Джейн Ейр - Бронте Шарлотта - Страница 10
- Предыдущая
- 10/117
- Следующая
своєму сидінні, засурмив у ріжок, і ми покотили брукованою вулицею міста Л... . Настав полудень, сирий і імлистий; а коли він потроху перейшов у сутінки, я стала почувати, що ми вже таки далеченько від'їхали від Ґейтсхеда; на шляху перестали траплятися міста, змінився і краєвид; на обрії здіймались високі сірі пагорби, а коли сутінки погустішали, ми спустилися в порослу темним лісом долину, і довго ще потому, як усе довкола вкрила ніч, я чула, як серед дерев завиває буйний вітер. Заколисана його піснею, я врешті задрімала, та спала я недовго: раптове припинення руху збудило мене; дверцята диліжанса були розчинені, біля них стояла жінка, схожа на служницю; я бачила її лице й убрання при світлі ліхтарів.
— Чи є тут дівчинка на ім'я Джейн Ейр? — спитала вона.
— Так, — відповіла я.
Мене зсадили додолу, винесли мою валізу, й диліжанс одразу ж покотив далі. Від довгого сидіння у мене затерпли ноги, я була геть одурманена шумом і цілоденною тряскою в диліжансі. Прочумавшись, я розгледілася навколо. Скрізь тільки дощ, вітер, темрява, і все ж я невиразно побачила перед собою стіну, а в ній — відхилені двері, в оці двері я й зайшла за моєю новою поводатаркою, яка їх за собою причинила й замкнула ключем. Потім я побачила будинок чи кілька будинків: будівля широко розкинулася переді мною, вона мала багато вікон, деякі з них світилися; ми йшли до неї широкою, посипаною жорствою дорогою, тьопаючи по калюжах. Служниця розчинила двері, ми пройшли коридором до якоїсь кімнати, де вона залишила мене саму. Якийсь час я стояла й гріла закляклі пальці біля вогню, а тоді розглянулася довкола; свічки не було, але хистке світло від каміна осявало обклеєні шпалерами стіни, килим, завіси, лискучі меблі з червоного дерева — то була вітальня, хоч і не така простора й розкішна, як у Ґейтсхеді, однак досить затишна. Я ламала собі голову, що ж то зображає картина на стіні, аж ось двері розчинилися і ввійшла якась людина зі свічкою в руці, а за нею друга.
Першою йшла висока жінка, чорнява, чорноока, з блідим і широким чолом, закутана в хустку; її обличчя було суворе, постава пряма.
— Дитина ще надто мала, щоб її присилати саму, — мовила вона, ставлячи свічку на стіл; вона уважно розглядала мене якусь хвилю, а тоді додала: — Краще вкласти її спати відразу, вона он яка стомлена. Ти втомилася? — спитала вона, поклавши мені руку на плече.
— Трошки, міс.
— І напевно голодна. Дайте їй повечеряти перед тим, як вона піде спати, міс Мілер. Це тебе вперше батьки посилають до школи, дитинко?
Я пояснила їй, що в мене немає батьків. Вона запитала, як давно вони вмерли, потім — скільки мені років, як мене звуть та чи вмію я читати, писати й хоч трохи шити;
потім, пестливо торкнувшись моєї щоки вказівним пальцем, висловила надію, що я буду слухняною дитиною, й відпустила мене з міс Мілер.
Жінці, що лишилася у вітальні, було близько тридцяти років; моя поводатарка здавалась на кілька літ молодшою. Перша вразила мене своїм голосом, виглядом та манерами. Міс Мілер була простіша, з рум'яним, хоч і заклопотаним лицем; вона моторно ходила й рухалась, як ото людина, в якої завжди повно роботи. Я подумала, що це, мабуть, молодша вчителька, і згодом я дізналася, що так воно й було насправді. Слідом за нею я минала кімнату за кімнатою, коридор за коридором у цій величезній недоладній споруді; проминувши нарешті ту частину будинку, де панувала глибока гнітюча тиша, ми почули багатоголосий гомін і ввійшли у простору довгу кімнату з великими сосновими столами, по два з обох кінців; на кожному столі горіло дві свічки, а навколо на лавах сиділо ціле зборище дівчат різного віку, від дев'яти до двадцяти років. При тьмяному світлі свічок мені здалося, що їх дуже багато, хоч насправді їх було не більше вісімдесяти. Всі вони були вбрані в однакові незграбні коричневі сукні та довгі полотняні фартухи. Була година самостійного навчання: вихованки вчили уроки назавтра, і в класі було дуже шумно, бо вони зубрили їх півголосом.
Міс Мілер показала рукою, щоб я сіла на лаві біля дверей, а потім, ставши біля порога, вигукнула:
— Старости, позбирайте й віднесіть підручники на місце.
Чотири високого зросту дівчини підвелися з-за різних столів і, обходячи свої класи, почали збирати книжки. Міс Мілер знов наказала:
— Старости, принесіть таці з вечерею!
Високі дівчата вийшли з кімнати й незабаром повернулися; у кожної в руках була таця з порціями якоїсь страви, посередині стояв глек з водою й кухоль. Порції було роздано, хто хотів, наливав собі з глечика води в кухоль, що був один на всіх. Коли дійшла черга до мене, я тільки випила води — мене мучила спрага, — однак їжі не торкнулася: від хвилювання і втоми я зовсім втратила апетит. Тепер я побачила, що то були тоненькі шматочки вівсяної запіканки. Вечеря скінчилася, міс Мілер прочитала молитву, і дівчата, вишикувавшись парами, пішли вгору сходами. Знемагаючи від утоми, я гаразд і не розгледілася в спальні; я тільки помітила, що, як і класна кімната, вона була дуже довга. Тієї ночі я мала спати в одному ліжку з міс Мілер; вона допомогла мені роздягтися. Лігши, я окинула поглядом довгі ряди ліжок, в які швидко вкладалися по двоє дівчат. За десять хвилин єдину свічку погасили, і я заснула серед цілковитої тиші й непроглядної пітьми.
Ніч проминула швидко; я смертельно втомилася і спала міцно, без снів; прокинулась я лише один раз, почула, як за вікном скаженіє поривчастий вітер, шумить заливний дощ, і помітила, що поруч мене лежить міс Мілер. Коли я знову розплющила очі, дзеленчав дзвінок, дівчата вже повставали й одягалися. Іще не розвиднілося, і в кімнаті горіло дві-три свічки. Я теж неохоче підвелася; було дуже холодно, і, вся тремтячи, я насилу натягла на себе одежу. Я вмилася, коли учениці звільнили одну з мисок, що стояли в ряд на табуретках посеред спальні; дожидатися довелося довгенько, бо на шістьох вихованок припадала лише одна миска. Знов задзеленчав дзвінок, всі вишикувались по дві, спустилися вниз сходами й зайшли до холодного, тьмяно освітленого класу; міс Мілер прочитала молитви, а потім наказала:
— Поділитись на класи!
На кілька хвилин зчинився сильний гармидер, і міс Мілер раз у раз вигукувала: «Тихше!» і «Додержуйте порядку!». Коли метушня вляглася, я побачила, що учениці вишикувались у чотири півкола перед чотирма столами; всі тримали в руках книжки, а на кожному столі, перед порожнім стільцем, лежала велика книга, схожа на Біблію. На якусь хвилю настала перерва, і почулося приглушене багатоголосе бурмотіння; міс Мілер ходила від класу до класу, втихомирюючи цей невиразний гомін. Десь далеко задзеленчав дзвінок, і до кімнати ввійшли три жінки, кожна сіла на своє місце за столом; міс Мілер вмостилася на четвертому стільці, коло дверей, де зібралися найменші дівчатка, — до цього наймолодшого класу прийняли й мене і поставили в останньому ряду.
А далі всі взялись до діла: проказали щоденну молитву, прочитали деякі місця з Нового заповіту, потім цілу годину читали розділи з Біблії. На той час, коли скінчився урок, надворі вже зовсім розвиднілось. Невтомний дзвінок озвався вчетверте: класи вишикувались і перейшли до іншої кімнати — снідати. Як я раділа, що зараз дістану чогось попоїсти! Мені від голоду зробилось аж недобре, адже вчора я майже нічого не їла.
їдальня була велика низька похмура кімната; на двох довгих столах парували миски з якоюсь гарячою стравою, від якої, однак, на мій жаль, ішов далеко не апетитний дух. Я помітила невдоволення на всіх обличчях, коли запах цієї їжі почули ті, хто мав її спожити; великі дівчата із старшого класу, які йшли попереду, зашепотіли:
— Тьху, яка гидота! Вівсянка знов пригоріла!
— Тихше! — вигукнув хтось; то була не міс Мілер, а вчителька старшого класу, маленька смаглява жінка, добре вдягнена, але похмура на вигляд; вона сіла на чільному місці за одним столом, тим часом як огрядніша жінка головувала за другим. Марно я шукала очима ту, що її побачила першу минулого вечора: її ніде не було видно. Міс Мілер сиділа в протилежному кінці столу, недалеко від мене, а якась чудна, схожа на іноземку літня жінка — вчителька французької мови, як я дізналась пізніше, — сіла за сусіднім столом. Ми проказали довжелезну молитву, проспівали гімн, потім служниця подала вчителькам чаю, і сніданок почався.
- Предыдущая
- 10/117
- Следующая
