Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович - Страница 49
- Предыдущая
- 49/73
- Следующая
– Тікаємо! – крикнула Понамка мені, бо я втискався у пісок. Вони з Непийпивом пробігли поруч, нахиляючись якомога нижче. Знову засвистіли кулі. Я розвернувся і поплазував, наче ящірка. Перелізав через трупи коней та людей. Ті трупи дуже допомагали – приймали на себе кулі. Я доліз до кущів. Пірнув у них, ліз далі. Кулі свистіли над вухами, збивали гілки та листя. Якась канава у кущах. Я скотився туди. Там вже сиділи Непийпиво, Понамка та кілька слуг.
– До Застави! – наказав Непийпиво. – Споро!
Побіг. Понамка за ним. Яка, в біса, Застава? Там нас перестріляють, як зайців! Невже Непийпиво думає, що стіни нас захистять? Треба тікати до лісу, викликати допомогу! Хоча що допомога зробить з цими бандитами? Шаблі не зброя проти автоматів!
Так, як я, думали й інші слуги. Бо за паничами побіг лише я, а інші, у тому числі і Сашко, втекли до лісу. Ми ж вибігли з кущів. До Застави залишалося кількасот метрів дороги голим полем. Паничі завжди слідкували, щоб до їх фортець підходи були відкриті і ворог не міг підійти непоміченим. Добре, але тепер якби нападники пробігли через вузьку смугу лісу, вони б посікли нас. Непийпиво, мабуть, це розумів, бо припустився не прямо до Застави, а тримаючись кущів. Щоб трохи обійти. Понамка побігла за ним, а я останнім. Вони бігли дуже швидко, я набагато відстав, у голові почало гупати. Я почув крики на стінах Застави. Там вже почули постріли, зрозуміли, що відбувається щось не те. Ми бігли, коли Непийпиво почав валувати. Він вибіг з кущів, ми за ним, почули тупіт копит. Поки ми вибігли, дивилися вже у хвіст загону з паничів та джур, який помчав до пристані. Звідки ще паничі?
– Назад! Назад! – кричав Непийпиво своїм громоподібним голосом, але його не почули, загін пірнув у смугу лісу, яка відгороджувала Заставу від ріки. Потім пролунали постріли, чергова злива пострілів. Непийпиво кинувся до пристані сам, але Понамка перечепила його ногою і повалила на землю.
– Туди не можна, вони вб’ють нас! – верещала моя панна.
Непийпиво легко відштовхнув Понамку, він був дуже сильний. Ричав, наче поранений звір.
– Ми мусимо помститися їм! Вбити! Інакше вони знищать всю Січ! – верещала Понамка, коли Непийпиво знову кинувся до пристані. Він зробив кілька кроків і зупинився. Важко дихав. З боку пристані лунали вже поодинокі постріли та крики. Потім тиша.
– До фортеці! – закричав Непийпиво.
Ми знову побігли. Я задихався, треба було зупинитися, але смерть позаду гонить краще за батіг. Ось ми вже підбігли до мосту. Брама була зачинена.
– Отвєрсті браму! – закричав Непийпиво. – Розказую! – він почав гупати по воротах. Тиша.
– Був розказ… – почувся голос якогось слуги, що хотів щось пояснити.
– Я – Непийпиво, кажу отвєрсті! – заревів панич та так, що браму нам таки відчинили. Ми забігли всередину. – Хто живився з паничів та джур?
– Нікого, пане!
Я побачив у дворі Застави валку возів. Ось звідки узялися нові паничі, мабуть, прибули з сусіднього куреня.
– Розпрягти вози і забити ними браму! Валчити яро! Поратовання пристить! Коли хтось угонзнути спробує, вабоєний буде! – закричав Непийпиво, а сам кинувся до башти. Двері до неї виявилися зачинені. Наказав зламати їх. Слуги не наважувалися, тоді Непийпиво вихопив шаблю, і двері зламали. Ми забігли всередину. Побігли сходами кудись нагору. Ще якісь двері, незачинені. З подивом побачив за ними рацію. Непийпиво вміло вийшов в ефір і повідомив про напад на Заставу.
– Куреням Деркача, Соломахи, Горба та Білика надіслати поратовання! Узяти мушкети! – кричав Непийпиво.
Йому відповіли всі чотири курені.
– Варуйте! Чужинці можуть Заставу виняти! Не валчіть одразу, а під’їдьте, роззирайтеся! Слава Ісусу Кривавому!
Непийпиво кинув рацію і побіг. Тепер вниз, у підвали. Там самотужки виламав двері великою сокирою. За дверима були ящики. Ящики зі зброєю! Сучасною зброєю! Непийпиво сокирою відчинив їх. Дістав автомати. Один дав Понамці, другий узяв собі. Схопив кілька ріжків з набоями. Я ж одразу помітив довгий ящик. Досить багато часу на волі я провів, граючи в різноманітні комп’ютерні ігри, то здогадався, що це може бути. Відчинив ящик. І дійсно там була СГД – снайперська гвинтівка Драгунова.
– Мушкети іно для паничів! – гримнув на мене Непийпиво, коли помітив гвинтівку у моїх руках.
– Тобі потрібно відбити напад чи ні? – роздратувалася цій догматичності Понамка.
– Слугам зась! – наполягав Непийпиво.
– Надзвичайна ситуація! Я беру відповідальність на себе! – Понамка була збуджена та рішуча.
– Нехай! – Непийпиво дуже зло подивився на мене, але погодився.
Я нагріб у кишені набої для гвинтівки, потім ще пістолет на випадок ближнього бою і пару гранат. Ми вибігли з башти на стіни. Побачили, що нападники вже вийшли з лісу і прямують до Застави. Неквапливо ідуть дорогою, тримаючи зброю напоготові. – Всім присісти! – наказав Непийпиво слугам, що збіглися на стіни з кинджалами та списами. Були перелякані.
– І що далі? – спитала Понамка.
– Будемо бити зі стін, – сказав Непийпиво. Я закрутив головою. Суперечити паничу не хотів, але й погоджуватися з такою дурістю не міг.
– На стінах нас перестріляють, як зайців. У них же можуть бути гранатомети, – зашепотів Понамці.
Ми сиділи на стіні, виглядали між зубців.
– Що пропонуєш? – спитала вона.
– Вийти з фортеці, залягти у кущах навпроти воріт. Коли бандити підійдуть, перестріляти їх там.
– Покинути фортецю?
– Ворота заблоковані, стіни високі. Фортеця встоїть, а ми зможемо вдарити в спину. Вони цього не чекають.
– Хороший план, – Понамка кивнула і пересунулася до Непийпива. Зашепотіла йому на вухо.
– Полишити фортецю? – скрикнув він. Понамка щось шепотіла далі. Непийпиво підозріло подивився на мене. – Се він таке позмишлив?
– Він, – не стала брехати Понамка. – Але він знає цю справу. Це він запропонував підпалити траву, коли ми билися з дикими.
– Сей? – Непийпиво здивовано подивився на мене, як дивився б я на песика, що забалакав зі мною по-людськи.
– Сей. Крася знається на цьому, і його план дуже хороший. А на стінах нас перестріляють.
Непийпиво замислився, потім виглянув, подивився на дорогу, кущі, де я запропонував залягти, оцінив мою пропозицію.
– Ну добре, напрод!
Ми відступили зі стін. Слугам Непийпиво наказав тримати браму. Прохід у ній був вже забитий возами, навіть якщо знести ворота, то не пройдеш. Я думав, що ми будемо спускатися зі стін на мотузках, але побігли до башти. Виявилося, що з Застави вів підземний хід. Навіть кілька, вони розходилися у різні боки. Ми побігли по одному, куди повів Непийпиво. Вийшли вже у лісі, відчинивши зсередини важкі двері, присипані торішнім листям. Я швидко обрав позицію, щоби було добре видно підхід до брами. Заліг з гвинтівкою. В мене було більше сотні набоїв. Мусило вистачити.
– Пане, – звернувся я до Понамки, бо Непийпиво був поруч і я мусив дотримуватися субординації.
– Що, Красю?
– Треба, щоб нападники не зайшли нам в тил. Якби ви удвох прикривали мене.
– Я буду слугу забороняти? – роздратувався Непийпиво.
– Він буде забороняти нас, а ми приймемо бій у лісі. Ходімо, – Понамка вміла знаходити потрібні формулювання. Вони побігли до лісу.
Я лежав. Озирнувся навколо. Трохи хвилювався, але знав, що робити, бо пройшов через сотні боїв, нехай і в комп’ютері. Завжди обирав снайперську гвинтівку. І вражав ворога здалеку. То знав тактику і стратегію такого бою. Коли почнеться стрілянина, то не можна залишатися на одному місці, бо вирахують і накриють. Перша порція пострілів, потім за тим поваленим деревом переповзти до пенька. Звідти ще стріляти. Потім повернутися. І он невеличким рівчачком пролізти ліворуч. Там буде третя позиція. А потім подивимося. Я приклався до гвинтівки. У грі простіше, береш зброю і стріляєш. А тут треба розібратися. Обдивився, вперся плечем. Головне міцно тримати, щоб не застрибала. Почав хвилюватися, переконував себе, що та ж сама гра, у якій я стільки разів перемагав. Перестріляю тих бандитів, і все закінчиться. Ні, я розумів, що ці хлопці не якісь там дурники, яких вибивати так само легко, як мішені у тирі. Вони озброєні і досвідчені. Хоча, можливо, у реальному бою так само не брали участі, як і я. Чортові бандити, що їм тут треба? Невже прийшли мститися за своїх перерізаних товаришів? Але на бандитів це не схоже, вони не мстяться, для них головне гроші тут і зараз. Гроші? Вони почули про суму, яку заплатили за диченят? Ні, не могли так швидко довідатися. Якісь відносини між Січчю та бандитами були. Можливо, торгівля. Потім бандити вирішили заробляти більше, наїхали на паничів і отримали шаблями по шиї. Тепер приїхали, не мститися, а досягати того, що хотіли.
- Предыдущая
- 49/73
- Следующая
