Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович - Страница 55
- Предыдущая
- 55/73
- Следующая
Ілля говорив небезпечні речі, то я вирішив помовчати.
– А що ти будеш робити далі? – спитав він.
– Що скажуть.
– Не хочеш звідси вибратися?
– З підвалу?
– Ні, з цієї чортової Січі!
Знову нічого не відповів. Краще мовчати. Бо до мовчання важче причепитися, аніж до слів.
– Ти, дивлюся, обережний, – прошепотів Ілля.
– А отой зв’язок, що ти робив, він накриває всю Січ? – змінив я тему розмови.
– Так, усю. У кожному курені, фортеці чи башті є по радіоточці. Раз на годину чергові виходять в ефір, доповідають, чи все спокійно. Можуть виходити і терміново.
– Дивно, паничі так не люблять нічого нового, але сучасну зброю мають і зв’язок налагодили.
– Мабуть, це на випадок нападу ззовні. Щоб не бігти з шаблею на танк. А зі зв’язком і в повсякденному житті зручно. Раніше доводилося надсилати вершників, а навіть найкращий вершник перелетить Січ не швидше, аніж за добу, і то, якщо мінятиме коней. Зараз же можна миттєво дізнатися, що і де відбувається.
Ну так. Якби не зв’язок, той самий напад диких було б відбити значно важче. Поки б усі дізналися, що відбувається, поки зібрали сили…
– Слухай, а можна тебе попросити, – сказав Ілля.
– Про що?
– Якщо тобі вдасться звідси вибратися, сповісти хоча б моїх родичів. Я працював у компанії «Оклунків-зв’язок», вони знають адресу. Добре?
– Добре, хоч я не уявляю, куди можна податися з Січі.
– Кажуть, є шлях рікою, – ледь чутно прошепотів Ілля.
– Там чудовиська, – зітхнув я.
– Узяти з собою зброю.
– Ну, не знаю, – я подумав, що, окрім зброї, знадобиться ще і корабель. Де його узяти?
Ми ще балакали, потім принесли їжу. Знову сухий хліб і воду. Трохи поїв, потім знову сів біля тріщини. За розмовою не так боліли опіки. Вона відволікала. Наступні дні ми багато балакали з Ільком, який розповів мені про свій таємний план.
– Я ж не так просто сюди приїхав, наче турист. У мене було завдання! – шепотів він у щілину.
– Яке ще завдання? – злякався я.
– Ну, була ідея використати паничів для звільнення України!
– Це ще як? – не зрозумів я.
– Для повалення режиму! Просто зараз пасіонарна спроможність українців дуже слабка. Щоб процес визволення закрутився, потрібні були каталізатори, дріжджі, на яких би забродив рух опору. І чому цими дріжджами не могли стати паничі? Кілька сотень їх з сучасною зброєю могли б почати повстання, яке потім би розгорілося у велику визвольну війну за Україну!
– Дурня! Та в одному тільки Оклункові кілька сотень ментів, вони б пов’язали паничів, і все!
– Ні фіга! Режим видається міцним, бо звик давити неозброєний спротив! Всі ті менти сміливі, поки з кийками і в бронежилетах проти людей з голими руками. А як тільки менти побачать автомати, то одразу розбіжаться! Ніхто з них не буде вмирати за президента чи вертикаль!
– Кілька сотень бійців все одно мало для захоплення влади у багатомільйонній країні! – сумнівався я.
– Цілком достатньо. Головне діяти рішуче і швидко. В нас же був план. Загін паничів випливає з Січі, висаджується на пристані і потім робить марш-кидок до Оклункова, бере під контроль арсенали танкового полку та колишньої тилової бази. Там десятки тисяч одиниць стрілецької зброї, мільйони набоїв. Ми беремо владу в Оклункові, арештовуємо губернатора, мера та керівників правоохоронних органів, оголошуємо набір у народні дружини і продовжуємо наступ. Не розпиляємося, головний удар на Київ.
– Вас розбомблять по дорозі.
– Ні. Режим не вміє реагувати швидко і рішуче. Застосувати військову авіацію всередині країни? Щоб потім стати міжнародними злочинцями? Навіть якщо такий наказ буде, його не виконають льотчики. Бо вони розуміють, кому доведеться сидіти за бомбування власної землі. Ми захопимо Київ. Не весь Київ, вистачить і Печерських пагорбів. Для цього потрібно не більше тисячі добре озброєних і підготовлених людей.
– Де б ви її взяли?
– Кілька сотень паничів, а інші – добровольці з патріотичних організацій. Ми вже кілька років готували їх, проводили вишкіли, літні табори. Нас небагато, але до тисячі набереться, це вже повір. Головне – захопити Печерськ, арештувати президента і верхівку. Після цього влада в країні буде наша.
– Не впевнений.
– А я впевнений. Вертикаль побудована так, що може тільки виконувати накази, але не здатна діяти самостійно. Невеликими загонами ми візьмемо владу у всіх регіонах, змінимо керівництво, арештуємо найбільш заплямованих псів режиму, проведемо низку судових процесів, почнемо будувати нову країну. Ось такий був план. Він виглядає наївним, але він мав шанс на здійснення, мав!
– Що ж завадило?
– Паничі відмовилися залишати Січ. Я ж не просив, щоб усі їхали. Лише загін, триста-чотириста бійців, які потім би повернулися. Україна б могла на знак вдячності забезпечувати Січ усім. Але паничі злякалися.
– Щось я сумніваюся, що вони вміють лякатися.
– Злякалися, злякалися! Так розумію, що невдовзі перед моїм приїздом їх бомбували.
– Що? – здивувався я.
– Так, показово знищили одну з башт Застави і пошкодили стіни кількох куренів.
– Я нічого не помітив ані на Заставі, ані у куренях.
– Башту швидко відновили, мури куренів теж. Паничі пильно стежать за своїми фортецями.
– Але хто бомбив?
– Думаю, що американці. Принаймні я бачив кілька шматків ракет, на яких залишилися написи англійською.
– Господи, і що американцям тут було потрібно?
– Можу тільки здогадуватися. Думаю, що Січ почали використовувати якісь ворожі американцям елементи.
– Як можна використовувати Січ?
– Неподалік Застави є залишки аеродрому, який американці повністю знищили. Можливо, якісь терористи возили через той аеродром зброю, а можливо, мафія – наркотики. Головне, що американці вимагали це припинити. Думаю, що паничі їх послали. Тоді американці відповіли. Після чого паничі вирішили зменшити контакти з чужинцями. Чужинці були проти, та й деякі паничі теж. Тут ледь не почалася громадянська війна, бо деякі паничі наполягали на необхідності побільше торгувати з чужинцями. Але більшість була проти контактів із зовнішнім світом, Рабськими краями, як вони їх називають. Перемогли саме ізоляціоністи. Так розумію, що деяких паничів, із числа тих, хто хотів торгувати і піддався спокусам чужинців, стратили, іншим дозволили виїхати до чудовиськ.
Я згадав розповідь слуги Федьки, який раніше служив паничу Білану, аж поки того не стратили. Цей факт добре поєднувався з тим, що розповідав Ілля.
– А ти тут не втрачав часу дарма, – я віддав йому належне.
– Це ж дуже важлива справа, від якої залежить майбутнє України. Я вважаю, що без втручання паничів режим не здолати. То я мусив дізнатися якомога більше про них, щоб переконати.
– А твоє керівництво на роботі знало про твої плани?
– Звісно, ні! Все відбувалося таємно, можеш повірити, ми знаємося на конспірації!
– То паничі не схотіли воювати?
– Ні. А ще замкнули мене тут. Бо я відмовився бути слугою. Я не слуга! Вони дали мені шаблю, щоб перевірити! Але я і не готувався воювати з шаблею у руках! Я вмію стріляти, і досить непогано, з майже всіх видів стрілецької зброї плюс гранатомет, можу повести танк, наводити гармату! Навіщо мені вміти битися на шаблях? Дурниці! Вони застрягли у минулому і не хочуть звідти виповзати!
– Може, завдяки минулому вони і збереглися?
– Може, раніше це і спрацьовувало, але зараз у них був шанс зіграти велику гру! А вони відмовилися! Начхавши не тільки на своє майбутнє, але й на Україну!
Я подумав, що не хотів би бачити паничів в Оклункові. Хай тут сидять і не вилазять.
– А твої товариші не намагалися врятувати тебе?
– Намагалися. Припливли на байдарках. Але вони були занадто добре налаштовані до паничів, сприймали їх як своїх братів-українців. А паничі напали, частину перерізали на місці, бо хлопці ж намагалися чинити опір, а інших відправили до Чорних печер видобувати вугілля. Там вони і загинули. Швидко, бо раби у Чорних печерах довго не живуть. Ось так. І не подіяло ані те, що хлопці були у вишиванках, ані те, що з оселедцями, що співали українські пісні. Їх так само перетворили на рабів, як і москалів, що припливають сюди.
- Предыдущая
- 55/73
- Следующая
