дім, про минулі літа. Думав про смерть і померлих — що з смертю так різко міниться образ близької людини. Ми вже не можемо уявити її собі такою, як уявляли за життя: смерть кладе межу, ставить між нею й живими немов скло, в якім той старий, так близький і знаний образ преломлюється в зовсім відмінних фарбах і контурах. З найдавніших часів у чоловіка двоїться це почуття до померлого — стара прив'язаність, любов до недавнього близького і страх і жах перед відміненим єством. Йому служать з любові — і заразом із страху. Пильнують зробити все добре — і заразом охоронити себе від таємничих сил його, від збитків і прикростей, які він може робити.
Любов і жах — щоб не мучив, не докучав із могили....
Думав про батька і, заглядаючи собі в душу, відчував, як той дорогий образ опікуна, оборонця, добродійного генія родини міниться. Мучить із могили, робить прикрості. Томить невимовленим словом.
Як це прикро...
Невже справді його мертва рука затяжить тепер на їх житті і збридить їм пам'ять його?
Катря каже правду: пощо ця жадність — із могили кермувати життям людей? Але вона була і буде, стара і вічна як світ...
- Предыдущая
- 26/43
- Следующая
