Круглянський міст - Быков Василь Владимирович - Страница 11

• Предыдущая
• 11/79
• Следующая

Найліпше було б зашитися в ліс, але на узліску він напоровся на якесь колюче суччя, обдер обличчя — мабуть, тут був найбільший гущак, і він не наважився лізти в нього — знову пішов краєм стернища. Від слабості Стьопка хитався і щосили старався не впасти. Маслаков же тугим, налитим тягарем увесь час сповзав долу, хлопець ледь утримував його руки і хилився наперед — так легше було тримати його на спині.

Весь час нестерпно заважала зброя, чіплялася за землю і плуталася в ногах, але він не міг кинути навіть гвинтівки. Зброя була вже, мабуть, непотрібна Маслакову, та Стьопка пам’ятав про неї наказ по бригаді і знав, яке дороге там було все, з чого можна стріляти. Добре, втім, що його не доганяли, і він навіть дивувався з того: так просто було тепер взяти їх обох.

Через півсотню чи менше кроків він зачепився чоботом за якийсь корч і впав — боляче, грудьми на тверде, перекинувшись на бік, застогнав од болю і зразу ж утамував у собі цей стогін: ззаду почув кроки. Стьопка схопився за автомат, проте хутко втяв, що він не знадобиться — ще здалеку на світлуватому небі коло хвойняку він пізнав характерну в кожусі постать Данила, який зупинився і глухувато гукнув там, напевно, Бритвіну:

— Он він.

Хлопець знеможено повернувся і сів поряд з розпластаним на землі Маслаковим. Данило підбіг перший, за ним крізь рідке сяйво дощу вже ворушився в сивій шинельці Бритвін, який змореним голосом спитав:

— Що, поранили?

Стьопка не відповів, він поворушив мокру, без шапки голову Маслакова, яка податливо перекотилася під його рукою. Потім його руки потрапили в якусь липку мокроту на ватнику; хлопець зрозумів, що це кров, і лише тепер відчув її запах — тривожний запах людської біди. Але тут уже за пораненого вхопився Данило, і Бритвін задишкувато командував:

— Так! Після… Давайте берімо! Понесли…

Вони вдвох згребли з-під його рук Маслакова, Данило мовчки присів і натужився, перейняв його на свою спину і круто повернув у темну гущину хвойнику.

Віддалік на дорозі тим часом почався рух, притишені відстанню голоси. Щось стукнуло на мосту, і по настилу глухо затупали кінські копита. Степан підвівся, згріб з долу автомат, гвинтівку і знову ледь не заплакав од кривди і гострого усвідомлення невдачі.

Вони безмірно довго продиралися в темряві крізь мокрий хмизняк, згодом натрапили були на стежинку, але хутко згубили її в лісі, перетнули хмурий, шумливий на вітрі ялинник і опинилися в якомусь чорному проваллі — в яру. Данило, який увесь час терпеливо тягнув на собі Маслакова, у пітьмі посковзнувся на мокрій траві, впав і зсунув з себе тіло пораненого.

— Годі! Пристав…

— Гаразд, — спинився напереді Бритвін. — Спочинемо.

Він підійшов ближче і також опустився долу на неширокій трав’янистій прогалині серед чагарнику. Десь побіч, унизу, чутно було, бурчав-гомонів струмок, небо вгорі недобре чорніло, але дощ перестав. Скрізь стояла лісова глушина, безмовність, тільки й того, що з гілля навколо шепітно падали студені краплі. Людям, однак, було тепло, навіть жарко після стрімкої ходи по лісу.

Поки Данило відхакувався, Стьопка передусім обмацав долі все ще непритомного Маслакова. На щастя, той був живий, серце його, було чути, тіпалося слабими нерівними штуршками. В грудях, якщо прислухатися, щось булькотіло-хлюпало, і це полохало хлопця — здавалося, Маслаков помирає. Пов’язка з сорочки, так- сяк зроблена ними в дорозі, перекрутилася, сповзла на живіт. Удвох з Данилом вони почали поправляти її. Поодаль, згорбившись, понуро сидів Бритвін.

— А каністра де? — спохопившись, запитав він.

— На дорозі, — буркнув Стьопка.

Бритвін помовчав і сказав зі злісною іронією:

— Підпалили, називається!

Стьопка з Данилом мовчки вовтузилися над пораненим.

— Здається, досвідчений підривник, а таке безглуздя впороти!

Данило ослабив кінці вщент скривавленого шматка сорочки, Стьопка підтримував їх і, майже ковтаючи сльози від жалю по Маслакову, не міг заперечити Бритвіну. Як він не був настроєний проти нього, мусив тепер визнати, що Бритвін казав правду. Хоча, звісно, після біди, коли було пізно будь-що підправити, кожний ставав розумніший; а тоді хто знав, що поліцаї все ж виставлять варту? А втім колишня його неприязнь до ротного сама по собі меншала, зрештою, як і до Данила: минулі кривди стали тепер дріб’язком перед тим нещастям, яке спіткало Маслакова.

— Що тут у нього робиться! — бурчав Данило, порпаючися під обмотаною мокрою сорочкою.

Ніч взагалі була темна, без місяця, а в цій лісовій ямі так і під носом нічого не можна було розібрати. Якби хоч посвітити чимсь, огледіти рану, а то і вперше перев’язали напомацки, і тепер те ж саме. Так недовго стекти кров’ю. Стьопка, одначе, згадав, що Маслаков мав сірники.

— Сірники ж були. Посвітити?

— Тримай.

Стьопка взяв кінець пов’язки, а Данила почав обмацувати мокрі кишені пораненого, які, як, зрештою, і в усіх, були туго напхані різним дріб’язком. Тепер, витягуючи звідти, що потрапляло під руки, Данило оголошував:

— Ніж. Ганчірка якась. Книжка чи блокнот…

— Дай-но сюди, — простягнув руку Бритвін.

— Патрони. Скруток дроту… Олівець або ні — запал буцімто. Нате, поглядіть там.

Бритвін без особливої цікавості взяв у нього щось і, обмацавши, зразу визначив:

— Бікфордів шнур, а не дріт. І детонатор наче. Ну так, детонатор. Тільки зривати нічого.

— А от сірники.

— Навіщо тобі ті сірники? — роздратовано заговорив Бритвін і встав. — Ти що, будеш йому операцію робити? Підводу треба шукати!

Данило на мить, певно, збентежився від цього майже начальницького окрику і безтямно повернув голову до невиразної в темряві постаті колишнього ротного.

Якось так виходило, що той тепер брав над ними двома старшинство, хоч про це ще й не було ніякої розмови.

— Підвода, кажу, треба. Не можемо ж ми тут сидіти, поки поліцаї налізуть. Село далеко?

Данило огледів похмурі лісові схили, ніби там можна було щось побачити.

— Волотовка тут недалеко, наче. І хутори. Хутори, мабуть, ближче.

— Де, в який бік?

Данило непевно тицьнув рукою в морок.

— Ось буцім туди, якщо по рову. Трошки, може, лівіше.

— Так! — прикинув Бритвін. — Ти, як фамілія?

Стьопка не відразу і зрозумів, що це звертаються до нього, та Данило послужливо підказав:

— Товкач його.

— Ану, Товкачу, марш за підводою! Інакше твій Маслаков за п’ять хвилин дуба дасть. Поняв?

Стьопка хутенько встав, відчуваючи, що це правда. Те, що його посилали невідомо куди, в ніч, тепер не ображало, хоча спершу він і відчув незначний подив: чому не Данила, який тут знав усі ходи-виходи. Але, можливо, Данило потрібен був для пораненого, до того ж — він стільки волік його через ліс. Підібравши з долу автомат, Степан устав і поліз у мокрий чагар.

З віття лилося, він остерігався його чіпати, хоча й без того давно вже намок. На схилі в мокрій траві було слизько, хлопець кілька разів упав і нарешті спустився нижче, до струмка. Тут, однак, було не легше. Він довго пробирався крізь мокрі трав’яні чагарники, обійшов прогалину, завалену сухостійним ломаччям. У дощенту перемоклих його чоботах надокучливо чвякало, онуча збилася на п’яту і муляла, жорсткі стебла папороті різали голі пальці. Але він, не спиняючися, торопко продирався в чагарниках, і тільки думав, щоб не заблукати, не спізнитися, знайти підводу, яку чортзна-де й шукати. Передусім треба було знайти село. Правда, він не вперше вже ходив поночі і трохи вмів орієнтуватися, зважаючи переважно на форми рельєфу: відкладав у пам’яті весь шлях — де вниз, де вгору, де косогір чи болітце. І всі повороти також.

За деякий час лісові чагарі обабіч ніби осіли, понижчали, вгорі ширше розляглося сірувате посвітління неба, на якім у двох-трьох містинах слабо блиснули кілька зірок, — рів залишався ззаду. З ним незабаром скінчилися й чагарники, хлопець опинився на лужку, а взявши праворуч, виліз по косогору на узгірок. Іти стало легше, мокрі чоботи рівно шорхали в рослій густенькій озимині, напереді височіли якісь біляві купки — здавалося, люди. Але людей тут не могло бути, то цвіли груші-дички. А все-таки Стьопка мимоволі збочував, далі від них — страх не страх, а якась інстинктивна застережливість примушала його поводитися тут надзвичай обережно. Правда, він зовсім не знав, куди йти, і часом ловив себе на тому, що повертає чи то праворуч, чи то ліворуч — найгірше без дороги. Так можна крутити до ранку і навіть знову вийти до рову.

• Предыдущая
• 11/79
• Следующая