Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен - Страница 19

• Предыдущая
• 19/103
• Следующая

— Дякую, — він обхопив мене руками і поцілував у щоку.

Цілу мить здавалося, що ми з ним знову стали друзями. Я навіть дозволив собі в це повірити, хоча глибоко в своєму серці знав правду. Нехай доказ був похований під землею, але та правда перебувала і завжди залишатиметься між нами.

Я подав йому шкіряний гаманець із грошима.

— Він належав твоєму діду. Тепер його отримав ти; я й так збирався подарувати його тобі на день народження цієї осені. У гаманці гроші. Можеш решту залишити собі, якщо щось зостанеться після покупок, — я мало не додав: «І не привозь додому ніяких бродячих собак», — та вчасно прикусив язик. То була традиційна настанова його матері.

Він намагався знову мені подякувати, проте не зміг. І без того вже було занадто.

— Зупинися біля кузні Ларса Ольсена по дорозі назад і заправся. Дивись, не забудь, бо інакше додому тобі доведеться повертатися не за кермом, а пішки.

— Я не забуду. Можна спитати, татуню?

— Так.

Він човгнув підошвою, потім сором’язливо глянув на мене.

— Можна, я зупинюся біля Коттері і запрошу Шеннон покататися?

— Ні, — відповів я, але не встигло його обличчя затьмаритися, як я додав: — Ти спитаєш у Саллі або Гарлена, чи дозволять вони Шеннон з тобою проїхатися. І обов’язково не забудеш сказати їм, що ніколи раніше ще не їздив сам машиною до міста. Я покладаюся на твою честь, синку.

Ніби в нас із ним її бодай трохи залишалося.

Я стояв біля воріт і дивився, поки старий пікап не зник за хмарою ним же здійнятої куряви. Клубок став мені в горлі, котрого я не міг проковтнути. Мене охопило дурне, але дуже потужне передчуття, що я більше ніколи не побачу сина знову. Гадаю, це відчуття переживають більшість батьків, коли вперше бачать, як їхня дитина кудись від’їжджає сама, розуміючи, що якщо дитя вже достатньо доросле для виконання без нагляду якихось доручень, воно тепер уже не зовсім і дитя. А втім, я не міг витрачати забагато часу на занурення у власні почуття; мав-бо важливу роботу, та й Генрі я відіслав геть саме тому, щоби зробити її наодинці. Він, звісно, побачить, що трапилося з коровою і, можливо, здогадається, хто їй такого наробив, але я сподівався, що зможу трохи полегшити йому це знаття.

Першим чином я пішов подивитися на Ахелоїс, котра мала вигляд апатичний, проте загалом нормальний. Потім я перевірив трубу. Вона поки ще залишалася запечатаною, хоча я не плекав ілюзій; нехай на це піде якийсь час, але пацюки врешті-решт прогризуть брезент. Я мусив зробити краще. Я відніс мішок портланд-цементу за дім, до колодязя з питною водою, і там у старій діжці зробив заміс. Повернувшись до корівника, чекаючи, поки цемент затужавіє, я спромігся ще глибше заштовхати брезент у трубу. Принаймні на пару футів, і ті останні два фути я забив цементом. На той час, як повернувся Генрі (між іншим, у чудовому гуморі; він дійсно взяв із собою Шеннон, і вони поласували морозивом із содовою, купленими на решту з виданих йому грошей), все вже затвердло. Я припускав, що кілька пацюків можуть рискати десь зовні в пошуках здобичі, але не сумнівався, що більшість їх я замурував — включно з тим, що погриз бідолашну Ахелоїс, — там, у темряві. І там, у темряві, вони й подохнуть. Якщо не задихнуться, то вже напевне від голоду, коли той їхній невимовний харчовий припас закінчиться.

Так я думав тоді.

У період між 1916 і 1922 роками навіть найтупіші фермери в Небрасці процвітали. Гарлен Коттері, далебі не дурний чоловік, процвітав краще за інших. Це було видно з його ферми. У 1919-му він додав до свого обійстя стодолу й зерносховище, а у 1920 році вирив глибокий колодязь, що постачав неймовірні шість галонів води за хвилину. Через рік він встановив водогінну систему в будинку (хоча розумно залишив і вбиральню на задньому дворі). Відтоді тричі на тиждень він і його родина могли насолоджуватися тим, що у глибоко сільській місцевості було неймовірною розкішшю: гарячою ванною й душем, які забезпечувалися не нагрітою у каструлях на кухонній плиті водою, а прямо з труб: свіжа вода постачалася прямо з колодязя, а брудна зливалася до вигрібної ями. Тож саме у ванній кімнаті з душем і відкрився той секрет, котрий приховувала Шеннон Коттері, хоча, мені здається, сам я про нього вже знав, знав з того дня коли вона сказала мені: «Він упадав біля мене, авжеж» — тим тьмяним, безживним голосом, котрий був таким несхожим на її звичайний, і дивилася вона тоді не на мене, а на силуети батькового комбайна й збирачів, що брели позаду нього.

Сталося це наприкінці вересня, коли вже було зібрано всю кукурудзу, до наступного року, але ще чимало чого залишалося збирати в саду й городі. Одного суботнього дня, якраз коли Шеннон насолоджувалася душем, з заднього подвір’я до коридору з паком, зважаючи на можливий дощ, запобігливо знятої з линви білизни увійшла її мати.

Шеннон, мабуть, вважала, що як слід замкнула двері ванної кімнати — більшість леді ревно дбають про власну приватність під час миття, а на той час, коли літо 1922 року поступалося місцем осені, Шеннон Коттері мала для цього особливу причину, — проте клямка, можливо, зіскочила, тож двері частково прочинилися. Туди випадково позирнула її мати, і хоча старе простирадло, що висіло на U-подібній рейці, слугуючи шторою ванни, було щільно затулене, від бризок води воно зробилося напівпрозорим. Саллі не конче потрібно було бачити саму дівчину; вона побачила силует дівчини, наразі не прихований під однією з тих її рясних, квакерського фасону суконь. І цього вистачило. Дівчина була на п’ятому місяці чи близько того; мабуть, вона все одно не змогла б ще довго приховувати цю таємницю.

Через два дні Генрі повернувся додому зі школи (він тепер їздив туди пікапом) з наляканим, винуватим обличчям.

— Шен не з’являлася у школі вже два дні, — повідомив він, — тому я заїхав до Коттері спитати, чи все з нею гаразд. Думав, чи не злягла вона з іспанкою. А мене до неї не пустили. Місіс Коттері сказала, щоб я собі їхав геть і що сьогодні ввечері до тебе прийде побалакати її чоловік після того, як переробить усю роботу.

Я запитав, чи не можу їм чимось допомогти, щось зробити, а вона мені відповіла: «Ти вже й так достатньо наробив, Генрі».

От тоді-то й згадалися мені слова, сказані Шен. Генрі заховав обличчя в долонях і промовив:

— Вона вагітна, татуню, і вони тепер взнали про це. Я знаю, ось в чім причина. Ми хочемо побратися, але я боюся, вони нам не дозволять.

— Не зважай на них, — промовив я. — Я й сам тобі не дозволю.

Він кинув спідлоба на мене мученицький погляд своїх заплаканих очей.

— Чому так?

Я подумав: «Ти ж бачив, до чого дійшло між мною і твоєю матір’ю, і після всього ти ще запитуєш». Проте промовив я інше:

— Їй усього лиш п’ятнадцять років, а тобі й стільки виповниться тільки за два тижні.

— Але ж ми кохаємо одне одного!

О, цей юнацький плач. Це безхарактерне скиглення. Мої опущені вздовж комбінезона руки були стиснуті в кулаки, мені довелося зробити зусилля, щоби їх розтиснути. Сердитися тут без усякої користі. Хлопцеві потрібна мати, щоб обговорювати такі речі, та його мати сиділа на дні засипаного колодязя, безсумнівно, в оточенні почту з мертвих пацюків.

— Я тебе розумію, Генрі...

— Зви мене Генком! А інші ж одружувалися такими ж молодими!

Авжеж, колись; проте не так вже й часто від кінця минулого століття і ліквідації фронтиру[35]. Проте цих слів я не промовив. Натомість я сказав, що не маю грошей, аби допомогти їм розпочати родинне життя. Можливо, десь у 1925-му, якщо врожаї і ціни залишаться сприятливими, але зараз нема нічого. А ще й коли дитина на підході...

— Їх могло з’явитися цілком достатньо! — скрикнув він. — Якби ти не був такою падлюкою щодо тієї сотні акрів, грошей було би повно! От вона б мені дала! І вона б не розказувала мені такого!

• Предыдущая
• 19/103
• Следующая