Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш - Страница 8
- Предыдущая
- 8/65
- Следующая
– А чи могли б ви, пане голово, сказати нам, де зараз перебуває пані Беата Вільчур? – допитувалися журналісти.
– Звичайно. Я готовий повторити вам те, що на власні вуха чув від мого кузена саме того дня, коли він востаннє вийшов з дому. Він повідомив, що відіслав дружину з донькою за кордон.
– А яка мета її поїздки?
Голова усміхався й робив невизначений жест рукою.
– Скажу вам щиро: я про це не запитував Мабуть, що йшлося про поїздку на курорт. Наскільки я пригадую, його дружина не надто добре зносила нашу дощову осінь. Зрештою, вона доволі часто виїздила за кордон.
– Але ж такий несподіваний виїзд у день чи напередодні балу, на який уже були розіслані запрошення…
– Шановні панове. У людей справи складаються по-різному. Крім того, наші стосунки не були настільки близькими, щоб я знав достеменно про всі їхні клопоти. Та як їхній родич хочу вас попрохати не роздмухувати цю справу до розмірів бозна-якої сенсації. І я особливо сподіваюся, що в пресі не буде жодних натяків про родинне життя мого кузена. Я дуже на це розраховую. А натомість поділюся з вами своєю особистою думкою про всю цю історію. Можливо, що професор збирався поїхати зі своєю дружиною. Проте у Варшаві його затримала надзвичайно важлива операція, про яку писали всі газети. Після вдалого її завершення, мій кузен міг поїхати до дружини.
– Минуло стільки часу, – зауважив один з репортерів, – неймовірно, щоб до професора не дійшов увесь цей галас у пресі. Він дав би знати про себе.
– Звичайно. Якщо цей галас до нього справді дійшов. Проте за кордоном є стільки куточків, тихих пансіонів у горах, відлюдних місць відпочинку, куди варшавські газети не доходять.
– Інформацію про зникнення професора опублікували всі закордонні газети, – наполягав журналіст. – Та й радіо…
– Радіо можна не слухати. Я й сам, приміром, ненавиджу радіо. А скільки людей під час відпочинку не бере до рук газет. Не кожному хочеться це робити де-небудь у Ти- ролі чи Далмації.
– Звісно, пане голово. Та є ще одна обставина. Так от, професора немає ані в Далмації, ані в Тиролі, ані взагалі будь-де за кордоном.
– І яким же чином вам вдалося це встановити? – запитав, усміхаючись, голова.
– Це було зовсім неважко. Я просто дізнався у відповідних органах, що закордонний паспорт професора Вільчура було видано на рік. І термін його дії закінчився два місяці тому, а продовжено його не було.
Запала мовчанка. Нарешті голова розвів руками.
– Гм. Справа, поза всяким сумнівом, дуже незрозуміла. Повірте, я докладу всіх зусиль, щоб це з’ясувати. Над цим працює й поліція. Хай там як, але я знову нагадую про своє прохання.
Саме завдяки цій просьбі, висловленій шанованою людиною, і через загальну прихильність, якою користувався зниклий професор, преса відмовилася від спокусливої нагоди дошукуватися причин у його особистому житті. Звісно, це не зупинило зливу чуток, які кружляли між знайомими й незнайомими, проте щойно стало зрозуміло, що свіжих новин не буде, як усе почало вщухати.
Зате поліція не покинула справу. Комісар Гурний, якому її було доручено, протягом кількох днів з’ясував ряд важливих деталей. Опитування персоналу клініки дало підставу стверджувати, що їдучи додому того нещасливого дня, професор Вільчур мав пречудовий настрій і віз із собою щойно куплене соболине хутро, яке призначалося дружині в подарунок з нагоди восьмої річниці шлюбу. Ніщо не вказувало на те, щоб він очікував несподіваного від’їзду дружини. Слуги розповіли, що про це він довідався лише із залишеного пані Беатою листа, який геть приголомшив Вільчура. Професор скидався на непритомного, нічого не їв. Сидів у темному кабінеті. Щоправда, листа не знайшли. Та неважко було здогадатися, що він стосувався розлучення. Таке припущення висловив і пан Зигмунт Вільчур, який не приховував від слідства найдрібніші деталі й докладно розповів про свої відвідини кузена.
Подальше розпитування слуг виявилося марним. Пані Беата щоранку їхала автомобілем на тривалу прогулянку до Лазенковського парку. Водій залишався в машині біля воріт і ніколи не бачив нікого, хто б супроводжував професорову дружину. Зате сторожа парку, якій показали фотографію, відразу впізнала пані Беату, яка щодня зустрічалася тут з молодим, худорлявим, доволі скромно вбраним блондином. Опис цього чоловіка виявився позбавленим будь-яких особливих прикмет.
Вивчення листів і паперів пані Беати також ні до чого не призвело. Було встановлено, що вона залишила значну суму грошей і коштовності. Не взяла із собою хутра й узагалі жодних цінних речей, які легко можна було би продати.
У письмовому столі професора комісар Гурний знайшов заряджений револьвер.
– Це дозволяє мені стверджувати, – говорив він голові апеляційного суду, – що професор абсолютно не мав наміру накласти на себе руки. Інакше він узяв би із собою зброю. Узяв би її й у випадку, якби збирався помститися спокусникові дружини.
– Ви гадаєте, пане комісаре, що він міг знати, де його шукати?
– Ні. Припускаю, що він навіть не підозрював про його існування. Молодика з такою зовнішністю не бачив ніхто зі слуг на Бузковій алеї. І все-таки я переконаний, що коли ми знайдемо цю пару, то отримаємо відповідь на питання, що ж сталося із професором.
Згідно із цією концепцією, комісар повів розслідування в напрямку пошуків пані Беати. Через якийсь час до нього привели водія таксі, що віз професорову дружину того фатального дня. Проте й це дало небагато. Водій пригадував, що відвіз молоду, вродливу жінку й кількарічну дівчинку з Бузкової алеї на Головний вокзал. Ця пані розплатилася, сама взяла валізки й зникла в натовпі. Вивчення розкладу руху потягів теж виявилося марним, позаяк між дванадцятою й першою годиною з Головного вокзалу від’їжджали кільканадцять потягів у різних напрямках.
Комісар Гурний уже міркував над тим, щоб розіслати інформацію про розшук Беати Вільчур, але нове відкриття навело слідство на інший слід.
Під час звичного обшуку, проведеного в одного зі скупників краденого на вулиці Кармелітській, серед численних награбованих речей було виявлено чорне пальто, піджак і жилет дуже великого розміру. Хоча етикетки кравця були зрізані, виявилося неважко відшукати ательє, де пошито речі, і так було з’ясовано, що одяг належав зниклому професорові. Під примусом скупник зізнався, що речі він придбав у такого собі Фелікса Жубровського.
Усупереч припущенням комісара, Жубровського ніколи не затримували за якісь злочини. Він мешкав на вулиці Привісльній із дружиною й чотирма дітьми, займався тим, що продавав річковий пісок і розповів, що того дня знайшов вбрання на березі, повертаючись додому після пиятики. Декілька свідків, може й не надто певних, підтвердили його алібі. Так чи сяк, йому нічого не можна було довести, і за три дні Жубровського довелося відпустити. На його користь указувало й те, що в цьому місці Вісла була дуже глибокою, а самогубство професора Вільчура здавалося дуже імовірним.
Відразу потому обшукали річкове дно на кілька кілометрів униз – безрезультатно. До моргу кілька разів привозили слуг з Бузкової алеї та голову апеляційного суду Вільчура, аби ті впізнали трупи невідомих загиблих, але це виявилося зайвим: зниклий професор мав на зріст близько метра дев’яноста й важив майже сто кілограмів.
– Ми досі не знайшли труп, – говорив комісар Бурний, – може, тіло спливе навесні. У Віслі чимало вирв, і часто трапляється, що потопельника викидає лише за кілька місяців.
– Отже, ви підтверджуєте мої побоювання? – питав голова.
– Занадто багато обставин указує на самогубство. Про всяк випадок я надіслав фотографії до всіх поліцейських відділків.
– То ви все-таки припускаєте втрату пам’яті?
– Щиро кажучи, я в це не вірю. Та доки труп не випливе, не можна відкидати й такої можливості. Саме тому я не відмовився від гіпотези про вбивство. Хоча я майже впевнений, що йдеться лише про самогубство. Це очевидно. Професор вийшов з дому, приголомшений нещастям і тому не міг нічого вирішити. Мабуть, він довго ходив містом, може, пив, щоби приглушити горе…
- Предыдущая
- 8/65
- Следующая
