Приватне доручення - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 1

• 1/45
• Следующая

_{Художник О. О. АЛЕКСАНДРОВ}

Гори тут починаються непомітно. Спершу земля, повита різнотрав'ям збирається в складки. Далі на захід вони переходять в пагорби, на які вбігають гінкі, поодинокі ялинки та берізки. Але коли, стоячи на такому пагорбу, кинеш поглядом вгору — перед тобою постане зелена громада гір. Зелена, бо густий чистий ліс, мовби збігши з рівнини, ринувся в гори та так і закляк на них — не спромігся зрушити в місця та перевалити через хребти і спуститися в другу долину.

Так і стоять Карпати в цьому зеленому полоні смоляних пахощів.

З давніх-давен люди, захищаючи себе, встановлювали межі земель своїх вздовж природних рубежів — річок. Але в цих місцях річки примхливі. Всупереч людським бажанням, течуть вони в різні сторони. Природі байдуже до того, що десь тут проліг державний кордон: ріка майнула через нього і котить свої каламутні і щедрі під час повені води через кордони двох держав.

В цьому році повінь була особливо велика. Вода залила заплави, до яких ось уже скільки літ не сягала. Але нині був липень, річка давно втихомирилась, і в заплаві люди косили траву. Прислухаючись до дзвінкоголосих помахів кіс і вдихаючи соковиті пахощі свіжоскошеної трави, старший сержант Стопачннського лінійного пункту залізничної міліції Мирон Іванцов вийшов в селища Гаї і попрямував дорогою в Стопачі: з восьмої ранку Іванцову заступати на чергування по станції.

Звичні п'ять кілометрів від рідного села до Стопачів Іванцов любив пройти повагом, Дорогою звернути на просіку, де живуть веселі лісоруби-сезонники.

Першим нинішнім супутником Мирона був худий неголений чоловічок. Він ліниво підганяв масласту конячину, запряжену в рипучу фуру.

Порівнявшись, Іванцов несхвально глянув на колесо, що вихляло з боку на бік, потім на сонне обличчя їздового і зауважив:

— Ти б нову втулку поставив, кавалерист. Дивись, он — колесо, наче кум з хрестин — то вліво, то вправо…

— А ти звідки такий господар знайшовся! — огризнувся їздовий, — Ти моєму голові скажи, коли такий розумний, а то в нього скоро весь колгосп на обидві ноги зашкутильгає. А мені що — я тут людина нова. — Уперіщивши конячину обмизганим пужалном, він хвацько свиснув, глянув на Іванова і зник за поворотом.

Потім там далеко попереду старший сержант побачив пішохода.

Мирон загадав, — як колись в дитинстві, — якщо до роздоріжжя дожене людину, значить в цю неділю йому не доведеться чергувати.

Пішов швидше. Забачивши сержанта, подорожній здійняв старенький заяложений капелюх і вклонився.

— Добридень, діду, добридень, — відізвався Мирон, задоволений, що таки наздогнав його ще до загаданого місця. — Куди прямуєш?

Супутник щось промугикав і показав брудною, давно немитою рукою на рот.

«Німий, бідолаха», співчутливо подивився Іванцов на заношений одяг перехожого: засмальцьований кептар, полотняні продрані штани, на яких були щедро розкидані латки, прихвачені поспішними широкими вистібами, стоптані постоли.

«От бродить людина. Це тобі не колесо на фурі. Людина. Його б і до справи залучити можна… Мабуть, нема господині», подумав Мирон, дивлячись на широку білу латку, що так- сяк прикрила проріху на напівпорожніх саквах.

— Ти що ж, жебракуєш, діду? — поцікавився Іванцов.

Але той знову промугикав і безтямно посміхнувся, показуючи на гнилозубий рот, зарослий брудними вусами. Потім показав на вуха.

«Глухонімий. От як!» догадався старший сержант. Махнувши рукою на Такого співбесідника, Мирон повернув на широку стежку, протоптану до невеликої лісопилки на крем'янистому майданчику гори.

Любитель погомоніти з перехожими, Мирон нині був роздосадуваний: один на кульгавій фурі попався, чорт лихомовний; другий — глухонімий.

Іванцов швидко йшов нагору, перестрибуючи коріння, що випиналось з землі.

— Еге-ге-гей! Мирон! Неси тютюн! — закричали зверху робітники, помітивши знайому постать старшого сержанта.

— А що будете робити, коли курити кину? Мох сушити?

На лісопилці пролунав сміх, приглушений звуком Циркулярки.

— Гей, Левку, виключи рубильник, Мирон новини приніс! — скомандував хтось. Пилка замовкла.

Іванцов вибіг на майданчик, схопив галузку ялиці, оббив нею пилюку з чобіт, поручкався з усіма і дістав цигарки. Пачка «Прибою» всихала на очах у Мирона. Але так уже було заведено. Нехай у кожного було своє куриво, але одну пачку цигарок Іванцов приносив сюди на загальний розкур, коли вранці ішов на чергування. І тут до цього вже звикли.

Час за розмовами та жартами летить швидко.

Іванцов глянув на великого плескатого годинника і заквапився. Він запізнювався.

— Ну, добре, хлопці. До іншого разу. — Мирон, скочивши з верстата, струсив стружки з штанів, осмикнув гімнастьорку і почав прощатися.

— А до лісорубів заглянеш? — запитав хтось. — Там новенька табельниця, Мироне!

— Ніколи, хлопці, — посміхнувся старший сержант. — Піду через гору.

— Дивись, щоб не прибило. Колода не розбирає, хто ти: з міліції чи простий смертний, — .напучували жартома робітники.

— Нічого, я зіркий, — відгукнувся Мирон вже на ходу.

Хоча попередження друзів і пролунало, як жарт, однак Мирон знав, що в ньому була й серйозна пересторога.

З гори, через яку старший сержант збирався іти, щоб виграти час, тягнувся дерев'яний гладкий жолоб. По ньому зверху, навздогін одна за одною, мчали до річки на сплав важкі сирі колоди. Ходити через гору було заборонено, бо в жолобі часто утворювався затор, і тоді багатопудові букові та соснові стовбури з гуркотом вилітали неначе сірники з дерев'яного русла. Вони летіли в усі боки, збиваючи все, що потрапляло їм на дорозі.

Путівець, що ним Мирон вийшов із свого села, оббігав гору підковою. Іванцов же пішов навпростець.

Від швидкої ходи гімнастьорка взялася темними плямами. Вже було добре чути, як по той бік гори з шумом летять донизу по жолобу колоди.

Засапавшись, Мирон перевалив через гори, обережно переліз через колючий дріт, що огороджував небезпечну ділянку, і почав спускатися. Крізь рідкі ялинки внизу вже видно було пристанційні будови, маленькі постаті людей.

Іванцов закурив, глибоко затягнувся і широким кроком рушив через кущі. А обіч, обганяючи його, летіли зверху колоди.

Мирон минув піщану просіку і побачив метрів за сто нижче від себе постать людини, що теж спускалася. Коли той вийшов на світлу галявину, Іванцов по білій латці на саквах і втомленій ході впізнав глухонімого. Старший сержант прискорив ходу.

«Сатана його поніс сюди! — думав Іванцов. — Ну, глухонімий, але не сліпий же! Бачив же дріт. Зрозуміло, що сюди вхід заборонений».

Мирон уже майже біг і раптом з жахом побачив, як на півдорозі між ним і глухонімим, підскочивши на повороті жолоба, комлем доверху стала колода. На неї зверху з величезною швидкістю і силою налетіла інша, потім — ще й ще. Гуркочучи на весь ліс, стовбури почали розлітатися на всі боки, важко падаючи на землю, а потім котитися донизу — напролом.

Все це сталося в одну мить. Іванцов, помітивши багатометрові кругляки, що летіли прямо в спину глухонімому, не встиг навіть крикнути. Він лише побачив сакви з білою латкою і їхнього господаря, що вчасно відбіг набік.

«Встиг!» полегшено посміхнувся старший сержант і витер великі горошини поту з веснянкуватого чола. Потім наздогнав глухонімого і торкнув його за плече. Той оглянувся. Мирон побачив в утомлених його очах переляк і радість людини, яка випадково залишилася живою.

«Тож-то! — посміхнувся Мирон. Хто дорогу простує, той часто дома не ночує».

• 1/45
• Следующая