Химери дикого поля - Івченко Владислав Валерійович - Страница 27
- Предыдущая
- 27/73
- Следующая
Понамка супилася і кивала головою. Потім пішла до мене. Я здивувався, і Непийпиво теж. Ми не розуміли, що буде далі. Понамка вдарила мене своїм улюбленим ударом правою. Била по-справжньому, а я ще не чекав, то аж покотився, знову знепритомнів. Не знаю, про що там далі балакали паничі, але коли я опритомнів, то Непийпиво вже не дратувався. Я одразу очей не відкрив, треба було прислухатися, що відбувається.
– Скажемо, що раб вабоїв дівку, а потім себе, гдє зочив, що не втекти, – наказав Непийпиво.
– Добре, – сказала Понамка.
– А слугу твого треба стратити.
– Він мені потрібен.
– Не має панич від слуг голдуватися!
– Коли я хочу мати доброго коня, то хіба я залежу від нього? Просто з добрим конем зручніше. Так само і зі слугою, – пояснила Понамка.
Мені паморочилося в голові. Вона добре приклалася, але я не ображався, розумів, що іншого виходу не було. Тільки щось забагато мені діставалося. Почувся тупіт копит. До нас скакав загін вершників. Понамка присіла поруч, поплескала по щоках. Я відкрив очі.
– Раб убив дівку, а потім себе, коли побачив, що їм не втекти. Ти не встиг завадити. Зрозумів?
– Так точно!
Понамка відійшла від мене, сіла на коня. З Непийпивом чекали. Ось з’явився загін вершників. Кілька паничів, за ними на відстані джури та слуги. Примчали до нас. Паничі віталися між собою. Непийпиво розповів, як знайшов втікачів.
– Пробиралися до Поганих земель. Але слід залишили.
– Тупе бидло! – сказав один з паничів, і всі зареготали. Потім запросив Непийпива і Понамку погостювати у їх курені. Непийпиво відмовився, пояснив, що поспішає до Поганих земель.
– То завітайте, коли наворочатися будете, брате Непийпиво. І ти, брате Набоко. Кажуть, барзо валчиш на шаблях і вабоїла невидимця!
– Зочиш, брате Набоко, слава твоя іде попереду тебе! – посміхнувся Непийпиво. – Валчить вона дійсно барзо. А що у вас, браття? Чи не чули минулої ночі чогось підозрілого?
– Ні, брате Непийпиво, не чули. А щось мали чути?
– Браття з фортеці сповістили, що там щось лармувало вночі.
– Лармувало? – здивувалися паничі.
– У небі.
– Птахи залізні?
– Можливо.
– Що їм треба в Поганих землях?
– Не вєдаю того, – Непийпиво розвів руками. – Рачу послухати братів з фортеці.
Далі Непийпиво попросив відправити кількох джур, щоб вони відвезли тіла втікачів до куреня Мухи. Тіла вбитих повантажили на мулів і відправили. Ми рушили далі. Паничі попереду, потім джури, далі слуги. Невдовзі почули гавкіт. То бігли собаки, відпущені з куреня, щоб шукати рабів. Такі ж величезні, як і в курені Мухи. Собак забрали, загін місцевих повертався до куреня, ми ж поїхали далі, по вузькій дорозі серед ланів, на яких працювало багато рабів.
– Тебе втікач вдарив? – спитав Сашко, який роздивлявся синці на моєму обличчі.
– Ні, пан.
– За що?
– Бо я не встиг узяти втікачів у полон. Я думав, що хлопець буде битися, а він прирізав дівку, а потім себе.
– Він знав, що чекає втікачів, – скривився Сашко.
Я теж скривився, бо боліла голова. А ще ж трясся на мулі, наче мішок з дертю, бо паничі поспішали, ми ледь встигали за ними. Поступово помітив, що у полях ставало менше рабів, а ось наглядачів за ними – більше. Якщо раніше було по кілька десятків рабів на слугу, то тепер не більше, ніж по десятку, та й паничів стало більше. Вони швидко скакали до нас, віталися, роздивлялися Понамку, ми їхали далі.
– Чому так багато паничів? Курінь Кривоноса такий численний? – здивувався я.
– За куренем Кривоноса – кордон з Поганими землями, біля кордону рабів завжди треба краще охороняти, бо в них є спокуса втекти, – пояснив Сашко. Він вправно сидів у сідлі, не те що я.
Ось поля закінчилися, почалися луги. На них раби косили траву. Тут взагалі ледь не по одному наглядачу на пару рабів. Мабуть, паничі боялися, що раби зможуть схопитися за коси.
– А що то чорніє? – спитав я і показав праворуч, де смарагдовий килим трави закінчувався темною плямою, що тягнулася аж до небосхилу.
– То Велике болото.
– Справжнє болото?
– Так. Воно захищає Січ від чудовиськ. Там, де болота немає, доводиться будувати прикордонні башти.
Поступово смуга лугів між дорогою та болотом робилася вужчою. Коли і ліворуч з’явилася темна пляма до небосхилу.
– А це що таке? – спитав я Сашка.
– Менше болото. Воно тягнеться до Чорних печер, куди я ледь не потрапив.
– На болотах хтось живе?
– Ні, там же буває Мара, яка вбиває усіх.
– Що таке Мара? – не зрозумів я.
– Краще тобі не знати і не бачити, – сказав Сашко переляканим голосом.
Ми їхали по дорозі на перешийку серед боліт.
– Слухай, а ким ти був там? – спитав я згодом, щоб відволіктися, бо від тих боліт відчував якусь небезпеку.
– Де?
– Там. У Рабських краях, як тут говорять.
– Яка різниця? А он і фортеця, – вказав рукою Сашко.
Дійсно, побачив попереду фортецю: башта і мури навколо неї. Фортеця стояла у найвужчому місці між болотами, якраз посередині. Від її мурів до обох боліт була відстань по кілометру, не більше. Я звернув увагу, що у фортеці дуже високі стіни, вищі, ніж у куренях. З тих стін нас помітили, зчинилася метушня, а потім з башти виїхав невеликий загін вершників. Летів нам назустріч. Попереду були троє паничів. Коли наблизилися, привіталися з нашими, ми поїхали до башти. Всі напружено мовчали.
Ворота до фортеці відчинилися перед нами і зачинилися одразу за нами. Паничі поїхали до башти, я допомагав Сашку розвантажити мула з паперами Непийпива. Склали їх у кімнаті, яку нам показали. Замка в дверях не було.
– А не вкрадуть? – захвилювався я.
– Тут за таке вбивають, – заспокоїв Сашко.
Повів мене до кухні для слуг, де нам насипали миску квасолі з курятиною та кукурудзяним хлібом. Сашко наминав, я намагався їсти, але не любив цю справу. Коли з двору чутно стало якісь крики. Всі побігли туди. Один з паничів, мабуть, найстарший тут, його звали Манжела, закричав:
– У полк шикуйся!
Його слова спричинили метушню. З погребів башти почали виносити щити, шоломи, списи для слуг, у паничів та джур у кожного була власна зброя. Невдовзі всі озброїлися, сіли верхи, чекали. Нарешті вийшли інші паничі. Їх у башті було кілька десятків. Частина залишилася, а восьмеро поїхали з нами у супроводі кількох десятків джур та слуг. З фортеці ми поїхали шляхом по перешийку між болотами. На них не було жодних ознак життя. Не те що тварин, навіть рослин. Ані кущів, ані очерету, чорна, мертва, наче випалена поверхня.
Паничі чомусь поспішали, на мулах за ними вгнатися було важко, особливо мені, який досі їздив верхи погано. Трясся, наче вербовий листок, ще й голова боліла після ударів. Хотів поскаржитися, але побачив, який зосереджений, майже переляканий Сашко, інші слуги, та й паничі гнали коней, то зрозумів, що тут дійсно було небезпечно.
Десь за півгодини болота почали відступати і перешийок став ширшати. Обабіч дороги спочатку була чорна пустеля, а потім з’явилися перші сліди життя. Спочатку мох, потім трава, жалюгідні кущики, кущики більші, он вже попереду і дерева стало видно. Паничі мчали далі, ще кілька кілометрів, потім тільки зупинилися. Наказують перебрати всім зброю.
– Жеби ниц не дзенькнуло! Їдемо тихо! – попередив Манжела, і всі слуги перевірили речі. Я теж.
Далі їхали неквапливо. Мабуть, щоб не дуже стукати копитами. Дороги не було, Манжела просто вів якимись галявинами та стежками серед кущів. Попереду стало видно порослі лісом пагорби. Паничі зупинилися біля високого дерева, наказали одному з джур здертися на нього і подивитися, чи не видно десь диму. Джура швидко зліз, все уважно роздивився, повернувся і сказав, що диму немає. Загін все одно поїхав до пагорбів, але не прямо, а став заходити збоку. Їхали мовчки, трималися купи. Попереду паничі, потім слуги. Дивився за Понамкою, яка була напружена та зосереджена. Вона любила небезпечні ситуації, на відміну від мене.
Поступово піднімалися на пагорби, вже з іншого боку. Потім отаман рукою показав роз’їхатися по схилу. Загін тихенько роз’їхався. Потім наказ, і всі різко зірвалися з місця. Іржання коней, тупіт, крики. Паничі першими вискочили на пагорб, готові до бою. Ми слідом. На пагорбі було кілька галявин, якими ми нишпорили. Знайшли кілька хаток, скоріше халабуд, наполовину вкопаних у землю, з дахами із гілок. Слуги кинулися у ті халабуди, але там було порожньо. У викладених камінням вогнищах попіл вже був холодним. Жодної людини. Вони були, а потім зникли. Кілька днів тому.
- Предыдущая
- 27/73
- Следующая
