Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович - Страница 45
- Предыдущая
- 45/73
- Следующая
– До Застави далеко? – спитав я у Сашка.
– За день не встигнемо.
– А багато куренів будемо проїздити?
– Три, – Сашко був небалакучий.
– Які?
– Яреми, Деркача та Соломахи. А для чого тобі?
– Та просто цікаво, – сказав я. Розповідати, що почав складати мапу Січі не став, бо це могло викликати підозри. Я ж хотів знати, що це за край, потроху вже уявляв, що і як.
За деякий час Сашко кинув диченятам ще курку, вони і її з’їли. Потроху почали оживати. Сашко на них озирався і тільки головою крутив.
– От тварюки скажені!
– А навіщо ми їх веземо на Заставу? – спитав я.
– Не знаю, – Сашко навіть не подивився у мій бік.
– Ти чимось ображений на мене?
– Ні.
– Тоді чому… – я хотів спитати, чому він не хоче зі мною балакати, а потім згадав колонію. Там адміністрація примушувала доносити один на одного. І якщо людина не хотіла стукати, а відмовитися не могла, то вона просто обмежувала спілкування, ні з ким не балакала, то і розповісти товаришу начальнику їй було нічого.
Я кивнув. Здається, зрозумів. Більше до Сашка не чіплявся. Їхали мовчки. Лани, на них раби, що старанно працювали. Тут вони були такі самі, як і в інших куренях: худі, брудні, виснажені, залякані. Здається, вони навіть раділи нашій появі, бо могли стати на коліна і трохи перепочити, схиливши голови. Коли ми проїздили, позаду чувся свист батогів – то слуги повертали рабів до роботи.
За кілька годин ми дісталися до кам’яного стовпа. Я вже знав, що це межа двох куренів.
– Далі курінь Яреми? – спитав я у Сашка.
– Так.
Знову поля, раби, слуги, джури, інколи паничі. Останні поспішали до нас, коли впізнавали Непийпива, то ставали дуже шанобливими. І про Набоку чули. Вони б залюбки побалакали, але Непийпиво казав, що поспішає. Ми їхали далі. Майже не зупинялися. Я підвозив Понамці шматки порізаної свинини з хлібом, вона пригощала Непийпиво. Дудлили воду з баклаг, які ми наповнювали з колодязів, що зустрічалися при дорозі. Всі колодязі були зачинені на замок, мабуть, щоб ними не скористалися втікачі, але у Сашка був ключ. То напували паничей, пили самі, не забували і диченят.
– Дивіться, вони потрібні мені живі! – нагадав нам Непийпиво. То ми їх напували, годували, дивилися, щоб не було їм спекотно під рядном.
Я помітив, що на полях стало менше рабів. І замість пшениці та картоплі тут здебільшого була кукурудза. Можливо, у кожного куреня була спеціалізація? Ми проїхали поле, попереду був невеличкий гайок при дорозі. Мусили проїхати через нього, коли я відчув раптом запах смаженини. З чого б це? Подивився на Непийпива з Понамкою, вони були спокійні.
Коли ми заїхали у гайок, нас там зустрів цілий загін паничів та джур. Я спочатку напружився, але потім побачив посмішки на обличчях.
– Брате Непийпиво, брате Набоко, вітаємо вас у курені Яреми! – урочисто промовив один з паничів. – Ласкаво просимо на фест!
– Дякую, вельмишановне товариство, та потщаємося ми на Заставу. Обецяю скористатися вашою гостинністю, коли наврочатися будемо до степу, – спробував відмовитися Непийпиво. Але місцеві паничі запросили хоча б пообідати з дороги. Провели нас трохи далі, там на галявині було напнуте велике шатро і в його тіні встановлені столи. Поруч смажився цілий кабан, як на Січі було заведено. Он складені бурдюки з пивом та паляниці пахучого хліба. Непийпиво вимушений був погодитися, хоч не дуже хотілося йому бенкетувати, бо ж він поспішав до Застави. Але не міг знехтувати запрошенням паничів. Понамка і зовсім рада була поїсти.
Всілися за столи, паничі підняли кухлі за славних братів Непийпива та Набоку, що виявили дива хоробрості у битві з дикими. Бачив, з якою повагою дивилися на Понамку, і мені ставало радісно за неї. Чув, як джури переповідали один одному про хитрий задум запалити траву і збити вогнем наступ диких, а також про подвиги Понамки, яка вбила багатьох дикунів.
Паничі бенкетували, коли на дорозі з’явився натовп рабів. Кілька сотень, розбитих на п’ятірки, скуті деревом, їх охороняли кілька паничів, а також пара десятків джур та слуг. Паничів, які були з куреня Шпака, запросили до столу. Вони відігнали рабів, бо від тих смерділо. Слуги залишилися сторожувати рабів, а джури підійшли до своїх товаришів. Нові балачки про подвиги Непийпива та Понамки. Нас з Сашком джури наче й не помічали, бо ж ми слуги. Не помічали до тієї миті, поки ми не пішли годувати диченят. Джури одразу прибігли подивитися, потім підійшли і паничі.
– Це що, виблядки диких? Чому не вабоїли їх? Куди везете? Вабоїти їх! З нашого куреня загинуло сім по десятку братів! – загомоніли яремівські паничі.
– А з нашого – чотири по десятку! – додали шпаківські паничі, і я побачив, як досвідчені руки схопилися за рукояті шабель.
– Браття, цих потвор я везу на Заставу, жеби продати. Прилетіли якісь чужинці, що дають за них хорошу ціну, – втрутився Непийпиво.
– Брате Непийпиво, коли це ти почав за гендлем бігати? – здивувався один з паничів.
– Не за гендлем, а проти, браття. Та ціна дозволить нам кілька років з чужинцями справ не мати. Будемо купувати те, що нам потрібно, і ні від кого не залежати. Якби не потреби Січі, я б вабоїв потвор сих так само, як вабоїв диких! – строго сказав Непийпиво.
– Ці потвори не варті того, щоб псувати таке чудове застілля, – втрутилася Понамка. На неї суворо подивилися, але чим-чим, а поглядом її не налякати.
– Брат Набока правий! – крикнув хтось з місцевих паничів, і всі з полегшенням посміхнулися.
Паничі повернулися за стіл і святкували далі, а ми прикрили диченят рядном і непомітно погодували їх.
Вже по обіді рушили далі. За кілька годин минули межу з куренем Деркача. Знову поля і раби на них. Паничів було мало, здебільшого джури, які мчали до нас, щоб висловити повагу, і жадібно роздивлялися Непийпиво з Понамкою. Ми прямували далі. Наздогнали валку возів, яка везла вугілля з Чорних печер. Двадцять сім возів, на кожному по слузі, з ними загін з десятка джур та трьох паничів. Вони раді були бачити Непийпиво та Набоку. Тут ще під’їхали паничі з куреня Деркача і запросили до себе.
– До нас приїхали брати з куренів Мухи, Надраги, Соломахи та Шпака. Всі хочуть вшанувати переможця диких! – сказав один із паничів.
– Не я звитяжив, Січ звитяжила! – запевнив Непийпиво.
– Слава Січі! Слава Ісусу Кривавому! – крикнули паничі, і Непийпиво погодився відвідати курінь Деркача.
Поїхали туди. Цей курінь був схожий на інші. Навколо лани, серед яких розкидані сараї для рабів. Поближче сараї з худобою та курники. Вже неподалік куреня помітив велику лісопильню. Біля неї валялися купи деревини, дошки, бруси, просто дрова.
– А звідки тут стільки деревини? – здивувався я, бо ж навколо був степ.
– З Великого лісу, – відповів Сашко. Я вже звик, що тут все велике – і болото, і ліс.
– Що за ліс такий?
– Він відгороджує Січ від Рабських країв.
– Відгороджує? – не зрозумів я.
– Так, бо ним не пройти, він занадто густий. І дерева там нападають на людей. То Великий ліс відгороджує Січ надійною стіною.
– А як же в ньому добувають деревину? – спитав я.
– Ліс постійно лізе на поля Січі, то його вирубають. Якщо не вирубати, то ліс за кілька десятків років поступово заповнить усю Січ, – пояснив Сашко. Я помітив, що він ставав більш говірким, коли його панич не бачив, що ми розмовляємо.
На лісопильні працювали раби, зараз їх загнали до сараю. Он кілька валок возів, навантажених пиломатеріалами та дровами. Мабуть, їх повезуть у ті курені, де з деревиною погано.
За пилорамою височів сам курінь Деркача: високі кам’яні мури з баштами, ціла фортеця. Навколо мурів був рів з водою, один місток через нього, оббиті залізом ворота. Всередині великий двір, під стінами фортеці хати для слуг та припасів, а в центрі височіла башта для паничів, у підвалах якої тримали рабів. Зараз у дворі вже стояли столи. Непийпива та Понамку зустрічали біля сотні паничів. Почалося застілля. Понамка дозволила мені піти відпочити. Ми з Сашком поставили наш віз біля стіни і пильнували, щоб місцеві не лізли до диченят. Ті за день з’їли вже чотири курки і тепер спали. Тіла їх мертвих одноплемінників почали смердіти. То Сашко наказав місцевим слугам принести кропиви. Його послухали, бо ж він слуга самого Непийпива, переможця диких. Принесли кілька ряден кропиви, якою Сашко обклав тіла мертвих диченят.
- Предыдущая
- 45/73
- Следующая
