Повна темрява. Без зірок - Кінг Стівен - Страница 13

• Предыдущая
• 13/103
• Следующая

Джонс знову перепитав:

— Невже так?

— Та так, — підтвердив я. — Шерифе, чи не бажаєте склянку лимонаду? Арлетт робила.

— Арлетт, справді? Вона вирішила повернутися, хіба ні?

— Ні, — сказав я. — Вона забрала свій улюблений одяг, але лимонад залишила. Випийте.

— Вип’ю. Але спершу мені треба скористатися вашим нужником. З того часу, як мені стукнуло п’ятдесят п’ять, чи десь коло того, здається, я тепер мушу відливати ледь не під кожним кущем. Отака-от Богом проклята незручність.

— Це позаду будинку. Ідіть просто по стежині, а там побачите півмісяць на дверцятах.

Він зареготав так, ніби щойно почув найсмішніший за весь цей рік жарт, і вирушив за хату. Чи зупинятиметься він по дорозі, щоб зазирнути у вікна? Напевне, якщо він розуміється на своїй роботі, а я чув, що так воно й є. Принаймні розумівся, коли був молодшим.

— Татуню, — озвався Генрі. Говорив він стиха.

Я подивився на нього.

— Якщо він дізнається, ми більше нічого не зможемо зробити. Брехати я можу, але нового вбивства не мусить трапитися.

— Добре, — відповів я. Короткою була та розмова, проте такою, що впродовж наступних восьми років я часто повертався до неї подумки.

Шериф Джонс повернувся, застібуючи ширінку.

— Катай, принеси склянку для Шерифа, — наказав я Генрі.

Генрі пішов. Джонс упорався зі своєю ширінкою, зняв капелюх, ще трохи пригладив волосся і встановив капелюха назад. Його значок сяяв у променях післяполуденного сонця. Револьвер у нього при стегні висів величезний і, хоча Джонс був надто старий, щоби брати участь у Великій війні[22], кобура скидалася на ті, що були у вояків Американського експедиційного корпусу. Може, вона належала його синові. Його син загинув у Європі.

— Гарно пахне у вбиральні, — сказав він. — Це завжди приємно в спекотний день.

— Арлетт зазвичай доволі часто засипала туди вапно, — пояснив я. — Намагатимуся підтримувати цей порядок, якщо вона не повернеться. Ходімо на ґанок, посидимо у холодку.

— Холодок звучить гарно, але я краще постою. Треба хребет попотягувати.

Я сів у своє крісло-гойдалку, на подушку з літерами ТА. Він став поряд, дивлячись на мене згори. Мені не подобалась така диспозиція, але я намагався поводитися терпляче. Вийшов Генрі зі склянкою. Шериф Джонс налив собі лимонаду, покуштував, а потім лигнув більшу частину склянки одним ковтком і прицмокнув губами.

— Смачний, що тут скажеш. Не надто кислий і не надто солодкий, саме такий, як годиться. — Він розсміявся. — Я, мов та Золотоволоска[23], чи не так? — Він допив решту, але похитав головою, коли Генрі запропонував знову наповнити йому склянку. — Ти хочеш, аби я обмочив усі стовпи в парканах по дорозі звідси до Гемінгфорд-Хоум? А потім ще й по дорозі до Гемінгфорд-Сіті?

— Ви переїхали? — спитав я. — Я гадав, ваша резиденція все ще там само, у Гемінгфорд-Хоум.

— Там я й сиджу, хіба ні? Того ж дня, як вони змусять мене перенести Офіс Шерифа до столиці округу, я піду у відставку і нехай тоді Геп Бердвелл перебирає на себе всі справи, як він про це й мріє. Ні-ні, просто в місті в мене судове слухання.

Взагалі-то, здебільшого там суто паперова рутина, але мушу бути. А ви знаєте, що воно за таке той суддя Криппс... утім ні, гадаю, ви, бувши законослухняним громадянином, не знаєте. Він дратівливий, а якщо хтось не з’являється вчасно, його роздратування ще більше гіршає. Тож навіть коли там ідеться лише про те, щоб промовити «і хай допоможе мені Господь» та поставити свій підпис на кількох процесуальних папірцях мені все’дно треба поспішати, раз уже я закінчив свої справи тут, авжеж? І сподіватися, що мій Богом проклятий «Максі» не поламається на зворотнім шляху.

Я на це не промовив нічого. Балакав він несхоже на людину, котра кудись поспішає, хоча, можливо, така в нього була манера.

Він зняв капелюха і вкотре пригладив волосся, проте цього разу капелюх знову на голову не повернув. Поглянув на мене серйозно, потім подивився на Генрі і знову перевів погляд на мене.

— Гадаю, ви здогадалися, що я сюди заявився не з власної примхи. Я вважаю, що все, що відбувається між чоловіком і його дружиною, то їхні приватні справи. Так мусить бути, хіба ні? Біблія каже, що чоловік — голова жінки, і якщо жінка потребує повчання, це мусить робити чоловік у своєму домі. Послання коринтянам. Якби Біблія була моїм єдиним босом, я би провадив справи по-біблійному і життя було б простішим.

— Мене дивує, чому містер Лестер зараз не тут, з вами, — сказав я.

— О, він хотів приїхати, але я скасував цю коверзу. І ще він хотів, аби я взяв ордер на обшук, але я йому сказав, що того не потребую. Сказав, що ви мені або дозволите тут роздивитися, або ні, — знизав він плечима. Обличчя при цім мав безтурботне, проте його чіпкі очі перебували в безперервному русі, він ними так і штрикав туди-сюди, туди-сюди.

Коли Генрі питався в мене про колодязь, я йому пояснив: «Ми подивимося, наскільки метикуватий наш Шериф. Якщо кмітливий, покажемо йому самі. Ми не мусимо виглядати такими, ніби нам є що приховувати. Якщо побачиш, що я отак ворухнув великим пальцем, це означатиме, що нам варто ризикнути. Але нам слід домовитися, Генку, якщо ти навзаєм не подаси зразу мені знак великим пальцем, значить, я притримаю язика за зубами».

Я підніс до губ склянку і допив залишки лимонаду. Помітивши, що Генрі дивиться на мене, я ворухнув великим пальцем. Ледь-ледь. Це могло виглядати м’язовим спазмом.

— Що він собі гадає, той Лестер? — спитав Генрі обуреним тоном. — Ніби ми тримаємо її зв’язаною в льоху? — руки и нього залишалися нерухомими, так і висіли вздовж тіла.

Шериф Джонс щиро розсміявся, під ременем захилиталося його велике черево.

— Я не знаю, що він гадає, звідки? Крім того, мене це зовсім не обходить. Юристи — це блохи на шкурі людських вад. Я можу так говорити, бо працюю на них — і проти них, це теж — усе моє доросле життя. Проте... — він уп’явся тими своїми чіпкими очима в мене. — Я був би не проти й роздивитися просто тому, що ви не дозволили подивитися йому. Ви цим йому немов гарячого сала за шкіру налляли.

Генрі почухав собі руку. При цьому двічі смикнувши великим пальцем.

— Я не пустив його в хату, бо він збурив мене проти себе, — пояснив я. — Хоча, якщо зі всією щирістю, гадаю, я обурився б навіть проти апостола Іоанна, якби він заявився сюди теліпати язиком на користь зграї Кола Фаррингтона.

На ці мої слова Шериф Джонс зареготав ще дужче: «Га-гага!». Але очі його не сміялися.

Я підвівся. Від цього мені полегшало. Стоячи я був дюйми на три-чотири вищим за Джонса.

— Ви можете подивитися все, що тільки ваша душа забажає.

— Я вам щиро вдячний. Це значно спростить мені життя, хіба ні? Достатньо вже того, що після цього мені ще мати справу з суддею Криппсом. Навіщо, щоб іще якийсь з тих гончаків-правників зайвий раз гавкав на мене, якщо я можу цьому зарадити.

Ми зайшли в будинок — я попереду, а Генрі замикав процесію. Після кількох компліментарних зауважень щодо того, яка гарна в нас вітальня та як акуратно все розташовано в кухні, ми пішли коридором. Шериф Джонс суто формально зазирнув до кімнати Генрі, а тоді вже ми прибули до головної принади. Я штовхнув двері нашої спальні з божевільним відчуттям упевненості: там знову все в крові. Нею залита підлога, забризкані стіни, нею просяк новий матрац. Шериф Джонс зараз побачить. Потім обернеться до мене, зніме кайданки, що висять при його м’ясистому стегні на протилежному від револьвера боці, і скаже: «Я заарештовую вас за вбивство Арлетт Джеймс, чи не так?».

Ніякої крові, ані запаху крові там не було, бо кімната провітрювалася всі останні дні. Ліжко стояло застелене; я заправляв його на армійський манер, хоча через мої ноги сам я не потрапив на ту війну, котра забрала в Шерифа сина. Не маєш права їхати вбивати бошів, якщо у тебе плоскостопість. Плоскостопі чоловіки можуть убивати тільки власних дружин.

• Предыдущая
• 13/103
• Следующая