Джейн Ейр - Бронте Шарлотта - Страница 17
- Предыдущая
- 17/117
- Следующая
— Що, Елен? — спитала я, взявши її за руку. Вона ніжно потерла мої пальці, ніби зігріваючи їх, і провадила далі:
— Хай навіть весь світ тебе ненавидить і має за лиху дівчину, але якщо в тебе чисте сумління і ти не почуваєш себе винною, ти завжди знайдеш собі друзів.
— Так, я знаю, що я не винна, але ж цього замало. Якщо ніхто не любить мене, то мені краще вмерти. Я не хочу жити, якщо всі будуть ненавидіти й цуратися мене. Повір, Елен, щоб заслужити справжню любов — твою, міс Темпл чи якоїсь іншої людини, яку я щиро люблю, я готова на все: хай мені зламають руку, хай мене заколе бик, хай хвицне в груди коняка...
— Стривай, Джейн! Для тебе занадто багато важить любов людей. Ти занадто палка і вразлива. Всевишній, що створив твоє тіло і вдмухнув у нього життя, дав тобі міцнішу опору, ніж твоє кволе «я» чи такі ж, як і ти, кволі створіння. Крім нашої землі й роду людського, ще існує невидимий світ-царство духів; цей світ довкола нас, він усюди, і духи стежать за нами, бо їм доручено нас охороняти, і хоч би ми вмирали в ганьбі й муках, хоч би зневага обступала нас з усіх боків, ненависть гнітила б нас, ангели бачать наші страждання, вони скажуть, що ми не винні (якщо ми справді не винні, як ось ти; я певна: обвинувачення, яке тут виголосив містер Броклґерст, звела на тебе місіс Рід; твої палкі очі й ясне чоло свідчать, що в тебе щира натура). Господь тільки чекає, поки душа відокремиться від тіла, щоб сповна винагородити нас за все. Чому ж ми маємо тужити, якщо життя таке коротке, а смерть є певним шляхом до щастя й утіхи?
Я перестала плакати. Елен мене заспокоїла, та до спокою, який вона навіяла мені, домішувався невимовний смуток. Поки вона говорила, мене гризла якась незрозуміла скорбота, а коли, замовкнувши, вона задихала прискорено й коротко закашлялась, я вмить забула про свої жалі, і мене охопила невиразна тривога за неї.
Поклавши голову на плече Елен, я обняла її, вона пригорнулась до мене, й ми сиділи мовчки. Та ми просиділи отак недовго, бо до кімнати хтось зайшов. Вітер розігнав важкі хмари, що затуляли місяць; його проміння просочилося крізь вікно й освітило і нас, і постать, що до нас наближалась, — ми відразу впізнали міс Темпл.
— Я шукаю тебе, Джейн Ейр, — сказала вона. — Я хочу, щоб ти зайшла до мене, а оскільки з тобою Елен Бернс, то хай зайде й вона.
Ми підвелися й пішли за директрисою. Минувши кілька плутаних коридорів і піднявшись сходами, ми нарешті дійшли до її кімнати. Тут яскраво горів камін, було тепло, затишно. Міс Темпл показала Елен Бернс на низьке крісло біля каміна, а сама сіла в друге й підкликала мене до себе.
— Ну як, уже все минулось? — спитала вона, дивлячись мені в лице. — Ти вже виплакала своє горе?
— Боюсь, що я ніколи його не виплачу.
— Чому?
— Бо мене несправедливо звинуватили, тепер і ви, міс, і всі інші вважатимуть мене поганою.
— Ми вважатимемо тебе такою, якою ти себе покажеш, дитино моя. Поводься добре, як досі, і я буду тобою задоволена.
— Правда, міс Темпл?
відповіла вона, обнімаючи мене. — А тепер скажи мені, хто та пані, яку містер Броклґерст назвав твоєю добродійницею?
— Це місіс Рід, дружина мого дядька. Дядько, помираючи, доручив мене їй.
— То, виходить, вона не з власної волі прихистила тебе?
— Ні, пані, вона дуже не хотіла, та дядько — я це не раз чула від слуг — перед смертю взяв з неї обіцянку, що вона мене утримуватиме й виховуватиме, як власну дитину.
— Так ось, Джейн, ти, мабуть, знаєш, — а ні, то зараз дізнаєшся, — що коли людину в чомусь обвинувачують, їй завжди надають право оборонятись... Тебе обвинувачують у брехні, тож захищайся переді мною, як тільки можеш. Розкажи мені все, що з тобою було, тільки нічого не додавай від себе і не перебільшуй.
Я вирішила бути безсторонньою й стриманою і, хвилинку подумавши, почала розповідати їй невеселу історію мого дитинства. Знеможена від хвилювання, я говорила не так запально, як завжди, коли торкалася цієї сумної теми, і, пам'ятаючи попередження Елен не піддаватися почуттю образи, вкладала в свої слова набагато менше люті й гіркоти, ніж звичайно. Стримана й проста, моя розповідь звучала правдоподібніше: я бачила, що міс Темпл беззастережно мені вірить. В моїй розповіді я згадала й містера Лойда, якого покликали до мене після нервового нападу. Я ніяк не могла забути страшного випадку в червоній кімнаті, тож мимоволі розхвилювалась, коли почала його описувати: в моїй пам'яті ще не стерся той смертельний переляк, який охопив мене, коли місіс Рід не зглянулася на мої розпачливі благання і вдруге замкнула мене в темній кімнаті наодинці з привидом. Я скінчила; кілька хвилин міс Темпл мовчки дивилась на мене, а тоді сказала:
— З містером Лойдом я трохи знайома. Я йому напишу листа, і якщо він підтвердить те, що ти оце розповіла, з тебе буде привселюдно знято всі обвинувачення; а сама я й тепер вірю, що ти ні в чому не винна, Джейн.
Вона поцілувала мене і, все ще тримаючи біля себе (мені було так любо стояти коло неї; я з дитячою радістю дивилася на її лице, на убрання, на скромні прикраси, на біле чоло з шовковистими кучерями та променисті темні очі), звернулася до Елен Берне:
— Як тобі сьогодні, Елен? Ти багато кашляла вдень?
— Та наче небагато, пані.
— А в грудях болить?
— Трохи менше.
Міс Темпл підвелась, взяла її за руку, помацала пульс, а тоді знов опустилася в крісло, — я чула, як вона стиха зітхнула. Кілька хвилин вона сиділа в задумі, а потім стрепенулася й весело сказала:
— Сьогодні ви мої гості, тож я повинна вас пригостити. — І вона подзвонила в дзвіночок. У кімнату ввійшла служниця.
— Барбаро, — промовила до неї міс Темпл, — я ще не пила чаю. Принесіть тацю, поставте ще дві чашки для цих юних панночок.
Невдовзі Барбара повернулася з тацею. Якими гарними здались мені порцелянові чашечки і начищений до блиску чайник, що стояли на маленькому круглому столику біля каміна! Як приємно лоскотали мені ніздрі пахощі гарячого чаю й грінок! Але, на мій превеликий жаль (бо я добре зголодніла), грінок було дуже мало. Міс Темпл це теж помітила.
— Барбаро, — сказала вона, — чи не могли б ви принести ще трохи хліба з маслом? Тут на трьох замало.
Барбара вийшла й невдовзі повернулася.
— Місіс Ґарден каже, що послала вам звичайну порцію.
Слід зауважити, що місіс Ґарден була економка, на яку містер Броклґерст цілком покладався; вона була вся закована в залізо й китовий вус.
— Гаразд, Барбаро, — відповіла міс Темпл, — ми якось обійдемось. — І коли дівчина пішла, вона з усмішкою додала: — На щастя, я можу додати дещо до цього убогого частування.
Міс Темпл запросила Елен і мене до столу й поставила перед кожною чашку чаю з апетитною, але тонюсінькою грінкою, а потім відсунула шухляду й дістала звідти якийсь пакуночок; розгорнувши його, вона поклала перед нами чималий кекс з кмином.
— Я думала дати вам по шматку з собою, — мовила вона, — та оскільки грінок дуже мало, ви з'їсте його зараз, — і вона нарізала пиріг великими шматками.
Нам здавалось, що того вечора нас частували нектаром і амброзією, та не меншу втіху ми мали від товариства нашої любої господині, котра з усмішкою дивилась, як ми вгамовували голод вишуканою вечерею, що її вона щедро виставила на стіл. Коли скінчилося чаювання і забрали тацю, вона знов покликала нас до каміна; ми посідали коло неї, і між нею та Елен почалась розмова, слухати яку була для мене велика честь.
На всій постаті міс Темпл відбивався глибокий душевний спокій, її обличчя світилося щирістю й благородством; говорила вона повагом, не поспішаючи, їй зовсім не властива була нестриманість, запальність чи нетерплячість; кожному, хто дивився на неї й слухав її, вона навіювала чисту радість і глибоку пошану. Саме такі почуття сповнювали мене тепер, що ж до Елен Бернс, то я була безмежно здивована.
Може, смачна вечеря, яскравий вогонь, привітність улюбленої вчительки спричинились до цього, а може, якісь потаємні риси її своєрідної натури, але в Елен неначе прокинулись якісь нові сили. її бліді й безкровні щічки зайнялися яскравим рум'янцем, а очі спалахнули вологим блиском і раптом стали на диво гарні, вони здавались навіть кращими за очі міс Темпл, але краси їм надавав не їхній колір, не довгі вії чи тоненькі, неначе намальовані брови, а розум і жвавість, що світилися в них. Вона заговорила, і я не могла повірити, що це говорить вона. Хіба ж може чотирнадцятилітня дівчинка мати таку глибоку, таку сильну душу, щоб з неї бив могутній струмінь щирого, довершеного і пристрасного красномовства? А саме такими були слова Елен того пам'ятного для мене вечора; дух її, здавалось, квапився пережити за короткий час усе те, що багато хто переживає за довге життя. Вони розмовляли про речі, що їх я зроду не чула: про стародавні часи й народи, про далекі країни, про розгадані й ще не відкриті таємниці природи; говорили вони й про книжки. Яку силу книжок вони прочитали! Які широкі знання вони мали! Як добре вони знали історію Франції й французьку літературу! Однак мій подив дійшов до краю, коли міс Темпл спитала в Елен, чи не пробувала вона у вільну хвилину пригадати латинь, якої її навчав батько, а потім дістала з полиці книжку — то був Верґілій — і попросила її перекласти сторінку. Елен почала читати, і моя шаноба до неї зростала з кожним перекладеним рядком. Ледве вона встигла скінчити, як задзеленчав дзвінок: настав час лягати спати. Ми мусили негайно йти. Міс Темпл обняла нас обох і сказала:
- Предыдущая
- 17/117
- Следующая
