Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович - Страница 29
- Предыдущая
- 29/73
- Следующая
– Тут що, чудовиська є? – спитав у Сашка.
– Бувають. Але найстрашніше чудовисько то Мара, – сказав він хрипко.
Ось повернулися Манжела та Непийпиво.
– Напрод! Не збиваємоси! – наказав Манжела.
Махнув рукою, і ми рушили. Колоною по двоє вершників. Попереду паничі, потім джури, далі слуги. Я десь всередині слуг, поруч Сашко. Поспішали. Стукіт копит і мовчання. Нас, наче у вирву, затягувало на вузьку дорогу між болотами. Які все ближче і ближче. Бачив, що всі пришвидшилися. Паничі та джури були на конях, то поступово віддалялися від слуг на мулах.
– Мара! – несподівано закричав хтось. І всі подивилися у бік Великого болота, на якому з’явилася чорна хмара, що почала рухатися у наш бік. Всі миттєво стали лупити мулів канчуками, примушуючи скакати швидше. Паничі попереду теж прискорили рух. Хмара стрімко наближалася, вона була наче жива. І я відчув страх, розлитий у повітрі. Цей страх наповнював божевільну гонитву, я намагався припасти до мула, щоб не трястися і не заважати йому.
Між тим чорна хмара наближалася. Вона сунула так, щоб перестріти нас. Паничі ще встигали пронестися повз неї дорогою, а нам довелося з’їхати на рихлий пісок. Ми намагалися об’їхати хмару, яка вперто сунулася вперед до Меншого болота, щоб зовсім перегородити нам шлях. Ми вибивали зі своїх мулів максимальну швидкість, вони і самі неслися щосили вперед, бо були дуже перелякані. Коли несподівано один з мулів попереду впав разом з вершником, вони покотилися по землі, інші мули перечепилися за них і теж попадали. Тріск, крики, мій мул гепнувся, я дивом встиг злетіти з нього, то він не притиснув мене своєю масою. Я боляче впав на землю. Якби це була бруківка, я б убився, навіть об звичайний путівець зламав би шию, але тут був вологий та м’який пісок, який врятував мене. Я підхопився, побачив, що мій мул вже теж підхопився і поскакав вперед. Кілька мулів зламали ноги і відчайдушно іржали, катаючись на піску. Двоє слуг теж кричали, бо при падінні травмувалися і не могли тепер підвестися. Ті, хто міг, підхопилися і побігли, я з ними. Біг щосили, попереду ще був прохід між Марою та Меншим болотом. По піску бігти було дуже важко, бо ноги грузнули. Слуги кидали щити, списи, я все це втратив, ще коли впав. Я біг швидко, навіть зміг випередити кількох слуг у віці, жах підганяв мене. Але Мара наближалася швидше, ніж біг я, прохід робився вузьким. Я біг ще швидше. Вже розумів, що не встигну, не врятуюся, але біг, бо навчився у Понамки боротися до останнього.
У цій шаленій гонитві я не одразу почув стукіт копит, а потім у прохід, вузенький прохід, що ще залишився, вилетіла Понамка! Верхи, а ще тягнула за собою одного з мулів. Я біг ще швидше, хоч серце, здається, готове було вистрибнути з грудей.
– Красю, стрибай! – заволала моя добра панна.
Вона розвернула коня та мула, я з ходу застрибнув на останнього, і ми щосили погнали вперед. По вузенькому, у кілька метрів коридорчику між Марою та Меншим болотом. Позаду почулися страшні крики, але мене не хвилювало, що відбувалося позаду, мені треба було встигнути за Понамкою, треба було врятуватися, бо вона ж ризикувала своїм життям заради мене.
– Н-но! Пішов! – верещав я, гамселив мула п’ятами, притиснувшись до його шиї. Ми неслися вже по самому краю болота, крок убік, і ми б зав’язли у ньому! Стіна чорного диму була все ближче, позаду ще крики, такі страшні, наче людей розривали живцем. Я закрив очі, намагався злитися з мулом у русі, не заважати йому і сподіватися на краще! Чорна стіна зовсім поруч, хоч би Понамка врятувалася! Моя остання думка, а потім я почув її крик. Її переможний крик, і побачив, що ми вирвалися на простір! Чорна хмара, ця клята Мара, дісталася Малого болота і залишилася позаду, а ми гнали по чистому піску до дороги. Десь далеко за нами дивилися паничі, ось поруч тікали слуги, яким вдалося втекти. Несподівано крики слуг. Раб, якого ми схопили на пагорбах, зістрибнув з мула, на якому його везли, і побіг назустріч Марі. Двоє слуг кинулися за ним, але він біг щосили назустріч Марі, яка швидко наближалася. То слуги покинули його. Раб добіг і стрибнув у Мару. Почувся страшний крик. Тому рабу було так погано, що він кричав, не дивлячись на кляп, який був у нього в роті. Ніхто не озирався, ми мчали далі, мені паморочилося в голові, серце гупало.
Зупинилися вже неподалік фортеці, всі важко дихали. Мули та коні від бігу, всі інші від страху. Навіть паничі. Всі боялися Мари. Нарешті я подивився назад. Чорна хмара повністю закрила перешийок між болотами і зупинилася. Навіть з великої відстані на Мару страшно було дивитися. Вона пульсувала, вона була жива та хижа, здається, ось-ось мала кинутися на нас стрибком вбивчого хижака.
– Що трапилося з тими, хто не встиг втекти? – спитав тихенько у Сашка, який хекав поруч.
– Вони зникли. Назавжди.
– Чому вони кричали? Мара вбиває їх?
– Я не хочу про неї говорити! – нервово сказав Сашко і відвернувся від мене.
Я побачив якийсь рух серед паничів. Манжела підійшов до Понамки, що всілася на піску і відпочивала. Паничі були неподалік, то я все чув.
– Панич не мусить живот свій класти задля якогось слуги, – строго сказав Манжела.
– Це мій слуга, чого б це я віддавала його Марі? – здивувалася Понамка.
– Мара могла забрати і тебе. Брат може покласти живіт за брата, але не заради слуги, – наполягав Манжела.
– Я не ризикувала. Я все розрахувала. Встигала повернутися. У мене добрий кінь, – впевнено говорила Понамка.
– Слуги мусять рятувати паничів, а не вспак! – гнівався Манжела.
– Мій слуга рятував мене. Він ходив зі мною у полювання на чудовиськ і допоміг знайти невидимця, – примирливо пояснила Понамка.
– Брате Манжело, се хороший слуга. Він гораздий і відданий, – втрутився у розмову Непийпиво. Він посміхнувся. – Краще велбим Ісуса Кривавого за те, що врятував нас від Мари!
Манжела подивився на Непийпиво, потім посміхнувся і сам.
– Слава Ісусу Кривавому! – всі паничі повторили і перехрестилися по-своєму.
Слуги теж підвелися і стояли, схиливши голову.
– Їдемо до фортеці, – наказав Манжела.
Мули ледь пересували ноги, ще не відійшли від гонитви і жаху. Я озирнувся назад. Чорна хмара потроху відступала до боліт.
– Ми не поїдемо за тілами? – спитав я у Сашка.
– Дурню, які тіла? Мара не залишає по собі нічого!
– Навіть кісток? – не повірив я.
– Нічого!
Ми вже були біля фортеці, але ворота нам не відчинили.
– Слава Ісусу Кривавому! – крикнули з надбрамної башти.
– Слава! – відповіли паничі.
– Чи живі ви, чи Мара вас схопила?
– Обачити сюди! – Манжела виїхав вперед, підняв ліву руку, а правою дістав шаблю. Провів по шкірі, пирскнула кров.
– Відчиняй! – закричав панич з башти, і ворота перед нами відчинилися. Ми заїхали до башти. Там паничі радісно обіймалися, гомоніли про Мару і про те, як врятувалися.
Манжела наказав готувати вечерю. Слуги, що були у фортеці, почали метушитися, слуги ж, які були в поході, попадали і лежали, наче неживі. Ніхто нас не чіпав. Я помітив, що вартові на стінах стояли, ворота зачинені. Дисципліна тут була строга.
Ось вже встановили довгий стіл, за який всілися паничі. На столі височіли великі тарелі з м’ясом та хлібом, гори зелені, кухлі з пивом. Я стояв за Понамкою, щоб прислужувати. Але на столі все було. Паничі швидко їли, потім пішли до башти відпочивати. Манжела дозволив слугам, що були у поході, доїсти недоїдки з панського столу. Свинячі реберця, копчене сало, недопите пиво з дерев’яних келихів.
– Навіщо отаман різав собі руку? – спитав я у Сашка, коли ми вже наїлися і пиво звільнило нас від страху.
– Щоб довести, що він не трупак.
– Хто?
– Трупак. Раб Мари.
– Як це?
– Мара не просто вбиває. Вона забирає собі тіла, перетворює на трупаків, на живі трупи. Вони лежать у болоті, а інколи, за наказом Мари, підводяться і нападають.
– Трупи нападають? – здивувався я.
– Не трупи, а трупаки, тіла, які забрала собі Мара. Вони мертві, але можуть битися, наче живі. Щоб вбити їх остаточно, треба відрубати їм голову.
- Предыдущая
- 29/73
- Следующая
