Відродження - Кінг Стівен - Страница 26

• Предыдущая
• 26/88
• Следующая

Через тиждень після того, як Астрід виповнилося п’ятнадцять, їй дозволили поїхати з нами в мікроавтобусі до Льюїстона, на дискотеку ПСЛ[56]. Усю дорогу додому ми цілувалися, а коли я запустив руку їй під пальто, щоб охопити долонею груди (тепер уже значно опукліші за горбочок), вона не відштовхнула мене, як це було зазвичай.

— Приємно, — прошепотіла вона мені на вухо. — Я знаю, що не можна, але це так приємно.

— Може, тому й приємно, — сказав я. Іноді хлопці бувають не гальмонутими.

Минув ще місяць, перш ніж вона дозволила мені ковзнути рукою їй у ліфчик, і ще два, перш ніж мене пустили дослідити, що в неї під спідничкою, та, коли я нарешті туди дістався, вона визнала, що це теж приємно. Але більше нічого робити не дозволяла.

— Я знаю, що з першого ж разу завагітнію, — прошепотіла вона мені на вухо, коли ми паркувалися й обоє вже були дуже збуджені.

— Я можу щось купити в аптеці. Можна поїхати в Льюїстон, мене там ніхто не знає.

— Керол каже, що іноді ці штуки рвуться. Одного разу, коли вона була з Кенні, це сталося, і вона місяць трусилася від страху. Каже, думала, місячне ніколи не почнеться. Але ми можемо зробити щось інше. Вона мені розказала.

Щось інше теж було доволі непоганим.

Права я отримав, коли мені виповнилося шістнадцять, єдиний з-поміж братів (і сестри), кому з першого разу вдалося скласти практику. Частково я завдячував цим державній школі водіння, але здебільшого — Сісеро Ірвіну. Норм жив із матір’ю, м’якосердою фарбованою блондинкою, яка володіла будинком у Ґейтс-Фолз, але вихідні переважно проводив із татом, котрий жив у зачуханому трейлерному парку за межею міста Гарлоу в Моттоні.

Коли в нас були виступи суботніми вечорами, наша банда (разом з подружками) часто збиралася в трейлері Сісеро в суботу вдень і їла піцу. Там скручували та розкурювали косяки, і після цілого року відмов я нарешті здався та спробував. Спершу було важко втримати дим, але (багато моїх читачів самі знають) з часом стає легше. У ті дні я ніколи не курив багато наркоти, рівно стільки, щоб розслабитися перед концертом. Коли в голові лишалося трохи кайфу, я грав краще, і ми завжди багато сміялися в тому старому трейлері.

Коли я сказав Сісеро, що наступного тижня складаю на права, він спитав, де мені призначено — в Касл-Року чи «в городі», тобто в районі Льюїстона-Обурна. Я відповів, що в Л-О, і він з розумінням кивнув.

— Це значить, що тобі дадуть Джої Кеферті. Він двадцять років іспити приймає. Я колись пив із ним у касл-рокському «Пухкому тигрі», я там тоді констеблем був. Ну, ще до того, як Рок розрісся й обзавівся своїм поліцейським відділком.

Мені важко було уявити Сісеро Ірвіна, посивілого, з червоними очима, худого, як тріска, майже завжди вдягненого в старі штани кольору хакі та майки, у правоохоронній сфері, але люди міняються — іноді підіймаються вгору сходами, та часом бува й таке, що спускаються вниз. А тим, хто спускається, часто помагають різноманітні речовини, такі, як та, яку він так полюбляв скручувати й пускати по колу з друзяками свого підлітка-сина.

— Старий Джої рідко кому видає права отак з першого разу, — сказав Сісеро. — Він такого не любить, як правило.

Про це я вже знав. Клер, Енді й Кон безславно провалилися у Джої Кеферті. Террі випав хтось інший (може, офіцер Кеферті того дня захворів), та хоча він прекрасно водив із першого ж разу, коли сів за кермо, в день іспиту Террі був суцільним клубком нервів і примудрився в’їхати задом у пожежний гідрант, коли показував паралельне паркування.

— Три речі, якщо хочеш скласти, — сказав Сісеро, простягаючи косяк, який щойно скрутив, Полу Бушарду. — Перше — не кури цього лайна, поки не складеш практику.

— Добре. — Насправді мене попустило. Я ловив кайф від травки, проте з кожною затяжкою пригадував обіцянку, яку дав матері й тепер порушував… хоча я заспокоював себе тим, що не курю сигарет і не п’ю, а це означало, що я відбив майже всі подачі.

— Друге — зви його «сер». «Спасибі, сер», коли сядеш у тачку, і «спасибі, сер», коли з неї вийдеш. Він таке любить. Січеш?

— Січу.

— Третє і найважливіше, обстрижі свої блядські патли. Джої Кеферті ненавидить хіпі.

Мені це дуже не сподобалось. Відколи я приєднався до гурту, вимахав на три дюйми, та що стосувалося волосся, тут я гальмував. Знадобився цілий рік, щоб воно відросло до плечей. А ще ми багато сварилися з батьками через те волосся — вони мені казали, що я схожий на шаромижника. Вирок Енді був ще тупіший: «Джеймі, якщо ти хочеш бути схожим на дівчисько, чому зразу сукню не надінеш?» Блін, нема нічого кращого за аргументовану християнську дискусію, правда?

— Ой ні, якщо я відріжу волосся, то буду схожий на задрота!

— Ти вже схожий на задрота, — сказав Кенні, і всі розреготалися. Навіть Астрід (хоч потім вона поклала руку мені на стегно, щоб загладити гостроту).

— Ага, — кивнув Сісеро Ірвін, — ти будеш схожий на задрота з водійськими правами. Полі, та запалиш ти вже нарешті той косяк чи так і сидітимеш, милуватимешся ним?

Я відмовився від косяка. Я називав офіцера Кеферті «сером». Я підстригся під Містера Бізнесмена, від чого сильно занепав духом, а моя мама навпаки — ним піднеслася. Під час паралельного паркування я зачепив бампер машини, що стояла позаду, але офіцер Кеферті таки видав мені права.

— Синку, я тобі довіряю, — сказав він.

— Дякую, сер. Я вас не підведу.

Коли мені виповнилося сімнадцять, у нашому будинку, який тепер стояв на асфальтованій дорозі (прогрес ішов семимильними кроками), влаштували свято. Астрід, звісно, запросили теж, і вона подарувала мені светр, який сплела сама. Я миттю його натягнув, хоча то був серпень і погода стояла спекотна.

Мама подарувала мені цикл історичних романів Кеннета Робертса в палітурці (які я справді прочитав). Енді презентував Біблію в шкіряній палітурці (яку я теж читав, здебільшого як навмисне йому), з моїм іменем у золотому тисненні. На форзаці був припис з Об’явлення, розділу третього: «Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду». Натяк на те, що я збився зі шляху, був наче й не зовсім недоречним.

Від Клер (якій тепер було двадцять п’ять і вона вчителювала у нью-гемпширській школі) я дістав стильний спортивний піджак. Кон завжди був трохи скупердяєм, тому подарував мені шість комплектів гітарних струн. Ну нічого, принаймні всередині в них лежали доларові монетки.

Мама принесла іменинний торт, і всі заспівали традиційну пісню. Якби з нами був Норм, він би задмухав усі свічки силою свого рок-н-рольного голосу. Але його не було, тож їх загасив подмухом я. Коли мама роздавала тарілки, до мене дійшло, що я нічого не отримав від тата й Террі. Навіть квітчастої краватки.

Після торта й морозива (ван-шок-полун, звісно) я помітив, як Террі перезирнувся з татом. Тато глянув на маму, і вона нервово йому всміхнулася — ледь-ледь. Лише тепер, озираючись назад, я усвідомлюю, як часто я бачив на маминих губах ту нервову усмішку, поки підростали і йшли у великий світ її діти.

— Джеймі, ходімо з нами до комори, — підводячись, сказав тато. — Ми з Теренсом приготували для тебе маленький подарунок.

«Маленьким подарунком» виявився «Форд Ґелексі» 1966 року, вимитий, відполірований і білий, мов місячне сяйво на снігу.

— О Боже, — тремтячим голосом промовив я, і всі розсміялися.

— Корпус був хорошим, а от над двигуном довелося попотіти, — повідомив Террі. — Ми з татом заново відрегулювали клапани, поміняли свічки, вставили новий акумулятор… коротше, все, що можна.

— Нова гума, — додав тато й показав на шини. — Прості, зате нові, не відновлені. То як, синку, подобається?

Я обійняв його. Обійняв їх обох.

— Ти тільки пообіцяй нам з мамою, що ніколи не сідатимеш за кермо після того, як вип’єш. Не роби так, щоб одного дня ми подивилися одне одному в очі й сказали, що це ми подарували тобі машину, в якій ти скалічився чи скалічив когось іншого.

• Предыдущая
• 26/88
• Следующая