Клуб Боягузів - Кокотюха Андрей Анатольевич - Страница 20

• Предыдущая
• 20/21
• Следующая

— Назад! Швидко! — закричав Коцюба тепер уже охоронцеві, скочив на рівні ноги і помчав назад, туди, де на нього чекав вертоліт. Витягши вільною рукою з кишені піджака маленький передавач, охоронець на бігу заговорив у нього, уривчасто даючи розпорядження.

Денис і Максим, не змовляючись, побігли за ним і тепер уже старалися не відставати. В Черненка це виходило — спортсмен прекрасно бігав стометрівки і кроси. Білану доводилося важче: взявши надто різкий для себе старт, він почав задихатися. Липкий піт тік по всьому тілу, в очах темніло. Та він мужньо тримав темп і здивувався, коли зрозумів, що йому разом з усіма вдалося добігти до залізної бабки.

Лопаті вже крутилися. Охоронці скочили на борт, за ними застрибнув Коцюба, а за банкіром — Черненко. Пілот крикнув: «Куди!», та бос жестом дав зрозуміти — все в порядку. Навіть простягнув руку захеканому Максимові, допомагаючи залізти. Лопаті закрутилися сильніше. Вертоліт відірвався від землі, трошки завалився на бік, розвертаючись, і полетів у тому ж напрямку, куди тікала синя «Шкода».

Переслідувачі дуже швидко помітили втікача. Його машина виїхала на головну сільську вулицю і тепер мчала, гудком розлякуючи курей та людей з дороги, у напрямку траси. Коцюба щось прокричав пілоту, той кивнув і почав потроху знижуватися. Нарешті він вирівняв залізну бабку так, аби вона зависла просто над машиною. Дуже низько опускатися було не можна — запросто зачепить стовпи, не кажучи вже про дахи будинків. І все ж вертоліт тримався достатньо низько, аби втікач зрозумів — його спроби відірватися марні.

Не зрозумів. Промчавши до протилежної околиці села, викрадач скерував «Шкоду» на ґрунтову дорогу і спробував прорватися до лісосмуги, що маячила попереду. Зрозумівши його маневр, пілот пролетів трошки уперед, тоді розвернувся, дав над машиною величеньке коло, а тоді почав поволі спускатися ще нижче. Тепер уже — перед машиною, метрів за сто. Цим він давав зрозуміти — шлях відрізано, не втечеш.

І викрадач зрозумів це — знову вирулив на ґрунтову дорогу, повів машину просто до шосе. Та раптом, коли вертоліт знову завис над ним, зробив ще один хитрий маневр — вивернувши авто праворуч, помчав до лісосмуги. Поки вертоліт розвертався, втікач виграв кілька секунд, якими скористався несподіваним чином: різко загальмував. Максим і Денис навіть не встигли подумати про те, що зараз молодик вийде з піднятими догори руками, як задні дверцята відчинилися. З салону викотилася Клава. Не встигла вона звестися на ноги, як викрадач знову рвонув з місця.

— Сідай! Сідай! — закричав Коцюба.

— Втече ж, гадюка! — крикнув у відповідь пілот.

— Хай тікає! Сідай!

Хлопці зрозуміли — він відмовився від переслідування. Чого, власне, і домагався викрадач. Зрозумівши свій програш, він вирішив позбавитися полонянки. І все точно прорахував: вертоліт припинив гнатися за ним.

Пілот ще трошки покружляв над Клавою, шукаючи поруч більш-менш зручну для приземлення місцину. Охоронці з видимим жалем дивилися, як усе далі тікає викрадач. А Коцюба несподівано скуйовдив волосся спочатку на Максимовій, потім — на Денисовій голові.

Уже за кілька хвилин мільйонер притискав до грудей свою врятовану прийомну доньку.

Нормальним дядьком виявився Роман Васильович Коцюба. Дарма, що банкір та мільйонер.

Така подія, як вертольотна погоня над селом і в його околицях, непоміченою лишитися просто не могла. Дільничний інспектор міліції на велосипеді, а з ним — мало не половина Зозулястого нагодилися дуже швидко. Коцюба назвався. Дільничний, вусатий пузань у форменій сорочці з погонами старшого лейтенанта, взяв під козирок. Дітвора обступила залізну бабку. Дорослі, переважно бабці та місцеві кумасі, обступили банкіра та його команду. Тутешні Денисові приятелі штурхали його: нічого собі — не встиг приїхати, не встиг навіть друзям показатися, як відразу злочинців на вертольоті ганяє. Баба Галя взагалі заявила вголос, що її онук — герой, його — київський товариш — теж герой, і вона не відпустить врятовану дівчину та її тата без своїх вареників.

Охоронці відмовилися, лишилися разом із пілотом біля гелікоптера. Решту цікавих від хати та баби Галі насилу порозганяв дільничний. Досить того, що всю компанію і так вели через село, наче кінозірок. Сам страж порядку не відмовився від вареників, і баба Галя посадила його за стіл, який він власноруч виніс із хати надвір.

Клава сказала, що втомилася за ці два дні. Коцюба з розумінням поставився до її стану і попросив поки що покласти дівчину кудись у хату. Вона примостилася в кімнатці, призначеній для Дениса й Максима, і зачинила за собою двері.

Здавалося — все закінчилось добре. Дільничного дуже цікавило, чи докладе шановний пан Коцюба всіх зусиль до того, аби знайти викрадача. Той, насилу дожовуючи десятий вареник, відповів:

— Мого впливу вистачить, аби підняти на вуха всю київську міліцію. Тільки далі що? Ось ви працюєте в органах, мусите знати — заява про спробу викрадення сама по собі нічого не означає. Звернули увагу на номери тієї машини? — запитав він у хлопців, котрі сиділи навпроти нього.

— Ні, — відповів Максим.

— Навіть уваги не звернули, — признався Денис.

— Бачте, я так само. Кого шукати? Молодика в темних окулярах? Синій автомобіль марки «Шкода»? Знаєте, скільки молодих людей без особливих прикмет їздить на синіх машинах такої популярної марки? Отож. Скажімо, Клава упізнає місце, де її тримали вчорашньої ночі. Вона ж наче казала — це покинута хата на якійсь сільській околиці неподалік від Пирятина. Що це вашим колегам із міліції дасть? Теж нічого. Ні, я інакше зроблю — вживу своїх заходів безпеки. Бо дивіться — за неповну добу, тобто, — він глянув на годинник, — із шостої години вчорашнього дня Клаву намагалися викрасти тричі! — Коцюба виставив три пальці. — Така затятість може щось означати, скажу я вам.

— Багато просили викупу? — дільничний потягнувся за черговим вареником.

— Не в грошах справа. Або не лише в грошах, — відмахнувся банкір. — Подзвонили, попросили не ставити до відома міліцію, суму назвали. На жаль, усе це — звична справа. Викрадач вимагав не таку вже й захмарну суму, і я готовий був заплатити. Потім усе одно вжив би власних заходів безпеки, бо спроба могла повторитися. Клавдія — складна дівчинка.

— Усі вони у цьому віці складні, — філософськи зауважив дільничний, вмочуючи вареник у сметану.

— Балувані, — додала баба Галя. — Телевізора забагато.

— Я б теж списав це на перехідний вік, — погодився Коцюба. — А телевізором вона в мене, до речі, не зловживає. Більше за комп'ютером сидить. Все в шахи з ним грає. Знаєте, — пожвавився він, — навіть виграє іноді.

— Ну, дівку, ой, звиняйте, — виправився дільничний, — дівчину, особливо в такому віці, не так часто за шахами побачиш. Я ту гру зовсім не розумію і не розумів ніколи.

— У Клави з математикою та логічним мисленням все гаразд, — гордо мовив мільйонер. — Хочеться, аби пішла з часом по фінансовій лінії.

— Ну, а що ви там про засоби безпеки говорили? — дільничний підклав собі густої сметанки.

— Відправлю вчитися за кордон, — банкір ляснув долонею по столу. — До останнього не хотів. Знаєте, я патріот. Не думаю, що розумних дітей треба негайно з України вивозити. Той, у кого клепка є, освіту і тут здобуде. Варто за кордон виїхати — все, назад дороги не буде. Самі не захочуть. Інший світ, престиж, можливості інші... Хто ж тоді тут, в Україні, працювати лишиться? Намагався Клаві це пояснити, а вона все на подруг та друзів киває: та в Англії, той в Німеччині, одного взагалі в Австралію занесло. Батько її рідний, художник Король — і той в Америку перебрався. Хочу, кричить, і все. Пояснюю, що патріотом треба бути, що не всім же тікати з дому, особливо — в такому віці. Ні, кортить їй бути, як усі.

— Але ж бачите — тут не зовсім безпечно, — зітхнув дільничний.

— Тепер бачу. Отже, будемо виряджати Клаву за кордон. Її подружка з осені саме в коледж збирається, до Англії, ось разом і поїдуть.

• Предыдущая
• 20/21
• Следующая