Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович - Страница 7
- Предыдущая
- 7/73
- Следующая
Гості наближалися до хлопців з корабля. Водій і експедитор злякалися ще більше. Ладні були тікати, але боялися. Один з оселедцем щось сказав, і пацани аж кинулися до машини. Стрибнули у кабіну, двигун спочатку не заводився, уявляю, яка там була паніка. Нарешті рушили з місця, обережно оминули позашляховики і погнали лісовою дорогою. Фургон аж стрибав на ямах, але водій швидкості не зменшив.
Тим часом біля пристані почався рух. Вісімнадцятеро гостей, що приїхали на позашляховиках, стали навпроти шістьох, які припливли на кораблі. Троє хлопців з оселедцями стояли першими, троє голомозих прикривали тил та фланги. Он з корабля збігло ще троє. Але навіть після цього рахунок був 18 на 9. З натовпу братків вийшли двоє. Щось говорили до хлопців з оселедцями. Побачив, що сусід щось записував. Дрібними літерами, попросив у Понамки бінокль. «Раїф Гянджинський та Едік Сокол». Це ще хто?
Понамка забрала бінокль. У неї гірший зір, а я і так добре бачив. Розмова на пристані тривала. Братки напирали на тих, хто приплив на кораблі, «морячків». Судячи з усього, пояснювали, чим ті завинили. У братків завжди така тактика. Але «морячки» не схильні були поступатися. Двоє головних у братків щось їм казали, махали руками, зверталися до хлопців з оселедцями, а ті стояли незворушні. Тим часом інші братки почали потроху брати у кільце «морячків». І щось мені здавалося, що миром все не закінчиться. Почув, як забилося серце. Став дивитися у пісок, щоб заспокоїтися.
– Йоп! – аж зойкнув наш сусід, і з пристані почулися крики.
Я підняв голову і побачив шалену бійку. Троє з оселедцями рубали братків шаблями! Я таке бачив лише в кіно! Брали і рубали! Он валявся один з командирів братків, у якого тіло було окремо, а голова – окремо. Почулися постріли. Це хтось з братків почав стріляти. Впритул, але ті «морячки» не падали! Рубали далі! Голови, руки! І братки не витримали, побігли! Їх переслідували і вбивали! І хлопці з оселедцями, і голомозі! Рубали шаблями, штрикали кинджалами! Крики, ще кілька пострілів, один з голомозих упав, а хлопцям з оселедцями хоч би що, рубали далі.
З галявини біля пристані втекло лише кілька братків. Рахував тіла, що залишилися. П’ятнадцять. З них декілька поранених, але їх тут же добили. Всіх! Голомозі перерізали горлянки вмілими рухами кинджалів.
Мене аж теліпати почало від цієї бійні. А потім побачив, як голомозі почали відрізати голови вбитим браткам. Відрізали і складали у великі клунки. Раптом один з оселедцем захитався. Мабуть, був поранений. Один голомозий лежав мертвий, а один був поранений. Кров. Багато крові. Наш сусід знизу дістав фотоапарат і почав обережно знімати. Двоє з оселедцями відвели пораненого товариша на корабель. Голомозі віднесли своїх. Потім повернулися, забрали спочатку ворожі голови у мішках, а потім ящики з обладнанням. Повантажили все на корабель, відштовхнулися від пристані, і ось вже весла вдарили по воді й корабель помчав за течією вперед.
– Охеріти! – вимовив дядя попереду. Понамка несподівано зірвалася, вискочила з нашої хованки і стрибнула на нього, збила з ніг, повалила долілиць на пісок і приставила пістолет (таки взяла!) до голови чоловіка.
– Лежи тихо! – прошепотіла йому. Переляканий чоловік і не намагався чинити опір. – Ти хто, в біса, такий?
– Я рибалка, половити збирався… – зашепотів чоловік, а Понамка гепнула його рукояттю по голові. Добряче приклалася, розбила до крові, чоловік застогнав.
– Падло, не дратуй мене! – сказала йому Понамка і натиснула дулом на потилицю чоловіка. – Повторити питання?
– Ні, не треба. Я з ФСБ!
– І що тут робиш?
– Стежу за пристанню!
– Для чого?
– На предмет виявлення шляхів контрабанди.
– Хто ті люди з позашляховиків?
– Не знаю, я…
– Тебе пристрелити і кинути в ріку? – спитала Понамка. Не погрожувала, просто поцікавилася. Вона три роки працювала в міліції, вміла розмовляти за допомогою насилля.
– Це бандити. З Москви. У них тут були якісь справи.
– Які?
– Я не знаю, чесне слово! Не знаю. Несподівано приїхали, вперше! Я ж тут тільки місяць працюю, раніше їх не було.
– Хто такі Раїф Гянджинський та Едік Сокол? Ти записав їх.
– Це злодії у законі. З колишнього клану діда Хасана. Вони займалися наркотою, у Москві.
– А тут що робили?
– Не знаю, може, якісь канали налагоджували. Кордон же поруч.
– Хто їх убив?
– Що?
– Хто ті люди, що припливли на кораблі?
– Ми їх називаємо козаками. Якесь угруповання, яке не підкоряється Києву.
– Як не підкоряється? – здивувалася Понамка.
– Ну, я всіх деталей не знаю, мені було доручено спостерігати за ними.
– Для чого?
– Щоб з’ясувати, хто за ними стоїть.
– І хто?
– Я не знаю! Я ж кажу, тут тільки місяць. За цей час вони припливали тричі.
– Минулого разу з ними був хлопець?
– Так, якийсь довгий такий, білявий! Сів до них на корабель, я бачив.
– Добре. Тепер лежи тут і рахуй до тисячі. Потім підеш. Якщо раніше, то пристрелю. Зрозумів? – поцікавилася Понамка.
– Зрозумів! – запевнив чоловік. – Лежатиму! Рахуватиму!
– Руки! – наказала Понамка.
– Навіщо? – спитав він.
– Руки, – повторила вона, і я аж свої руки за спину завів, бо була в її словах якась залізна переконливість.
Дядько поклав руки за спину, Понамка зв’язала їх ремінцем бінокля, обшукала чоловіка. Знайшла пістолет. Вийняла обойму. Залишила чоловіка, сама побігла у кущі. Я за нею. Ми спустилися з пагорба і побігли лісом. Не зупинялися аж до машини. Сіли і поїхали. В мене почалася істерика. Я скрутився на сидінні і тремтів, бо перед очима була та бійня.
– Ти бачив це! – крикнула Понамка і вдарила долонями по керму. – Круті чуваки, як вони поклали тих братків! З одного удару зрубали голови! Я таке тільки в кіно бачила! Я лише не розумію, чому їх кулі не брали?
– У них панцирі під одягом, – пояснив я, а сам схопився руками за голову.
– Панцирі? Молодці, все продумали! Братки не чекали, думали, що затопчуть лошків, а тут наштрикнулися на шаблі! Слухай, а ці хлопці з оселедцями, вони зовсім не клоуни! Справжні бійці! Я ж займалася фехтуванням, то можу сказати, що в них рівень майстра спорту, не менше!
– Ти займалася фехтуванням? – здивувався я.
– Так, поки мене не дискваліфікували.
– За що?
– Ну, одна моя суперниця зіграла проти правил, і я їй вмазала. Кулаком, два зуби вибила. Цього мені не вибачили, довелося зосереджуватися на боксі. Але ці хлопці, вони б могли виступати за збірну! Вони наче виросли з шаблею у руках, так добре рубалися!
Я не розумів захоплення Понамки. Я не любив кров, не любив вбивств. А тут вбили півтора десятка людей. Вбили на наших очах.
– Треба віддати гроші і відмовитися від цієї справи, – сказав Понамці, а вона закрутила головою.
– Ти що! Та я таку справу і без грошей би розслідувала!
– Від цих людей треба триматися якнайдалі!
– Красю, не сси! Ну і рубаки! Круті, капець! – Понамка натиснула на газ, ми вже вилетіли на шосе, легко обганяючи інші машини.
– А куди це ми? – спитав я, коли побачив, що ми промчали поворот на Оклунків.
– До Києва, Красю, до Києва! Дзвони тому Бар-Кончалабі, треба зустрітися та побалакати про цих пацанів з шаблями.
Розділ 3
Поїздки та польоти
Я набрав номер, Бар-Кончалаба швидко відповів. Був готовий зустрітися. Домовилися, що увечері в Києві.
– Чудово! – Понамка несподівано вдарила по гальмах, машина зупинилася, я ледь не вилетів у лобове скло. Добре, що завжди застібав пасок безпеки.
– Що? – спитав її.
– Я не можу! Одягай! – вона кинула мені боксерські рукавички для набивання ударів. Сама одягла звичайні. – Виходь, виходь!
– Понамко, мені погано! – поскаржився я.
– Зараз стане добре! Виходь!
Я вийшов з авто, одягнув ці квадратні рукавиці, Понамка почала по них лупити. Машини, що їхали поруч, сигналили такій дивині на узбіччі. Понамка не звертала уваги, гилила і гилила.
- Предыдущая
- 7/73
- Следующая
