Тисячолітній Миколай - Загребельный Павел Архипович - Страница 26
- Предыдущая
- 26/204
- Следующая
Та ось до візантійського віроломства додалася монгольська дріб’язковість і жорстокість східних деспотів, і ця страшна мішанина облудної пишноти і убогості орди, це змагання бундючності Ромейської імперії і диких засад Азії витворили царство, де панує тупа байдужість до святості приречень, до правди почуттів, до справедливих вчинків, де супроти живого життя виставляється жупел символу, а людська мисль і людина сама знищується в мертвій букві.
Буква. Як принесли її в нашу землю замість древніх рез, то й пішли ми за нею сліпо, запекло, затято, і вже не радість світу самоцінного, а ця всемогутня буква, в яку навіки вскочила влада, задомовилася там, як у залізній кріпості непробивній, — і ну ж топтати, нівечити, калічити нас тою буквою.
Буква гнітила й кабалила нас уже при Володимирі і Ярославі, торжествувала при Мономаху і Боголюбському, татарські хани, водячи масними од баранячого лою пальцями по дорогоцінних харатьях наших перших літописань, щоб сказати: «Отеє гарне, а отеє ні», то й ті змушені були відступитися перед нашою буквицею. Бо коли Михайлові Чернігівському сказано взамін за ханський ярлик на князювання присягатися вогнем замість божого слова, князь волів прийняти мученицьку смерть. При Никоні й Олексієві Михайловичу люди самоспалювалися за буквицю — і це слід віднести до небачених проявів незламності духу. Однак ще від царя Грозного утверджувався інший звичай азіатський: не самознищуватися заради символів і святинь, а знищувати інших, при тім назначаючи ті символи, знаки, слова і букви за власною забаганкою й примхою, які вперто називано державними потребами, загальним добром, божими веліннями.
Буква вспокоює тільки мертвих. Деспоти й святителі життя своє кладуть на служіння букві, а життя те мниться їм тільки в морях крові. Вони байдужі і до чужих снів, і до чужого блуда, та лише крові чужої не хочуть віддати нікому, хлепчуть її невситимо, як здичавілі пси.
Ми виправляли книги й слова, і зойкали душі смертними зойками. Насильно не можна дух виправити.
Молодий і перевчений даскал Київський, не відався тоді, що вскую наше судиться від неправедних, а не від святих. Втішався в своїх замірах чистих, їдучи до Москви, таким втішанням: «Ми не корчемствуєм слово божеє, но від чистоти яко від бога перед богом о Христі глаголимо, ні од прелісті, ні од нечистоти, ніже лестію сице глаголимо, не яко чоловіком угождающе, но богу, іскупляющому серця наша».
Був я молодий і дурний, хоч і перевчений. А гетьман Хмельницький? Хіба не бачив з висоти своїх літ, страждань своїх і народу цілого, що всіх нас, посланих до царя, а за нами й Україну без милосердя, зв’язаних, поведуть у внутрішній двір Пілата?
Боярин царський Бутурлін після Переяслава і віватів київських мерщій виїхав до Москви, щоб звідомити про приєднання козацької землі до великого царства Російського, відбув з Києва 30 січня, а вже 15 лютого став у Кремлі.
Переказували, як гетьман Хмельницький домагався від Бутурліна присяги царської в Переяславськім соборі, а Бутурлін затявся, сидів у посольській хаті, не хотів іти до собору, бо цар московський ні перед ким не присягає, а присягають усі йому.
Гетьман не поступався своєю гідністю, сам тих перемов з Бутурліним не вів, посилав переяславського полковника Павла Тетерю, але той вертався ні з чим, хоч який пронозливий був у мові після наук у єзуїтів, тоді Богдан сказав йому:
— Піди й передай боярину ось таке. Не хоче він присягати, бо немає в них такого звичаю. А перед господом богом вони присягають? Ось нам винесуть з вівтаря хрест животворного дерева і стану я перед ним навколішки і заприсягнуся в ім’я народу українського перед Всевишнім, то хіба ж посланець царя московського не вчинить сього?
Супроти бога святого не міг піти й царський боярин Бутурлін, оба вони з гетьманом стояли навколішки перед хрестом і перед іконами, і вийшло так, що присяга стала обопільною, хоч і безсловесною.
Після Переяслава для укладання постатейного договору з царем мав їхати до Москви сам Хмельницький, але війна грозила Україні й далі, королівські війська пустошили окраїнні землі, молдавський господар Георгіца мірився вдарити на Бушу, з’єднавшись з короною, орда хижо вистежувала кожне посунення гетьманове. Генерального писаря Виговського, який рвався до Москви, Богдан теж не відпустив, а поставив на чолі посольства генерального суддю Самійла Богдановича-Зарудного і переяславського полковника Павла Тетерю, посольські гідності надано також осавулові брацлавському Григорію Кириловичу, отаманам чигиринським Герману Гапоновичу та Іллі Харитоновичу, писарем і тлумачем посольським назначено Якова Івановича. Їхав з посольством ще й окремий посланець Хмельницького до царя Конрад Якимович.
Вирушивши з Чигирина 27 лютого, поки не скресли ріки, їхати мали через Ніжин і Конотоп до Путивля, а вже далі — до Москви самої з супроводом од путивльського воєводи. Було то найчисленніше посольство в діях України. В Ніжині зібралося 135 осіб, з них 65 посольських, інші — купці й духовні. Посольство мало 65 возів і 15 коней верхових, а весь обоз не мав ні кінця, ні краю. Ми з Савватієм їхали на монастирськім парокіннім візку, плетенім пруттям, з халабудою від негоди, досить містким для рухляді, за що на Москві звано такі візки київськими натопчанками, бо натоптати в них можна було аж он скільки. Путивльський воєвода вжахнувся небаченому козацькому обозу і відпустив на Москву тільки половину людей і возів, всіх інших затримав своєю владою.
Нас з отцем Савватієм пропущено без зволікань, бо кликані були самим патріархом — многомудрий Савватій перекладачем книг грецьких і латинських, а я справщиком новопечатних книг руських по грецьких книгах і слов’янських требниках, печатаних для литовсько-руських уніатів у Венеції. Брат мій Марко, сотник козацький у Черкаському полку, передав мені з посольськими козаками цидулу, в якій благословив мене на добрі діяння, з належним решпектом відзиваючись про мою вченість, та не забув зазначити, що оба ми, він шаблею, а я пером, маємо послужити для щасливого пробування і всілякої хвали народу україно-руського і для слави бога пресвятого.
Я пошкодував, що в посольстві немає мого старшого брата, бо як же добре було б мати в чужій стороні біля себе рідну душу бодай на час короткий, на що отець Савватій відбуркнув неспівчутливо, мовляв, у такому стиску людському задосить і одного Несміяновського. Мізерний тілом Савватій натякав на мою козацьку великоногість і великорукість, він кублився в плетеній халабуді, надягав на себе поверх ряси і кожушка попонку і поздавалося йому, ніби я геть витіснив його з натопчанки, тому він майже з жахом думав, що ж буде, коли б до Несміяновського долучився ще й так само здоровенний Сміян, а насправді ж я весь візок віддав Савватїю, а сам гнувся в передку, правлячи кіньми і пильнуючи, щоб на розкатаній саньми дорозі нашу натопчанку не занесло в замети.
— Ох мені та й ще ох! — стогнав Савватій. — Біда поповому сину, грамоти не цінуючому. Та ще більша біда уміючому. Сказав же преблагий отець Скорина у «Псалтирі» своєму: «От прирожденія звірі ходящия в пустині знают ями своя, патки, літаючі по возду-ху, знают гнізда своя, риби, плавающиє по морю і ріках, чуют вири своя, і люди кгде зродилися і ускормлені суть і виховані, мають велику ласку. Чом же мені, нещасному, треба шукати ласки в сих холодних снігах далеких? Куди їду і скілько ж ще їхати, так страждаючи?»
— Всі ми звідкись прийшли і кудись ідемо, — спробував я втішити отця Савватія.
— На теплій лежанці в келії київській сидячи, возносив би я хвалу господу, — зітхав Савватій, — а тепер за гріхи мої, за те, що возгордився знаннями своїми паче всякої міри, женуть мене без милосердя чужії вітри в чужії сніги і безміри. Подорожування нещаснеє до Москви є подвиг, на який одважитися можна, лиш споминаючи того, хто вмісто предлежащія радості претерпів хрест.
— Гей, отче Савватію! — збадьорював я його. — Хіба ж не жде тебе стольний град Москва, хіба ж не очікує з великим нетерпінням мужа, який є прикладом усіх благих діл, мужа благочестивого, поміркованого, смиренно мудрого, кроткого, воздержливого, не п’яницю, не лихоїмця, не гнівливого, не зависного, не сміхотворця, не сквернослова, не чародія, не краснобая, не пособника єресів? Наш гетьман Хмельницький вознамірився зачарувати й приголомшити Москву вченими отцями, настирними іноками, солодкоспівними хорами, мудрими книгами, чудотворними іконами й прегарними парсунами київськими, то чи ж нам не прийти на поміч вождеві нашому і дуксу преславному? Яко кокош собирає птенцов своїх, так під крилом царя Московського зберуться руські уми, розсіяні і мало не понищені злохитрієм ляцьким. Ми з тобою веземо до Москви мудрість, а посольство гетьманове — статті на добро народові нашому, які великий государ ствердить взамін за мудрість.
- Предыдущая
- 26/204
- Следующая
