Завдання Героїв - Райс Морган - Страница 9
- Предыдущая
- 9/57
- Следующая
Маꥳл спустився з трону, порушуючи тишу своїми кроками, та перетнув залу. Він самостійно відкрив старовинні дубові двері, потягнувши за залізну ручку, та увійшов до бічної кімнати.
Він, як і завжди, насолоджувався тишею та усамітненням у цій затишній кімнаті: її стіни не мали й двадцяти кроків у довжину, але склепінчаста стеля була височенною. Кімната була повністю кам’яна, з невеличким круглим вітражем на одній стіні. Світло лилося крізь нього жовтими та червоними відтінками, підсвічуючи єдиний об’єкт у цій пустій кімнаті.
Меч Долі.
Він лежав горизонтально у центрі кімнати на залізних зубцях, наче спокушаючи. Точно так само, як і в часи, коли він ще був хлопчиськом, Маꥳл підійшов до Меча і обійшов його, уважно вивчаючи поглядом. Меч Долі. Легендарний меч, джерело сили та влади над усім його королівством, від одного покоління до іншого. Той, хто зможе підняти його, стане тим Єдиним Обраним, кому судилося правити королівством усе життя, звільнити королівство від усіх загроз, у Кільці та поза ним. Це була прекрасна легенда, яку він пам’ятав з дитинства. Коли його було названо наступником короля, він також пробував підняти цей Меч. Усі королі до нього не змогли підняти його. Але він був упевнений, що впорається. Він був упевнений, що він і є той Єдиний.
Але він помилявся. Як і всі Маꥳли перед ним. І ця поразка затьмарила його володарювання.
Він уважно розглядав його довге лезо, зроблене з таємничого металу, склад якого ніхто не міг розгадати. Походження меча було ще менш зрозумілим. Ходили чутки, що він виринув з землі під час землетрусу.
Розглядаючи його, він ще раз пережив біль поразки. Він може бути хорошим королем, але він не Єдиний. Його люди знали про це. Його вороги знали про це. Він може бути добрим королем, але що б він не робив, він ніколи не буде Єдиним.
Маꥳл підозрював, що якби він був Єдиним, при дворі було б менше безладу, менше змов. Його власні люди довіряли би йому більше, а вороги навіть не думали би нападати. Якась частина його хотіла, щоб меч просто зник, а з ним і легенда. Але він знав, що так не буде. Це було прокляття, але одночасно і влада, і легенда. Сильніша навіть за армію.
Дивлячись на меч у тисячний раз, Маꥳл вкотре задавався питанням, хто ж це буде. Хто з його роду зможе опанувати його? Споглядаючи меч, він думав над своїм завданням назвати спадкоємця, який буде обраний долею підняти його.
«Його лезо важке», — пролунав голос.
Маꥳл розвернувся, здивований, що має кампанію у цій маленькій кімнаті.
Там, у дверях, стояв Аргон. Маꥳл впізнав його голос ще до того, як побачив його. Він був одночасно злий, що той не з’явився раніше і щасливий бачити його зараз.
«Ти спізнився», — сказав Маꥳл.
«Твоє відчуття часу не відноситься до мене», — відповів Аргон.
Маꥳл розвернувся до меча.
«Ти коли-небудь думав, що я зможу його підняти?» — задумливо спитав він. — «У день, коли я став Королем?»
«Ні», — категорично відповів Аргон.
Маꥳл повернувся і втупився у нього.
«Ти знав, що я не зможу. Ти бачив це, чи не так?»
«Так».
Маꥳл міркував.
«Мене лякає, коли ти відповідаєш прямо. Це не схоже на тебе».
Аргон стояв мовчки, і Маꥳл зрозумів, що він більше не зронить і слова.
«Сьогодні я назву свого наступника», — сказав Маꥳл. — «Мені здається, що непотрібно називати спадкоємця у цей день. Це забирає радість короля від весілля його дитини».
«Можливо, радість має бути стриманою».
«Але мені залишилось царювати ще стільки років», — виправдовувався Маꥳл.
«Можливо, не так багато, як ти думаєш», — відповів Аргон.
Маꥳл примружився, розмірковуючи. Що він хотів сказати?
Але Аргон не додав ні слова.
«Шість дітей. Кого мені обрати?» — поцікавився Маꥳл.
«Навіщо питати мене. Ти вже зробив свій вибір».
Маꥳл подивився на нього. «Ти багато бачиш. Так, це правда. Але мені цікава твоя думка».
«Я думаю, ти зробив мудрий вибір», — відповів Аргон. — «Але пам’ятай: король не може правити з могили. Незалежно від того, кого обрав ти, доля завжди робить свій вибір сама».
«Чи житиму я, Аргоне?» — серйозно спитав Маꥳл. Це питання турбувало його з тих пір, як він прокинувся попередньої ночі серед нічного кошмару.
«Минулої ночі мені снилася ворона», — додав він. — «Вона прилетіла і вкрала мою корону. Тоді інша схопила мене і потягла геть. Коли вона несла мене, я бачив під собою своє королівство. Воно стало чорне. Безплідне. Пусте».
Він підняв очі до Аргона. Його очі були мокрі.
«Чи був це сон? А чи щось більше?»
«Сни завжди — це щось більше, чи не так?» — сказав Аргон.
Маꥳла охопила порожнеча.
«Де криється небезпека? Скажи мені лиш це».
Аргон підійшов ближче і витріщився в очі Маꥳлу, якому стало моторошно.
Він нахилився і прошепотів:
«Завжди ближче, ніж ти думаєш».
Розділ четвертий
Тор сховався в соломі в задній частині возу, який віз його ґрунтовою дорогою. Він прокрався до дороги минулої ночі і терпляче чекав, доки не з’явиться хтось з достатньо великою підводою, в якій він би міг непомітно сховатись. Вже стемнішало, і підвода просувалась достатньо повільно для того, щоб він міг розбігтися і застрибнути у неї. Тор опинився у сіні і заховався у ньому. На його щастя, він не був помічений. Хлопець не був впевнений, що прямує до Королівського Двору, але віз рухався у потрібному напрямку, і з такими розмірами і мітками навряд чи міг прямувати в інше місце.
Тор їхав усю ніч, він не міг заснути, пригадуючи про свою зустріч з Сиболдом, з Аргоном. Він думав про свою долю, про свій колишній дім і про матір. Він відчував, що всесвіт відповів йому, повідомивши тим самим, що в нього інша доля. Тор лежав, поклавши руки під голову і споглядаючи на нічне небо, що виднілось крізь порваний брезент возу. Він спостерігав за всесвітом, таким яскравим, з його далекими червоними зорями. Тор був щасливим. Це були перші в його житті мандри. Він уявлення не мав куди їде, головне — він їхав. Так чи інак, він досягне Королівського Двору.
Коли Тор розплющив очі, вже був ранок, світло заповнило підводу, він збагнув, що задрімав. Хлопець швидко сів і оглянув все довкола, картаючи себе за сон. Він мав бути значно обачнішим, але йому пощастило, його не помітили.
Віз продовжував рухатись, але його вже не так трясло. Це могло означати лише одне — дорога була ліпшою. Певно, вони наближались до міста. Тор поглянув униз і побачив гладку дорогу без каменів та канав, викладену дрібними білими мушлями. Його серце забилось сильніше — вони наближались до Королівського Двору.
Тор визирнув з возу і був приголомшений. Чисті вулиці були переповнені. Десятки возів, різних форм та розмірів, що перевозили найрізноманітніші речі, заполонили дороги. Одна була нав’ючена хутром, інша — килимами, третя — курчатами. Між ними ходили сотні торговців: деякі з них вели худобу, інші на своїх головах несли кошики з різним крамом. Чотири чоловіка несли згорток шовку, балансуючи на стовпцях. Це була ціла армія людей, які рухались в одному напрямку.
Тор почувався щасливим. Ніколи до цього він не бачив таку велику кількість людей, краму, так багато подій. Все своє життя він провів у крихітному селі, тепер же він знаходився у вирі подій, поглинутий людом.
Він почув гучний шум, брязкіт ланцюгів, удар великого шматка дерева, настільки сильний, що земля здригнулась. Через кілька секунд роздався інший звук — стукіт кінських копит по дереву. Тор поглянув вниз та зрозумів, що вони перетинали міст, під яким проходив рів з водою. Це був розвідний міст.
Тор висунув голову і побачив величезні кам’яні стовпи та зубчасті залізні ворота. Вони проїздили крізь Королівські Ворота.
То були найбільші ворота, які він коли-небудь бачив. Він поглянув вгору на шипи і злякався, що якщо брама впаде, то розріже його навпіл. Він помітив чотирьох стражів Королівського Срібла, що охороняли вхід, і його серце забилось швидше.
- Предыдущая
- 9/57
- Следующая
