Коли впаде темрява - Кінг Стівен - Страница 6
- Предыдущая
- 6/96
- Следующая
Вілла підвелася і подивилася на Девіда з виразом нестерпного смутку. Він натомість втупився очима собі у носки черевиків.
— Отже, ти відірвав мене від музики і привів сюди, у темряву, заради цього? — спитала вона. — Щоб показати мені, хто и тепер? Так, ніби я сама цього не знала.
— Вілло, мені так шкода.
— Поки що ні, але незабаром стане. — Вона знову взяла його за руку. — Ходімо, Девіде.
Тепер він наважився кинути на неї погляд.
— Ти не сердишся на мене?
— Так, трішечки… Але ти — все, що тепер маю, і я тебе не відпущу.
Невдовзі після зустрічі з вовками Девід побачив і бляшанку, що лежала на узбіччі.
Він був майже певен, що це та сама, яку він гнав носаками поперед себе, поки не вдарив по ній скоса, відбивши у зарості. І ось вона опинилась знову на тому ж, попередньому, місці… бо насправді, звісно, він її ніколи не чіпав. Сприйняття далеко не все, казала Вілла, але сприйняття й сподівання разом? Склади їх докупи, і сотвориш собі з нічого «Шоколадні пастилки Різа з арахісом».
Девід копнув бляшанку, відбивши її далеко у кущі, а коли вони відійшли подалі, озирнувся й побачив, що вона лежить там, де й була, — там, де колись давно якийсь ковбой — ймовірно, прямуючи до бару «26» — викинув її з вікна свого пікапа. Він запам’ятав цей жест з «Їі-Го-Го» — давнього телешоу, яке вели Бак Овенс і Рой Кларк, вони ще називали там пікапи ковбойськими кадилаками.
— Чому ти посміхаєшся? — спитала Вілла.
— Потім розповім. Здається мені, в нас попереду сила-силенна часу.
Вони стояли перед станцією Кравхарт Спрингс, тримаючись за руки в місячному світлі, наче Ганзель і Гретель перед цукерковим будиночком. Довга, пофарбована в зелене будівля здавалася Девідові в місячному сяйві попелясто-сірою, і, хоча він знав, що слова ВАЙОМІНГ та ШТАТ РІВНОПРАВ’Я написані червоною, білою й синьою фарбами, вони могли бути будь-якого кольору. Він помітив захищений від непогоди пластиком аркуш паперу, пришпилений до одного зі стовпів, між якими починалися широкі сходи до вхідних дверей. Біля одвірка яких так само незворушно стовбичив Філ Палмер.
— Гей, молодець, — гукнув до нього Палмер. — Є тютюнець?
— Вибачте, містере Палмер, — відгукнувся Девід.
— Пригадую, ти збирався принести мені цілу пачку.
— Мені не траплялася крамниця, — сказав Девід.
— А там, де була ти, лялечко, не продають цигарок? — спитав Палмер.
Він належав до тих чоловіків, що всіх жінок певного віку кличуть лялечками. Це було зрозуміло з одного погляду на нього, як було зрозуміло й те, що, аби вам довелося провести день з ним разом десь посеред паркого серпневого полудня, він обов’язково зсунув би на потилицю капелюха, щоб втерти собі лоба, і промовив, що не так важить спека, як вологість.
— Я певна, що там продають, — сказала Вілла. — Але навряд чи я змогла би їх купити.
— Хочеш пояснити чому, кралечко?
— А ви як гадаєте, чому?
Однак Палмер склав руки на своїх вутлих грудях і промовчав. Звідкілясь зсередини заголосила його дружина:
— У нас риба на вечерю! Спершу перве, а потім вторе! Ненавиджу, як тут тхне! Сухарі!
— Ми мертві, Філе, — промовив Девід. — Ось чому. Привиди не можуть купувати цигарок.
Палмер дивився на нього кілька секунд, але перш ніж встиг засміятись, Девід помітив, що він йому більш ніж повірив. І Палмер і сам про це знав.
— Я чув багацько пояснень, коли хтось комусь чогось не приносив обіцяного, — сказав він. — Але твоє заслуговує на гран-прі.
— Філе…
А зсередини:
— Риба на вечерю! Ох, чорти б її взяли!
— Вибачте, дітки, — сказав Палмер. — Мене кличуть обов’язки.
І він пішов. Девід обернувся до Вілли, гадаючи, що вона спитає його — а ти сподівався на щось інше? Але вона читала оголошення на стовпі біля сходів.
— Поглянь-но сюди, — позвала вона. — Скажи, що ти бачиш?
Спершу він нічого не побачив, бо місячне світло відбивалося від пластикового покриття. Він зробив крок ближче до стовпа, а тоді лівіше, відсторонивши Віллу.
Угорі було написано ЖЕБРАКУВАННЯ НА ТЕРИТОРІЇ ЗАБОРОНЕНО НАКАЗОМ ШЕРИФА ОКРУГУ САБЛІТ, а нижче дрібним шрифтом бла-бла-бла, а внизу…
Вона штовхнула його ліктем. І штовхнула добряче.
— Перестань клеїти дурня і подивися уважно, Девіде. Я не хочу манячити тут всю ніч.
Ти не бачиш того, що просто перед твоїми очима.
Він одвернувся від станції і подивився на залізничні рейки, що сяяли у місячному світлі. Поза ними неясно виднілася біла скеля з пласкою верхівкою — ондечки отака-то столова гора, кулеґо, точнісінько, як у тамтих старих кінах Джона Форда.
Він знову обернувся до оголошення на стовпі і здивувався, як це йому — такому солідному інвестбанкіру Вольфу Лякайлу — могло приверзтися ЖЕБРАКУВАННЯ замість ПЕРЕБУВАННЯ.
— Тут написано ПЕРЕБУВАННЯ НА ТЕРИТОРІЇ ЗАБОРОНЕНО НАКАЗОМ ШЕРИФА ОКРУГУ САБЛІТ, — сказав він.
— Дуже добре. А під отим бла-бла-бла, що там, нижче?
Спершу два нижні рядки він зовсім не зміг прочитати; спершу ті два нижні рядки здалися йому просто безглуздими символами, либонь тому, що його розум, який це бажав йняти цьому всьому віри, не міг знайти незагрозливого тлумачення. Тож він знову обернувся до залізничних рейок і не вельми здивувався, побачивши, що вони більше не блищать у місячному сяйві; тепер сталеві рейки були іржавими й між шпалами росли бур’яни. Коли він обернувся знову, станція перетворилася на покинуту руїну з забитими дошками вікнами і дахом майже без ґонту. Напис СТОЯНКА ТАКСІ ЗАБОРОНЕНА зник з потрісканого, подовбаного ямами асфальту. Він ще міг бачити слова ВАЙОМІНГ та ШТАТ РІВНОПРАВ’Я на довгій стіні будівлі, але літери тепер були примарними. «Точно як ми», — подумав він.
— Далі, — промовила Вілла, Вілла, яка мала власні уявлення про речі, Вілла, яка вміла бачити те, що просто перед її очима, і хотіла цього ж від нього, навіть якщо бачити це було боляче. — Це твій останній іспит. Прочитай два нижні рядки, і тоді ми зможемо повернутися до того шоу в придорожному барі.
Він зітхнув.
— Тут написано ЗОНА ВІДЧУЖЕННЯ — а тоді: ЛІКВІДАЦІЮ БУДІВЛІ ЗАПЛАНОВАНО НА ЧЕРВЕНЬ 2007.
— Ти здав іспит на відмінно. Давай тепер підемо, подивимося, чи схоче хтось піти з нами до міста послухати «Дірейлерз». Я поясню Палмеру наші вигоди — сигарет ми купити не можемо, натомість такі, як ми, люди можуть не платити за вхід.
От тільки ніхто йти до міста не захотів.
— Що це вона верзе, нібито ми мертві? Навіщо вона говорить нам такі жахливі речі? — спитала Рут Палмер у Девіда, і що найбільше його вбило (якщо доречно так висловитися) — це не докір у її голосі, а вираз її очей перед тим, як вона сховала лице на плечі одягнутого у вельветовий піджак Генрі. Бо вона теж усе розуміла.
— Рут, — промовив він. — Я кажу це не для того, щоб вас бентежити…
— Тоді перестань! — схлипнула вона здушеним голосом.
Девід бачив, що всі тут, окрім Гелен Палмер, дивляться на нього вороже й сердито. Гелен кивала й бурмотіла, стоячи між своїм чоловіком та дружиною Райнгарта, можливо, її ім’я було Саллі. Вони тупцяли під флуоресцентними світильниками… але він кліпнув очима й ліхтарі пропали. І занехаяні пасажири виявилися лише примарними фігурами в пасмах місячного світла, що якось прослизало крізь забиті дошками вікна. Дендери не сиділи на лаві; вони сиділи на запилюженій долівці біля невеличкої купки слоїчків, у які фасують крек, — отже, виходило, що кокаїн теж якось зумів прослизнути сюди, і країну Джона Форда, — а на стіні, неподалік від того кута, де бурмотіла зіщулена Гелен Палмер, виднілася темна пляма. Годі Девід моргнув знову, і флуоресцентні світильники повернулися. Повернувся й великий годинник, затуливши собою пляму на стіні.
— Гадаю, тобі краще піти звідси, Девіде, — промовив Генрі Лсндер.
— Послухайте хвильку, Генрі, — звернулася до нього Вілла.
Генрі перевів погляд на неї, і Девіду не важко було прочитати всю ту зневагу, яку демонстрував той погляд. Вся та симпатія, що її Генрі мав колись до Вілли Стюарт, тепер зникла.
- Предыдущая
- 6/96
- Следующая
