Приватне доручення - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 24

• Предыдущая
• 24/45
• Следующая

Вони зайшли до альтанки.

— Хто сьогодні спав на койці Феофанова? — коротко запитав Карпенко.

— Новенький. Адже нині починають прибувати інші відпочиваючі, Я познайомився з ним учора ввечері. Прибув він з Стрия. Працює, здається, в тресті «Укргаз» плановиком…

— Як себе назвав?

— Павло Леонтійович.

— А як ви познайомились з ним?

А познайомилися вони так.

…Коли Ягвіц почув приглушене: «Не ворушися!», він здригнувся і приник до землі. Його рука блискавично вихопила з-за пазухи пістолет. Але хтось невидимий за листям, зовсім поруч, так же тихо продовжував:

— Черговий лікар іде. Та ти пригнись, а то попадемось. Адже відбій був з годину тому.

Нічого не розуміючи, Ягвіц присів у кущах, непомітно заховавши пістолет у рукав.

Мимо, по алеї, пройшла повна жінка в білому халаті. Тоді, розсунувши віття сусіднього куща, висунулася розкуйовджена голова і, проводячи поглядом жінку, прошепотіла:

— Пронесло. — Повернувшись до Ягвіца, голова запитала: — Ти куди, в корпус, чи теж в «Лісову спальню»? Чи ти новенький?

Ягвіц починав розуміти, за кого його приймають, але дипломатично мугикнув щось собі під носа. А голова вже вирішила за нього:

— Пішли в «Лісову», В корпус тепер непоміченими не пробратися.

Слідом за своїм несподіваним знайомим, що виявився високим кирпатим хлопцем, Ягвіц швидко перейшов через алею і бічною доріжкою вийшов на широку галявину, де під довгим навісом стояли ліжка зі спальними мішками. Приглянувшись до хлопця уважніше, Ягвіц впізнав у ньому того самого Колю, що його бачив у лісі з дівчиною. Хлопець остаточно вирішив взяти під свою опіку нового знайомого.

— Я бачу, ви — новенький, — зверхно говорив по дорозі Коля. — Ще не знаєте, що і до чого. В «Лісовій спальні» ночувати краще, ніж в корпусі» — режим наш медперсонал не так уже суворо контролює. Тут вночі одна чергова сестра, а вона на отаких, як ми, крізь пальці дивиться — розуміє, що ми не якісь там хворі, а здорові люди, які приїхали відпочивати, і тому цей режим для нас іноді навіть може бути шкідливим. Якщо вам ще не встигли дати ліжко в корпусі — вони недосвідчених відразу ж намагаються у корпусі поселити, — то погоджуйтесь лише тут ночувати. А зараз поки що койка Феофанова вільна. Поруч зі мною. Він, між нами говорячи, звичайно, махнув сьогодні увечері в Стопачі до знайомої, Приїде лише на сніданок. Це точно. Так що лягайте, — перейшов на шепіт Коля.

Вони вже пробиралися вздовж ліжок. На протилежному кінці «Лісової спальні» Ягвіц побачив світло від настольної лампи. Чергова медсестра за тумбочкою читала якусь книжку. Вона звела голову, повернулася в їх бік, але зі світла погано їх бачила, і, погрозивши пальцем, знову схилилася над книгою.

Гроза пройшла, сіяв лише дрібний дощик, і рідкі краплини скочувалися з даху на доріжку.

Тепер уже Ягвіц добре знав, де він знаходиться: колишня вілла стала не то санаторієм, не то будинком відпочинку. Зі слів свого нового знайомого він зрозумів, що господар ліжка — Феофанов не прийде ночувати. Глянувши на годинника, він переконався, що останній поїзд з Стопачів, куди поїхав Феофанов, давно пройшов. Отже, можна рискнути. Хто його буде шукати тут, в ліжкові відпочиваючого! Він посміхнувся і став роздягатись. Залізши до спального мішка, Ягвіц непомітно засунув в черевик пістолет і прикрив його шкарпеткою; натягнув ковдру майже до самого носа і повернувся до Миколи.

Вони стали впівголоса розмовляти.

Незабаром Микола заснув, а Ягвіц лежав з заплющеними очима, але не спав. Аналізуючи за звичкою всі події минулої доби, він був задоволений собою. Однак обережність все ж примусила його тихо встати і піти за схованим в кущах біля алеї чемоданом: вранці його могли випадково знайти — алея була дуже людним місцем.

Протягом років у нього виробилась інстинктивна увага до дрібниць. І зараз, спонукуваний цим придирливим почуттям, він переховав чемоданчику інше місце. І це врятувало його. Ягвіц повернувся до спальні і знову ліг. Йти зараз на станцію було б необережністю, та й за розписом до 5 годин не було жодного пасажирського поїзда.

Вранці, коли Ягвіц разом з усіма побіг до умивальника, за деревами залунав собачий гавкіт. Потім прибігла збуджена дівчина з рушником і голосним шепотом повідомила, що на алеї прикордонник з вівчаркою когось шукає.

Кілька цікавих пішли на алею. Ягвіц пристав до них. Йому не треба було підходити близько: поміж деревами він побачив групу людей в цивільному і військового в зеленому картузі.

Велика вівчарка кружляла на одному місці: вона, мабуть, шукала слід. Ягвіц відразу ж зрозумів, кого ці люди шукають. Собака кружляла біля тих кущів, де він вчора сидів в Миколою. Це було майже неймовірно. Як натрапили на його слід? Звідки почали? Але зараз ніколи було аналізувати. Треба негайно втікати. Йому знову повезло — коли б люди прийшли сюди за півгодини раніше, його б, як немовля з пелюшок, дістали б з спального мішка. Але зараз, коли по алеї пройшло стільки люду і проїхала вантажна машина — він ще перед підйомом чув, як вона гуркотіла, — його слід був затоптаний. Та все ж собака могла десь далі натрапити на нього.

Відпочиваючі вже пішли до їдальні. Ягвіц разом з усіма, захопивши чемоданчик, дійшов до головного корпусу і непомітно прослизнув за паркан. Він ішов не поспішаючи, хоча йому дуже хотілося бігти — бігти на вокзал і швидше вскочити в перший же поїзд.

Карпенко продовжував розпитувати Миколу Петрова про його нового нічного знайомого, якого той так люб'язно запросив переночувати на койці свого сусіда.

— Говорили про щось? — запитав Карпенко і перегорнув ще одну сторінку блокнота.

— Перед сном поговорили трохи про міжнародне становище. Він хлопець кмітливий. А потім — спати.

— А вранці?

— Вранці звелися, вмилися, він і каже: «Піду до лікаря». Пішов. В їдальні я його вже не бачив.

— А ви могли б пригадати, який він на вид?

— Вищий від мене буде. Років 35–40. Показний такий мужчина. Світлоокий. Блондин. Зодягнений в парусиновий білий костюм і легкі черевики.

— О котрій годині ви з ним розсталися?

— Перед сніданком. Так в чверть або в двадцять хвилин на восьму. Сніданок же о пів на восьму. Ігор встав.

— Дякую, товаришу Петров. Ви пробачте, але я попрошу вас про розмову нікому не розповідати. Навіть гарненькій дівчині, яка так талановито судить волейбольну гру.

Петров ніяково посміхнувся і гаряче запевнив Карпенка, що він не проронить і слова: адже він сам розуміє, яке це має значення.

— Ну от і добре, — І простягнув Ігор хлопцеві руку.

В душі ж Карпенка почав загорятися вогник злості. Він розумів, що ворог знову втік з-під самого носа.

— І вистачило ж нахабства залишитись ночувати в будинку відпочинку! Ну, що ж, про всякий випадок підемо на станцію. — Ігор дістав блокнот, розгорнув на сторінці, де був записаний розклад руху поїздів. — Вранці звідси пішло три поїзди: в 5-40 пригородній на Стрий, в 7-30 пригородній на Стопачі і у 8 — на Вишгород. Якщо наш «Павло Леонтійович» зупинився на залізниці, то він міг поїхати в 7-30 на Стопачі або в 8 на Вишгород. От і гадай.

На станції з вчорашнього дня чергував співробітник райвідділу. Заглянувши до свого блокнота, він доповів, що підозрілих пасажирів учора було трос: мужчина, високий на зріст, в білому парусиновому костюмі, він сів без речей в приміськии поїзд, що йшов на Стрий, сів майже на ходу; і другий — низенький товстун років сорока у вишитій українській сорочці, галіфе і чоботях, цей сів на поїзд, що йшов на Вишгород. Перший поїхав поїздом в 5-40, другий — у 8.

Карпенко подумав про те, що в 5-40 «Павло Леонтійович» поїхати не міг, він був ще в будинку відпочинку. Інший пасажир— товстун — був мало схожий на «Начальника».

— Ну, а такого не було? — Ігор якомога детальніше описав прикмети «Павла Леонтійовича».

Співробітник, примруживши очі, довго дивився на скляну газетну вітрину, наче там сподівався побачити людину, що про неї розповів Карпенко. Підполковник давно замовк, а той все не відривав від вітрини погляду. Врешті твердо промовив:

• Предыдущая
• 24/45
• Следующая