Круглянський міст - Быков Василь Владимирович - Страница 6

• Предыдущая
• 6/79
• Следующая

— Ну, сіл більше не буде, — зітхнув Маслаков. — Загорани спалені. Ковші хуторські лісом обійдемо.

— Ще Прохвищі, — глухим і низьким, мов з діжки, голосом озвався ззаду Данило.

— Прохвищі зостануться збоку. За річкою.

— За річкою, еге. Племінниця там замужем.

Це був певний натяк, що таїв у собі чималу спокусу. Якщо в кого в селі траплялися знайомі, та ще й рідня, це означало багато чого, і не для одного лише лісового родича. Маслаков, звичайно, розумів це не гірше від інших і, мабуть, тому хвилину мовчав, щось прикидаючи.

— Потім, як назад підемо. Не зараз…

— Зараз ні. Де вже зараз, — легко погодився Данило.

Стьопка несподівано навіть для самого себе розчарувався: зайти в село він завжди був не проти, хоч і ризик, боязнь наткнутися на бобиків або німців — усе одно після набридлого лісового житла владно тягнуло до людей, до звичайного хатнього притулку, якого довгі роки не мав. Ця тяга жила в ньому ще з раннього дитинства, коли під час колективізації він утратив батьків, не пропадала в дитячому будинку і в школі ФЗН[3]і особливо зміцнилася за війну, в його безпритульних партизанських блуканнях по лісу.

Ступаючи на слизьке, обідране колесами ялинове коріння, вони по одному обійшли величезну, із застояною водою калюжу на дорозі, і Маслаков обернувся. Було помітно, що скупі Данилові слова запали і в його душу.

— Коли вправимося, вночі заскочимо. Так тому й бути, — сказав командир групи.

Данило додав ходи, вони з Бритвіним наздогнали Маслакова, і Данило підхопив розмову, яка його відверто цікавила.

— Коли вправимося, до ладу було б. Великдень же…

— Великдень, ага. А взагалі — краще не заходити, — сказав Маслаков. — Менше біди буде.

Бритвін відчужено мовчав, а Данило і це, хоч без особливої охоти, підтвердив:

— Ну так.

— Якось зайшли — ледве втекли, — згадав Маслаков. — Пропонували, і я, дурень, погодився.

— Звісно ж, як кажуть люди: інших слухай, а своїм розумом живи, — пробубонів Данило.

— Атож. Закурить нема?

— Є трохи.

— То давай димнемо. Щоб веселіше жилося.

Носії охоче зупинилися, поставили на землю каністру. Данило відгорнув полу кожуха і почав порпатися в кишенях рудих сукняних, дощенту залатаних штанів. У Бритвіна тим часом знайшовся папірець — сторінка зі шкільного підручника з кресленням рівнобедреного трикутника. Стоячи поодаль, Стьопка байдуже позирав, як вони розідрали його на шматки і Данило відміряв кожному по щіпці самосаду. Стьопка також часом палив, коли було що, але тепер йому не пропонували, і він не просив, бо знав, як дорожили куривом завзяті курці на зразок того ж Данила.

— Прикуримо від німецького сірничка, — сказав Маслаков, сунувши руку за пазуху. Помацавши там, він ледь учепив плоский, мов пачка голок, папірець із сірниками, складеними в рядок подібно до зубів у гребінчику. Командир бережно відломив одну і чиркнув об тертку. Данило аж сполохався.

— Та я… В мене ж кресало! — спохватився він. Але сірник уже загорівся, і він перший мусив припалити з Маслакових пригорщ.

— Зіпсував, ба!

— Нічого, — заспокоїв його Маслаков і полічив: — Один, два, три, чотири, п’ять… На Круглянський міст хватить.

Вони з насолодою розкурили цигарки і якось веселіше рушили по вкритій дрібненькою муравкою дорозі. Мабуть, вертаючись до попередньої думки, Маслаков озирнувся на супутників.

— Про комбрига Преображенського чули?

— Того, з лук’янівської групи? — запитав Бритвін, не виймаючи з рота цигарки.

— Еге.

— Чули ніби. Восени я з ним на засаду ходив.

— Якої ще восени! Його влітку німці розстріляли.

— А казали — сам у полон здався, — не настійно заперечив Бритвін.

Маслаков аж спинився.

— У полон! Язики б тим поприпікати, хто таке говорить.

— Не знаю. Я ж у їхньому загоні не був.

Маслаков кинув побіжний, але досвідчено-вчепистий позирк уперед, куди вела ця кривуляста малоїжджена лісова дорога, зирнув по боках. У лісі скрізь було тихо, але в гіллі поцівкували невидимі птахи та вгорі, на посвіжілому вітрі, кивалися й шуміли ялинові верхівки. Внизу ж, у вузькому кривому коридорі між ялиннику, було хороше й затишно, комарі ще не з’явилися. Час, мабуть, хилився під вечір, сонце на небі не проглядалося, над ялинами тихо пливла сіра навись хмар.

— Був хто в Шнурах?

Але навряд чи хтось був там — Стьопка вперше чув цю назву, та й Бритвін, певно, також. Вони мовчали, один лише Данило за звичкою, щось пригадуючи, болісно закліпав очима.

— Це чи не ті, що за Лісовичами?

— О, вони самі, — підтвердив командир. — Ладне сільце, на пагорбі, при чагарничку. Ось ми на неї і вилізли. Люди попалися добрі, золоті люди. Ну й заплатили за їх доброту…

— Різна доброта буває. Буває — гірша, ніж зло, — сказав Бритвін, спокійно ідучи за Маслаковим. Ваги каністри він немовби не відчував, тримався рівно, і Стьопка дивувався його винахідливості: здавалося, ноша тепер нічого й не важила.

Маслаков на репліку не відповів — його вже захопило й повнило щось своє.

— Ото було, хай його чорти. Нас-то двоє вискочило, а комбрига взяли. Взяли й повели, а ми лежали, мов йолопи в бульбі, і не знали, що й думати. На Палік тоді йшли. Відаєте Палік? Озеро за Лєпелем, дехто з нашого загону базувався там. Дві доби лазили по болотах, вимокли у воді та росі, сухої нитки на тілі не лишилося. Знову ж — і харч скінчився. Треба було запастися краще, та в тих, що залишалися, також не густо було з поживком. Гадали, якось перехопимо.

— А що, багато вас було? — запитав Бритвін.

— У тому ж і справа, що мало. Троє всього.

— Ну, для трьох — не проблема. В кожній хаті…

— Ага, це здається так, у кожній хаті… Сунулися в одне село — собаки такий гвалт підняли, що довелося в ліс повертати. В другому поліцаї весілля гуляють, якогось бобика женять: понаїхало, на вулицях повно підвід, п’янка — дим коромислом. Думали, потерпимо, залишалося верст із тридцять, та якби ж не заблукали. Заблукали, однак, у болотах, занервували, посварилися. А тут комарня жере нещадно, а навколо чи то вільшаник, чи то драгва, очерет, і сили вже без жраиня до кінця доходять.

Отож, значить, було нас троє: я, комбриг Преображенський і лейтенант один, також із кадрових: од самої границі все комбрига оберігав — ну, нібито за ад’ютанта, хоч сам такий же рядовий у загоні, як і комбриг цей. Не диво: комбриг у своїй танковій бригаді командир, а прибився до загінчика з п’ятьма вцілілими танкістами — чужий чоловік. Загінчик з місцевих, хоч були й червоноармійці, окруженці, командир Барсук, Еге, той самий, що в Цішковський загін передали під час рейду. До війни був головою сільради. Не гляди, що у військовій справі нічичирк, зате всі села йому знайомі, а в селах прірва мужиків — свої. А що комбриг без війська? Всього й ціни, що пістолет у кишені та граната на ремені.

Правда, Преображенський і не став фанаберитися, бити на амбіцію, як дехто. Барсук прийняв, запитав, яку комбриг посаду хоче. А яка посада в загоні, де сорок чоловік? Два взводи, взводні поставлені. Начштабу, комісар вже також є. Преображенський спокійно: хоч рядовим, аби німців бити. Так і пішов рядовим у наше відділення.

Я був командиром відділення. Пониження, звісно. Бо дійсну служив помкомвзводу, старшим сержантом був…

— Велика шишка! — Бритвін задоволено озирнувся на Данила, шукаючи його уваги. — Я півроку рядовим пробігав.

— Ну так, добре, але не в тім справа. В мене такі вояки зібралися, що не сором на відділенні побути: один секретар райвиконкому, міліціонер з Полоцька, два лейтенанти і цей комбриг Преображенський. Спершу думав — буде комизитись, не слухати. Знову ж — як мені, за віком удвоє молодшому, командувати ним? Згодом з’ясувалося: він ще й академію в Москві скінчив. Та нічого, утряслося. Був тихий, мовчазний. Як усім, так і йому. Сам по черзі й на вахті стояв, і халабуди ставив. І все ж не рівня нам, молодим, — у цьому ми хутко переконалися. Чоловіку вже за п’ятдесят, як не пнеться, як не старається, а видно: сили не ті. І задишка, і ноги важкуваті. Потіє дуже. Правда, ні разу ніде не поскаржився, в ході щосили намагається не відстати. І все ж відстає.

• Предыдущая
• 6/79
• Следующая