Предок - Грушевський Михайло Сергійович - Страница 13
- Предыдущая
- 13/43
- Следующая
— Хто ж його знає, чого він здох; може він зовсім не від дороги, а ти сам його чим-небудь понівечив.
Таким чином зостався Грицько без худоби, а був з тим волом винуватий панові немалі гроші: щось за 40 злотих. Грошей цих віддавати Грицько не мав найменшої охоти. Остання історія з волом роздратувала його якнайбільше; він постановив доконче йти з Ставків на Поділля. Ганна, що так спротивлялася давніше тій думці, притихла, побачивши, що чоловік то вже не жартом узяв собі в голову й помандрував би й сам, коли б вона не схотіла. Та й її зажурив той випадок з волом дуже.
Тікати й годі!
Тільки не восени! В тім вже вони мали науку. Далеко ліпше пересидіти тут зиму, на своїм хлібі, аніж позичати на новому місці. Краще йти весною, перед початком оранки. Так і постановили.
Аби пан не взяв хлібом за позичене, Грицько зараз по тій пригоді з волом кинувся молотити хліб, щоб продати або сховати, та дарма: пан з своєю службою знали добре, скільки в нього повинно бути хліба, і Грицьку зараз задали брехні й вибили, а потому забрали два корці хліба.
— Мало я йому відробляв того здохлого вола, ще й хліб забрав; мало ще панові того, що моя озимина йому прийде.
Озимини, справді, щось посіяв Грицько, хоч дуже мало: ще вагався тоді. Це було тим добре, що увільняло його від усякого підозріння про втечу; але Грицька дуже мучила думка, що його хліб попаде в панські руки.
Поки був віл, Грицько думав утекти, поїхавши з ким-небудь возом на ярмарок, а звідти далі. Так можна було забрати й усяке збіжжя — аби тільки знайти до того чоловіка. Після того як віл пропав, Грицько надумав тікати знову пішки, як і той раз — принаймні ніхто не знатиме. Треба було тільки спродати все, й Грицько прийнявся за це.
Хоч як обережно він вів цю операцію, щось таки донеслося до панських вух. Пан знову покликав до себе Грицька, і той був настрашився дуже, але, очевидячки, пан знав не багато, бо тільки вилаяв його.
— Ти в мене не видумай тікати, бо я тобі своїх грошей не подарую, виколупаю хоч би з Волощини.
— Коли б уже скоріше зима проходила,— міркував Грицько, йдучи від нього,— а тоді виколупуй!
Зима тяглася помалу в тім жданні. Грицько вже не шукав собі роботи в пана. Вилічували дні до Різдва й по Різдву. Але Ганна була смутна: її йкось не тішила ця мандрівка.
Нарешті-таки зима пройшла: наближався піст. Великдень того року випадав пізно. Хліб кінчався — бо що трохи здалося зайвим, те продали ще перед тим. Вже наче наступала весна, все капало й текло, хоч був тільки кінець лютого.
Грицькові не терпілося, він постановив іти зараз, щоб не купувати хліба.
— Та підожди, поки зовсім не розтане; адже і хлопець слабий,— вмовляла Ганна. Дитина справді хворувала: гарячка напала й по тілу висипало червоне.
— Закутай гарненько, то й нічого йому не буде. Світ не близький, треба йти завчасу.
Тепер місяць світить, то можна й поночі йти.
Ганні й самій вже хотілося скоріше дістатися на нове господарство. Коли йти, так іти!
За тиждень до масниці Круки, відбувши панщину, щоб їх неприсутності не помітили, й виспавшися звечора, рушили опівночі. Все майно забрано було в два клунки, як і два роки тому, і клунки за той час мало що поважчали. Важче було тільки нести хлопця, що через хворобу нездужав йти сам — батько й мати несли його по черзі, крадучися пройшли вони селом і, не оглянувщись на свою оселю, почимчикували дорогою.
Ніч була не дуже холодна; розбита дорога трохи підмерзла, йти було добре. Як розвиднилося, звернули в лісок, в лощину, поснідали й спочили, розіславши мішки на снігу... День був ясний та Теплий, і ворони крякали по-весняному. Але сонце сідало дуже червоне — на вітер та мороз. Це непокоїло мандрівників. Ще більшої турботи, додавав Ганні хлопець: він хрипів і горів у гарячці. Годі було з ним дати раду.
Ще засвітло вийшли на дорогу, щоб поспіти на ніч, якби взяв Мороз. Швидко смеркалося, і що далі, то ставало холодніше. Руки поклякли, держачи клунки; мокрі ноги мерзли дуже. Піднявся вітер, пішов сніг, настала метелиця. Курява застеляла світ перед очима, .вітер наче штрикав і різав лице та руки й забирав дух. Йти було дуже тяжко; раз по раз мандрівці збочували з шляху, і тільки нерушений сніг на ріллі давав їм знати про це та направляв на дорогу.
Так пройшла година й друга; нарешті доби-лися вони до корчми. Яким милим, привітним притулком здалася тепер вона, брудна й смердюча! Але там було повно й без Круків: пристав якийсь пан, занявши покій; в корчмі сидів фурман і хлопець його, герготіло двоє євреїв, що теж пристали, йдучи з містечка, і ще якийсь чоловік подорожній. Корчмар спитався Круків, звідки вони, й Грицько оповів йому казку, що вони ходили в гості до тестя, та забарилися, і ще щось, чому єврей, очевидячки, не повірив й трішки. Ганна намовляла Гриць-ка, щоб і собі зостатися ночувати. Грицько сердито відповів, що не можна: єврей, певно, догадався, що вони тікають, ще якраз їх спинять. Зоставатись у тій кумпанії було зовсім небезпечно. Це була правда, і Ганна замовкла.
Але дитина була дуже хвора, від неї так і пашіло вогнем, а замість голосу виходив якийсь непевяний хрип. Ганна згадала, що на селі так хворувала дитина сусідів: її мастили горілкою, й вона виздоровіла. Грицько купив за гріш горілки, а за гріш бубликів, думаючи потішити хлопця, але той на бублики не звернув і уваги. Хтось з євреїв радив напоїти його чимось гарячим, розвести меду горілкою та зогріти.
Головка бідна, що його робити!
Посиділи хвилину ще, й треба було рушати. Думка була така, що якось дасть біг добитися до сусідніх Марковець — до села було тільки п'ять верст, і там можна було заночувати безпечно. Грицька їла нудьга й злість: невже йому і в таку погоду пристати не можна; мусять вони блукати тим часом, коли й пси сплять у сухому. І він вже каявся й лютився, що пішов із села.
Вийшли. У відчинені двері разом полинуло морозне повітря з снігом. Метелиця не переставала. Місяця не було й знаку: все куталося в те сизе, чарівне покривало. Повіє вітер дужче, встануть густіші хмари снігу, і в повітрі мов заколишуться, заточаться якісь чудні істоти, поки не зникнуть у сніговому морі.
Швидко корчма зникла за курявою. Круки знову зосталися самі, самі в безкрайому, страшному морі метелиці. Вони пройшли версту-другу, ногами намацуючи дорогу, щоб не заблудити. Вітер з усієї сили налітав на їх, мовби хотів їх збити з дороги й занести не знати куди; він забирався під свитину й виривав звідти останнє тепло; він гнув набік, не даючи йти просто дорогою; він наспівував насмішкувато на вухо свої пісні, холодні й страшні, як ця снігова пустеля.
Іти було дуже тяжко. Вітер далі стих, але мороз був тяжкий. Круки висилювалися з останнього, щоб не пристати. Грицько йшов з якоюсь розпукою й злістю; його брала охота — на зло комусь кинути свій клунок і лягти безрадно на землю; але він тим часом ішов механічно. Ганна все відставала від чоловіка, поки не заточилася.
— От яка-бо ти! Дай мені свого клунка, давно було б мені дати,— сказав Грицько до неї, але побачивши, як вона пробувала йти, додав:
— Нічого з цього не буде! Треба розікласти багаття, хоч погрітися! Звернімо в ліс та пошукаймо гілля на огнище.
Вони звернули. Снігу в лісі було не багато, вимело звідти; але збирати гілляки було трудно. Ганна поклала дитину на ряднині, вкривши зверху, й стала збирати всякий хмиз. Це забрало досить часу. Грицько нагромадив купку гілляк і почав розпалювати; Ганна скинула й своє гілля та роздмухувала огонь разом з ним.
Полум'я розгорілося потроху. Ганна пішла взяти дитину; вийнявши з-під ряднини, вона взяла й понесла хлопця до огнища. Гілляки не хотіли горіти, тріскали і шипіли, бо були мокрі. Грицько все дмухав і увесь вдався в свою роботу... Аж Ганна разом страшно скрикнула. Грицько кинувся до неї; та піднесла дитину до огнища й пильно придивлялась до неї: хлопець не ворушився, холодний і блідий...
— Воно вмерло, воно захололо!—і Ганна страшно, не по-людськи закричала на весь ліс і заридала.
- Предыдущая
- 13/43
- Следующая
