Лимерівна - Мирний Панас - Страница 15

• Предыдущая
• 15/17
• Следующая

Карпо (топцюється, ламає руки). Мамо!., мамо!..

Наталя (регоче). Ха-ха-ха! Мамо, мамо! Дивіться-бо, дивіться… Ха-ха-ха!

Шкандибиха. Бий! Бий її, сучку, а то я умру!

Карпо. Як же мені її бити?.. Мені страшно її бити.

Шкандибиха. Ти любиш її?.. Кого ти любиш? Чорта! біса! ірода! Обпоїла, дурня, кошачим мозком та й регоче.

Наталя. Ха-ха-ха!.. Відьма сповідається у гріхах перед іродом… Ха-ха-ха!

Шкандибиха. Як вона тебе любить? як вона тебе шанує? Ти знаєш, як жінка повинна свого чоловіка любити, - ноги йому помити і ту юшечку випити!

Наталя. Відьма закохалася в ірода і плеще йому, як то кохає… Ха-ха-ха!

Шкандибиха. Чого вона сміється? Чого вона регоче? Заткни їй бісову вершу! У мене кров стигне і серце холоне від її реготу… Заткни, а то я тебе задавлю, задушу! (Скрегоче зубами).

Наталя. Ага, ага! Страшно стало відьмі гіркого реготу божевільної душі!.. Хто ж її збожеволив?

Лимериха. Наталко, голубко! Прошу тебе, молю тебе: уйми ти своє серце.

Наталя. Гетьте! не лізьте!.. Вона з мене кров ссала, мої жили мотала, розум задурила-звихнула!.. Дайте ж мені хоч упосліднє наглузуватися, востаннє нареготатися над її затіями!

Шкандибиха. Ох-ох!.. умираю.

Лимериха. Я тебе покину, моя дитино! Я тебе проклену, коли не змовчиш, зречуся тебе навіки!

Наталя. Нічого мене, мамо, зрікатися, коли я й так не ваша; нічого й проклинати, коли я давно вже проклята… Немає у мене кісточки, нема тії жилочки, щоб не прокляла їх свекруха!.. Ідіть собі, мамо, і я за вами. (Ідуть обидві).

Шкандибиха (репетує). Не-е пу-у-скай! Не пу-у-ускай її!.. Дай мені сюди її, у руки мої подай… Я їй пальці загороджу у горло… Не пу-ускай!

Карпо (метається). Мамо!.. Наталю! Куди ти, моє серденько?

Наталя (гостро). Краще мені повіситися, ніж з отакими, як ви, чортами жити! (Призро глянувши на його, виходе; за нею Лимериха).

Шкандибиха (схопившись). Нащо ти пустив її? Нащо пустив? Пу-устив нащо. (Кидається на його).

Карпо (плаче). Мамо… Хіба я пускав; вона сама пішла… Я боюся її… Ви бачите, яка вона страшна - рішуча.

Шкандибиха. Геть! Вон з моєї хати! Ти не син мій, я не твоя мати! Шкандибиха ніколи не зроде такої дитини! (Плаче, схилившись на стіл). Муже мій, затуло моя! Нащо ж ти покинув мене безталанною удовою, гіркою сиротою!.. Чужа дитина насміялася над матір’ю, а своя й не заступилася… Устань же, твоя тінь святая, побий його, скарай його, клятого, щоб не сміявся з своєї нещасної матері!

Карпо (плаче). О, боже! боже!

Шкандибиха. Чого ти ревеш, бугаю? Біжи за нею скоріше!.. Біжи та заверни назад, а то, навісна, повіситься!

Карпо (злякано). Хто? Наталя? Наталя повіситься? (Бігає по хаті, не знаючи, що робити).

Шкандибиха. Чого ж ти топцюєшся, дурню? Біжи мерщій! Та он ніж на столі… Бери ніж та біжи мерщій; переріжеш вірьовку, поти не залилася… Біжи! біжи!

Карпо хапає ножа, шапку і мерщій вибігає.

Заслона пaдa

Обставини першої справи. Наталя ходе по леваді, бліда, засмучена.

Наталя. Казали мати, як провела їх: іди додому. Чого я туди піду? Знову на сварку та лайку?.. І так вона вже мені в печінках сіла; і так до живого дойняла… не піду! (Задумується). Куди ж я тепер піду? До матері? Ох!., хата матерна така ж остогидла та обридла, як і моє життя… Там уперше заклюнулося моє лихо; там воно за мене учепилося; звідти я його понесла у світ!.. (Задумується). Як би я бажала під сими деревами околіти… Моя б душа невеличкою пташечкою літала б тут, по сих місцях, по сих деревах… А сі місця мені такі любі, такі милі!.. Тут уперше я стрілася з ним, з його сумом гірким… Сі місця пестили наше кохання; дерева своїми вітами крили нас від людських очей… Святі місця! святі дерева! Я прийшла до вас уостаннє побачитися, попрощатися… Мені здається… щось мені пророкує, що я вже не довго буду жити… Та й нащо?.. Що я тут таке на сьому світі? - Приблуда, що не знає, де себе діти; сліпець - котрому довіку не бачити просвітку!.. (Задумується.) Он Маруся каже: він незабаром звернеться, і радіє, що буде за ним… Чого ж моє серце обкипіло крів’ю, як я почула те?.. Що я тепер йому? - Чужа, вінчана дружина! Що він мені?.. - нова мука до тих, що і без того, наче хмари, облягли мене!.. Краще умерти… (Задумується). Коли б мені знайти його слід у травиці зеленій; я б до його припала, як горличка до кубелечка, і не одійшла б, поти над ним не спустила свою мучену душу… Господи! і чого я безталанна така? Єсть же люди щасливі, чого ж я нещасна? Чого така неправда до мене?.. При таких достатках, у такому добрі… другі б усього зреклися, усе забули… а я? Я - не можу… Василю! мученько моя і доленько моя! я тебе довіку не зречуся! (Задумується). А вони, вони? Добрі та любі… і свої, і чужі… отаке зробити!.. У мене розум знову мутиться… мене зло обіймає нелюдське… Чому не дано чоловікові волі мучити других їх же неправдою? От якби дано було!.. Я б перша збудила у ваших душах ту лиху неправду, що ви заподіяли мені… Щоб та неправда чорним вороном носилася над вашими головами; хижим круком вилася над вашими душами і щипала… по оттакісінькому шматочку дзьобала ваше зле серце!.. Ха-ха-ха!.. Отоді б то я засміялася!.. Ха-ха-ха! (Регоче, божевільно озираючись). Що се я? Де се в мене взялося? Крила?.. Крила… (Тріпає руками). Я - пташка. Полечу-понесусь! Гай-гай! гай-гай! (Підніма руки і біжить, розмахуючи ними, буцім летить).

Увіходе Василь, чорний, закурений, як чоловік з великої дороги, з клунками за плечима.

Василь (не примічаючи Наталі). Ось і левада та, де збирається молодіж, і лісок, що криє її від літньої спеки. Все те по-давньому, - як було - так і зосталося… Тут і ми з нею зіходилися. Коли то було? боже мій! наче сон той, давній-забутній, манячить воно передо мною… Як то вона тепер поживає? Що то скаже, як доведеться стрінутися з нею? Погладить, певне. Добрий, скаже, - на цілий рік піти, скритися з очей і не сказати: куди, чого?.. Нічого, нічого, моє серце! Довге розставання, зате буде радісне та щасливе стрічання… Ось у сьому клункові, - дарма, що він латаний та драний (б’є по клункові рукою), є ті кругляки, що скрасять і наше життя, хоч ми будемо і без їх щасливі; та другі, бач, не вірять без їх в щастя… Ох, швидше б тільки, скоріше…

Наталя (підбігаючи до Василя). Гай-гай! гай-гай!

Василь (злякано). Наталя!.. В жіночому уборі й голова покрита? (Випускає клунок з рук, котрий з грюком падає.)

Наталя. Чоловіче добрий! Чого ти злякався? Мене? Чого ж ти пташки злякався? Я - пташка, що кинула рідна мати між чужих хижих пташок… і немає мені спокою від їх… Ганяються вони за мною всюди, стережуть моєї бідної головоньки… Ох! нічим мені її прикрити, нігде захистити. Була одна душа на світі, що її приголубила б, та й ту лихі Люди спровадили геть!..

Василь. Наталю! Наталочко!

Наталя. По чім ти знаєш, що я Наталя? Хто тобі сказав про се, забродо? Я тепер пташка, а не Наталя! Була колись нею, та пташкою стала… Я вмію й літати… Дивись!.. Гай-гай! гай-гай! (Бігає, махаючи руками).

Василь. Наталочко! що це сталося з тобою? Невже ти не пізнаєш мене?

Наталя. Хто ж ти такий?.. Ти щось мені по знаку: обличчя наче знайоме і голос рідний. Стій, я згадаю, у кого я його чула й коли… То давно було, давно… Ще я людиною тоді була… і щасливою… або хоч вірила в щастя, поти мене не обійшли лихі люди.

• Предыдущая
• 15/17
• Следующая