Приватне доручення - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 33
- Предыдущая
- 33/45
- Следующая
— Газетку? А ви всю її викурили?
— Та начебто не всю, — відповів хлопець, нишпорячи по кишенях. — Є! — радісно вигукнув він, дістаючи шмат газети.
— Ну що ж, газета як газета. Мабуть, я вас більше не буду затримувати. Ось тільки оформимо протокол нашої розмови і додамо до нього оцю саму газетку. Згода?
Карпенко виглянув до іншої кімнати і покликав:
— Товаришу секретар, зайдіть до нас іще з ким-небудь.
В кімнату зайшов секретар сільради з якоюсь дівчиною. Вони несміливо зупинилися біля дверей.
— Проходьте, товариші, — запросив їх Карпенко. — Мені потрібна ваша допомога. Ось тут мені подарували шматочок газети, — посміхнувся він. — Цей подарунок має таку вартість, що його без свідків я не можу взяти. Прошу вас бути понятими.
Коли все було оформлено і підписано, підполковник, подякувавши, попрощався з лісорубом та понятими й вийшов з сільради.
Так, по суті, ні з чим, якщо не рахувати клаптя газети, і повернувся Карпенко в Стопачі.
Кабінет райуповноваженого тепер став робочим місцем Карпенка. Він сів за вивчення шматка газети. Її подарував лісорубові незнайомець. Що може розповісти оцей шматочок? Ігор підняв трубку і подзвонив в місцеву редакцію районної газети. На дзвінок відповів відповідальний секретар.
Хвилин за двадцять в кабінет зайшов літній чоловік, з білими, акуратно підстриженими вусами. Скинувши кашкета, він коротко відрекомендувався:
— Пінчук.
— Сідайте, товаришу Пінчук. Ось сюди, поближче до столу.
Скромний вигляд Пінчука ніяк не відповідав його неабиякій посаді: відповідальний секретар. Але Карпенко не знав, що ця худорлява, з вузькими грудьми людина — старий член Комуністичної партії Західної України — вхитрявся писати революційні листівки навіть тоді, коли сидів за колючим дротом Берези Картузької, де він провів три роки.
— Ви б не могли, товаришу Пінчук, визначити, чи не ваша це газета? — Карпенко простягнув старому журналістові шмат завбільшки з долоню.
Пінчук дістав прості в мідній оправі окуляри, довго чіпляв їх на носа, потім далеко відставив руку в шматочком газети.
«Далекозорий старий», подумав Карпенко.
Пінчук покрутив шматок і повернув його Ігореві.
— Ні, це не наша. Друк інший. Тут набирали лінотипом, друкували на ротації. А ми ще по-стародавньому: ручний набор, плоскодрукувальні машини. Все обіцяють лінотип дати, та з рук не випускають. А газета ця обласна. Чи нашої області, чи не нашої, цього не скажу. А що обласна — точно.
— А яка це сторінка?
— Це теж можна вирішити. Ось дивіться: тут, де петитом набрано, пишуть про заворушення в Малайї. Отже, іноземна інформація. А її поміщають, як правило, на четверту полосу. Тепер далі.— І Пінчук перевернув шмат газети. — А тут пишуть про наступні гастролі столичного театру. Лише незрозуміло, куди він приїде. Такий матеріал заверстують на третю сторінку…
Вони ще з півгодини роздивлялися той шматочок газети. Потім, коли Пінчук пішов, Ігор замовив телефонну розмову з Вишгородським відділенням РАТАУ. Звідти він отримав довідку, що матеріал під заголовком «Заворушення в Малайї» був переданий обласним газетам в 22 години 10 хвилин 12 липня. Отже, шукати його треба в номері за 13 липня. Але обласних газет на Україні багато!
Поклавши трубку, Карпенко дістав з етажерки підшивку обласної газети і розкрив номер за 13 липня.
На третій і четвертій сторінках був той же матеріал, що й на обривкові.
Думка, яка викликала зацікавленість Карпенка шматком газети, вела його далі. Треба було вияснити зовсім дріб'язкову деталь: о котрій годині прибуває в Стопачі газета з обласного центра.
Підполковник подзвонив в експедицію Стопачинської контори. Трубку взяла дівчина-листоноша. Ігор нетерпляче поглядав на чорний апарат, чекаючи, доки покличуть поштове начальство.
— Вас слухають, — пролунав у трубці голос.
— Вас тривожить підполковник Карпенко з райвідділу КДБ. — Ігор на хвилину замовк, наче боявся поставити важливе для нього запитання і потім почути на нього не ту відповідь на яку сподівався. — Скажіть, будь ласка, о котрій годині вам доставляють обласну газету?
— Якщо вихід її не затримується в області, то майже в усі райони вона прибуває в п'ять — шість годин вечора.
— А коли прибула за 13 липня?
— Зараз погляну… Почекайте хвилинку.
За деякий час той же голос повідомив:
— Обласну газету за 13 липня ми одержали в шість годин вечора.
— Дякую. На все добре. — Карпенко повільно опустив трубку на високі нікельовані важелі.
Отже, можна підвести маленький підсумок. Незнайомий подарував лісорубові газету в три години дня. Сюди ж вона була доставлена лише о шостій вечора. Значить, незнайомий її купив лише у Вишгороді, потім міг сісти в таксі й приїхати до Клуша. Інакше газета сюди потрапити не могла. Від Вишгорода до Клуша — три — три з половиною години їзди. Газета могла бути куплена не раніше десяти ранку. Отже, біля двох годин дня незнайомий прибув до Клуша.
В двері постукали.
— Зайдіть!
Посильний від судмедексперта приніс акт обстеження трупа.
В акті після прізвища експерта і пунктів, що в них посилалося на підставу експертизи, час і місце, лишились пропуски: тут повинні бути прізвище, ім'я, по батькові й інші дані про мертвого. Але їх поки що не було. У висновку констатувалось, що смерть настала в результаті насильного задушення добу тому, тобто вчора біля двох-трьох годин дня.
Смерті передувала втрата свідомості від оглушення. Про це свідчила вм'ятина на черепі, викликана ударом важкого предмета по потилиці.
Тут же було сказано, що покійник хворів право- стороннім туберкульозом легенів, про що свідчив пневмоторакс, але це не могло ні обумовити, ні прискорити смерть.
Карпенко відклав акт і задумався. «Пневмоторакс». Де він зустрічав це слово? Адже зустрічав, і зовсім недавно. Він заплющив очі і поклав обличчя на долоні: треба було зоровою пам'яттю побачити це слово. «Пневмоторакс»… було написано синім чорнилом… І раптом він пригадав де: в особистій справі Коломийчука! Ось він: листок по обліку кадрів (пальці похапцем гортають сторінки), карточка медогляду і це слово. Так, але ж туберкульозних із цим, як його… пневмотораксом — сотні! В карточці значиться, що останнє піддування плеври було зроблене 6 липня.
Захопивши ці папери, підполковник поспішив до судмедексперта.
Пізно вночі Карпенко повернувся до готелю. Лосько довго відчиняв йому двері, намацував вимикач і слав чортів.
— Стасю, вчора опівдні в Клуші був забитий Коломийчук!
— Ти мені проти ночі таку купу новин не висипай. У мене в голові ще сон бродить. Поступово давай…
І Карпенко став розповідати.
Лосько слухав його і кивав головою. Важко було зрозуміти, згоден він з тим, що йому розповідають, чи ні. В усякому разі, він не перебивав і не запитував нічого. Тільки зауважив:
— Хіба один Коломийчук туберкульозний? Сотні! Тут у тебе щось не клеїться.
— Клеїться, Стасюі Дуже клеїться! Експерт встановив, що плевру забитого піддували тиждень тому. В Стопачах одна-одиісінька медуста- иова. Я запросив звідти лікаря, який цим займається. Запитав, скільки у нього на облікові хворих з пневмотораксом. Говорить — шість. Чотири дівчини і два чоловіки. Один з них — юнак років сімнадцяти, другий, говорить, мужчина років сорока — сорока п'яти. — А прізвище? — запитую. — Коломийчук, шляховий майстер. — Веду цього лікаря в морг. Але по обличчі там впізнати нічого не можна — мурашня поїла. А лікар покійника на бік перекинув, подивився і говорить — Він. Я його тиждень тому піддував. — А не помилились? — запитую. Розсердився. — Молодий чоловіче, — говорить, — бачите у покійника шрам на боці, ребра немає? Цю операцію робив я. Вже що, що, а свій шрам, слава богу, і через двадцять років впізнаю на кому хочете. Я оперував йому легені три роки тому. Я кожен місяць промацував цей бік на медоглядах. Напам'ять ці родимки знаю. — Дійсно, в особистій справі Коломийчука є карточка медогляду, а там навпроти шостого числа липня місяця — підпис цього лікаря. Ну, вік експерт визначив — співпало, правда, помилився на рік. Зріст теж збігається.
- Предыдущая
- 33/45
- Следующая
