Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен - Страница 7

• Предыдущая
• 7/103
• Следующая

— І я, як і раніше, можу... дружити з Шеннон?

— Звичайно, — підтвердив я, внутрішнім зором побачивши той середній палець, котрим Арлетт тицяла собі навкруг промежини, позначаючи хтиве коло. — Звісно, що можеш. Але якщо в тебе з’явиться щонайменше бажання сповідатися перед Шеннон...

Жахом спалахнуло його обличчя.

— Ніколи!

— Це зараз ти так думаєш, і я радий цьому. Але якщо таке бажання з’явиться коли-небудь, запам’ятай: вона від тебе втече.

— Афшеш, втече.

— А тепер іди до хати і дістань з комори обидва відра для прання. А краще, принеси ще й два молочних відра з корівника. Налий води в них з кухонного насоса та намішай туди отого пінявого, що вона його тримає під рукомийником.

— Мені нагріти воду?

Я почув слова моєї матері: «Для крові тільки холодна вода, запам’ятай це».

— Нема потреби, — сказав я йому. — Я прийду слідом, лишень тільки накрию колодязь знову лядою.

Він уже було майже відвернувся, та раптом вхопив мене за руку. Пальці в нього були жахливо холодними.

— Ніхто ніколи не мусить дізнатися про те, що ми зробили! — хрипло прошепотів він мені в обличчя.

— Ніхто й не дізнається, — відповів я набагато впевненіше ніж почувався насправді. Все від початку пішло неправильно і я починав розуміти, що справа ніколи не буває такою, як мрія про справу.

— Вона ж не повернеться, правда?

— Що?

— Вона не буде навідувати нас привиддям?

От тільки вимовив він «наавид’уити» тією сільською говіркою, почувши яку, Арлетт завжди смикала головою, пускаючи собі під лоба очі. І тільки тепер, через вісім років, я дійшов розуміння, як те його «наавид’уити» тоді прозвучало схожим на «ненавидіти».

— Ні, — запевнив я.

І виявився неправим.

Я зазирнув у колодязь, і хоча глибини його було лише 20 футів, у безмісячну ніч роздивився тільки білу пляму покривала. А може, то була наволочка. Я опустив на місце ляду, трохи її вирівняв і вже тоді вирушив до хати. Старався йти саме тим шляхом, яким ми несли наш жахливий сувій, навмисно тягнучи ноги, намагаючись заразом стерти випадкові сліди крові. Вранці вже зроблю це як слід.

Я відкрив для себе тієї ночі дещо таке, чого не варто знати більшості людей: убивство — це гріх, убивство — це прокляття (звісно, власного розуму і душі, навіть якщо мають рацію атеїсти і загробного життя не існує), але вбивство — це також робота. Ми відчищали спальню, аж поки спини нам не подерев’яніли, потім пересунулися в коридор, далі до вітальні і нарешті на ґанок. Кожного разу, як нам здавалося, що ми вже закінчили, хтось із нас знаходив нову плямку. Коли світанок почав висвітлювати східний край неба, Генрі навколішки шкрябав щілини між дошками підлоги спальні, а я теж рачки у вітальні дюйм за дюймом досліджував сплетений Арлетт килим-хідник, вишукуючи ту єдину краплину крові, котра могла нас зрадити. Там не виявилося жодної — в цьому сенсі нам пощастило, — окрім одної краплі поряд, розміром, як десятицентова монета. Вона скидалася на краплю від порізу під час гоління. Я її відчистив, а тоді повернувся до нашої спальні, подивитися, як там Генрі. Йому на вигляд вже покращало, і сам я теж почувався краще. Гадаю, це завдяки приходу денного світла, котре, здається, завжди розвіює найгірші з наших страхів. Але коли Джордж, наш півень, видав своє перше бадьоре кукуріку, Генрі здригнувся. А відтак засміявся. Коротко, ніби в тім сміху було щось негідне, але це мене не злякало так, як той його регіт, коли він опритомнів між корівником і старим колодязем для худоби.

— Я не можу йти сьогодні до школи, татуню, я дуже втомився. І... я гадаю, люди можуть про щось здогадатися з мого обличчя, особливо Шеннон.

Я про школу навіть і не подумав, що вкотре вказало мені на моє напівпланування. На моє через-гузно-напівтупування.

Я мусив би відсунути цю справу на той час, коли наша окружна школа розпустить учнів на канікули. Це означало, зачекати усього лиш якийсь тиждень.

— Ти можеш залишатися вдома до понеділка, а потім скажеш учителеві, що в тебе був грип і ти не хотів поширювати його на решту вашого класу.

— Це не грип, але я дійсно хворий.

І я теж почувався хворим.

Ми розстелили чисте простирадло, діставши його з її шафи для білизни (так багато речей в тому домі були її... але перестали бути), і звалили на нього закривавлену постіль з ліжка. Звісно, матрац теж був у крові і тому також мусив зникнути. Ми мали інший, не такий хороший, у задній повітці. Я зав’язав у вузол постіль, а Генрі поніс матрац. До колодязя ми підійшли якраз перед тим, як настав час над обрієм вигулькнути сонцю. Небо вгорі було ідеально чистим. Гарним обіцяв бути день для кукурудзи.

— Я не можу туди дивитися, татуню.

— Тобі й не треба, — відповів я і вкотре підняв дерев’яну ляду. Я подумав, що мусив би перш за все залишити її відкритою — думай наперед, економ зусилля, любив повторювати мій татусь, — але зрозумів, що ні за що не зміг би. Ніколи, після того як відчув (чи подумав, ніби відчув) той її останній слабенький смик.

Зараз мені вже видно було до дна, і те, що я побачив, було жахливим. Вона приземлилася сидячи, з підломленими під себе ногами. Наволочка цілком розірвалася й лежала в неї на колінах, ковдра і покривало розгорнулися, розлігшись їй по плечах, мов якийсь хитромудрий палантин пані-леді. Джутовий мішок, що утримався в неї на голові на кшталт сітчастого чепчика, довершував картину: вона виглядала майже так, ніби вбралася, щоб провести вечір у місті.

«Так! Вечір у місті! Саме тому я така щаслива! Саме тому в мене усмішка від вуха до вуха! А ти звернув увагу, яка червона в мене помада на губах, Вілфе? Я ніколи не дозволяла собі цей тон до церкви, хіба ні? Ні, це той тон, що його накладає жінка, коли хоче зробити своєму чоловіку оте непристойне. Спускайся сюди, Вілфе чого ти соромишся? Не марнуй часу з драбиною, просто плигай! Покажи, як шалено ти хочеш мене! Ти ж уже зробив мені непристойність, дозволь тепер і мені тобі зробити!»

— Татуню? — Генрі стояв лицем до корівника, зсутулений наче хлопчик, котрий чекає, що його ось-ось почнуть бити. — Чи все гаразд?

— Так.

Я ривком зсипав із вузла всю білизну, сподіваючись, що та потрапить прямо на неї і сховає той її жахливий, задертий угору вищир, але натомість примха протягу спрямувала все їй на коліна. Тепер вона вже сиділа в якихось дивних, заплямованих кров’ю покровах.

— Вона прикрита? Вона прикрита, татуню?

Я вхопив матрац і теж угніздив його туди. Він спершу упав одним кінцем у темну воду, а тоді нахилився до круглої, викладеної каменем стіни, утворивши щось на зразок балдахіна над нею, приховавши нарешті її відкинуту назад голову з кривавою усмішкою.

— Тепер так.

Я опустив стару дерев’яну ляду на її місце, розуміючи, що попереду ще багато роботи: колодязь мусить бути засипаний. Ах, я й так припізнився з цим, взагалі. Він давно становив небезпеку, тому-то я й обгородив його колом з кілків.

— Ходімо до хати, поснідаємо.

— Я не зможу і крихти проковтнути.

А проте він зміг. Обидва ми змогли. Я насмажив яєць з беконом і картоплею, і ми з’їли все до останньої крихти. Важка праця робить людину голодною. Це кожен знає.

Генрі спав до надвечір’я. Я не лягав. Деякий час просидів у кухні за столом, чашку за чашкою п’ючи чорну каву. Деякий час провів у полі серед кукурудзи, ходячи між рядами, слухаючи, як лопотить під легким бризом її подібне до мечів листя. У червні коли кукурудза зростає, вона балакає, це так схоже, ледь не людською мовою. Декого це бентежить (є такі дурні, котрі кажуть що це саме звук зростання кукурудзи), а для мене завжди це тихе лопотання було втішливим. Воно прочищало мені розум. Тепер, сидячи в місті, у готельному номері, я журюся за ним. Міське життя — не життя для сільської людини; для такої людини таке життя само по собі є різновидом прокляття.

• Предыдущая
• 7/103
• Следующая