Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 23

• Предыдущая
• 23/90
• Следующая

Зрозумівши це, чутлива Шушик розхвилювалась. «Бідний хлопець! Певно, дуже важко бути самотнім», — подумала вона. Але як переконати в цьому товстошкірого Ашота? Примусити? А він знову наговорить грубощів і тільки ускладнить справу. Шушик завжди намагалася мирно, без сварок, уладнати конфлікти між товаришами. Тільки-но двоє засперечаються, як дівчина вже насторожується: хоч би не побились. Ох, ці хлопчаки, так і пориваються, як півні, роз’юшити один одному голову. Невже не можна жити в злагоді?..

Шушик захопилася думками і не помітила, як до неї підійшов Саркіс. Вона схаменулася, коли хлопець висипав перед нею цілу жменю блискучих чорних камінців.

— Ой, які гострі!.. — з перебільшеною радістю вигукнула дівчина. Але, зустрівши суворий погляд Ашота, згадала про колективну ухвалу бойкотувати Саркіса і замовкла.

— Ось вам… не камінь, а бритва! — хвалив свою знахідку Гагік, піднімаючись до друзів знизу.

Ашот розбив знайдений Гагіком кремінь, і скалки вийшли справді гострими — кінчики, як голка, а ребра, як ніж.

Саркіс постояв, подивився на все це і, нервово пересмикнувши плечима, відійшов убік. Ашот вдав, що не бачив ні Саркіса, ні принесених ним кремінців. Він захопився роботою: надрізував стріли, вставляв крем’яні скалки і обв’язував кінці нитками. Скінчивши, захоплено підвівся.

— Ну, тепер спробуємо. А ти куди?.. — звернувся він до Гагіка, який і собі підхопився з місця.

— Я? Збирати дичину, яку ти вб’єш.

— А я збиратиму дичину, яку вб’є Асо, — весело підхопила Шушик.

Жартівливий настрій товаришів гнітюче вплинув на Саркіса. Він стояв осторонь похнюпившись і думав, що робити далі, як повестися з друзями…

Дерев’яна зброя, зроблена хлопцями, викликала в усіх якусь впевненість, сповнила їх новими силами. Це не жарт — у них тепер були луки й стріли, як у первісних мисливців.

Ашот раз у раз торкався рукою довгого лука за плечима, ніжно перебирав пальцями його тугу тятиву, що дзвеніла, як саз, і не переставав захоплюватись. Хлопець сам собі здавався доісторичним мисливцем, безстрашним і спритним. Прямуючи попереду, він час від часу розсував кущі, оглядався на Шушик, яка йшла за ним, і думав: «Тепер ти, руденька, побачиш, який я!»

З-під самісіньких ніг хлопців раптом з писком вихопилася вільшанка і знову сіла кроків за десять від них. Ця пташка дивно літає: пролетить дев’ять-десять кроків і сідає. І завжди в кущах. Кущі — її житло і фортеця. Короткі перельоти стали звичними для неї.

Вільшанка сиділа і, трусячи хвостом, стурбовано пищала. Не встигла вона злетіти знову, як Ашот, припавши на коліно, сильно натягнув тятиву і пустив стрілу. Пташка каменем упала на землю.

Хлопці зчинили такий крик і гамір, наче вбили козулю чи якогось великого птаха, принаймні не меншого за дику індичку.

Ашот стояв, тримаючи вільшанку в руках, і щасливо посміхався.

Асо урочисто підійшов, поклав до ніг Ашота свій лук і поважно відступив.

— Ні, ні, не здавайся! — вихопилося в Шушик. — Ще невідомо: можливо, ти більше настріляєш.

Побродивши в кущах і вистрілявши всі стріли, хлопці переконалися, що полювання навіть із зброєю — не така легка справа!

— Ох, спина болить, так важко нести дичину! — зігнувшись, скаржився Гагік, нишком підморгуючи Шушик.

За його спиною теліпався на мотузочці їх єдиний мисливський трофей — маленька пташка.

Як реагувати на це Ашотові? Лишалося тільки проковтнути глузування. Але проковтнути те, що трохи згодом зробив Асо, було важче.

Знайшовши кілька випущених ними стріл, пастух «прямим влучанням» убив ще двох вільшанок.

— Ура-а! — стрибаючи від захоплення, крикнула Шушик. «Чому, коли я вбив, вона не раділа?» — мимохіть подумав Ашот і від цієї думки ще більше засмутився.

В печері хлопці обскубли свою здобич і засмажили її на вогнищі Бойнах одержав свою порцію в сирому вигляді.

— А Саркісові?.. — несміливо запитала Шушик.

— А хто позбавляє його їжі, що ти так турбуєшся? — розсердився Ашот. — І взагалі, ти мене порядку не вчи, я його сам добре знаю. У мисливців такий звичай: навіть з ворогом розділи свою здобич… Хай іде сюди, і будемо їсти всі разом, та й сказати мені дещо треба…

Перед Саркісом на сухе листя поклали його частку, хлопець засоромився, почервонів, але їжу взяв і з’їв. У нього навіть піт виступив на чолі від хвилювання. Саркіс підвівся на повний, зріст і відкрив рота, збираючись щось сказати, може, переконати колектив, що постарається виправитись… Але у нього не вистачило хоробрості. Не вистачило сили подолати своє хворобливе самолюбство. Та й Ашотова чванливість не подобалась йому. Щоб приховати свою ніяковість, Саркіс неприродно закашлявся, кинув камінець у провалля і вдав, що його не дуже цікавить, якої думки про нього товариші. Проте всі відчули, що на душі в хлопця лежить великий тягар.

Про найдорожче для Ашота

Увечері всі, як завжди, сиділи біля вогнища й жваво розмовляли. Згадали, що сьогодні Ашотова черга розповідати казки. Однак той сказав, що збирається провести збори. «Які збори? Що за збори?.. Невже й тут, в ущелині, ми не уникнемо їх?» подумав Гагік і вже хотів запротестувати, але не встиг: Ашот почав говорити.

— Боюсь, щоб не вдався він до своїх нотацій, — прошепотів Гагік на вухо Шушик.

— А ти можеш уявити збори без повчань, без критики? — раптом запитав Ашот. — Як на тебе, то ти на зборах анекдоти розповідав би…

— Ашот, ти ж…

— Що? Сиди й уважно слухай. Якщо вже ви обрали мене, то, будь ласка, не вчіть…

І Ашот розпочав «збори» офіційним тоном, з притаманним йому піднесенням. Та хіба він міг зробити інакше, коли вважав, що тільки так — повинні говорити керівники?..

— Друзі розпізнаються в біді. Так сказано в нашому мудрому прислів’ї, — почав Ашот. — Справді, тільки тут, в ущелині, потрапивши в біду, ми першого ж дня узнали одне одного краще, ніж за сім років у школі…

Ашот навіть не дивився на Саркіса, але той зрозумів, що йдеться насамперед про нього. Опустивши голову, хлопець мовчки дослухався до слів Ашота.

— Що ти кажеш? Навіщо ж дружити з людиною, яка не може бути другом? — моргнувши на Саркіса, сказав Гагік.

Саркіс побачив і це, але знову змовчав.

— Я так розумію дружбу, — вів далі Ашот, — коли кажуть «люби товариша», «будь відданим друзям», то це, мені здається, не солоденькі слівця, а вимога життя. Якщо між нами буде товариська любов, ми не пропадемо ні в холоді, ні в голоді. В небезпеці захистимо одне одного, підбадьоримо… Кожен з нас сам по собі загинув би тут, в Барсовій ущелині, без вогню, без їжі… Та хай навіть буде все в людини, вона не переживе самотності. Отже, дружба — це не пуста вигадка, а велика сила, яка збільшує завзяття людини в боротьбі з природою. Особливо тут, в ущелині, нам потрібні міцні товариські взаємини. Без допомоги товаришів ніхто з нас не зможе вижити тут, не зможе пробитися на волю. Тому я й порушую це питання і хочу розповісти вам дещо про товаришування.

Ви знаєте, що на кочовищах біля нашої ферми мало води. Одного засушливого року висохли всі джерела, які тільки були там, і пастухи почали носити воду з Голубого озера, що на вершині нашої гори. Цього літа я два тижні пробув там з пастухами. Піднімався до озера, лягав — прямо серед квітів на березі і що-небудь читав, а іноді кидав камінцями в диких качок, що сідали на воду.

Було вже холоднувато. Вранці траву вкривала паморозь. Азербайджанські пастухи казали: «Гуйрух народився, час повертатися з кочовища». Правду кажучи, Асо, я не розумію, що це за «гуйрух» і чого, коли він народився, треба залишати красиві гори і опускатися в міжгір’я.

У присмерку печери блиснули зуби Асо:

— Так і мій батько каже. Гуйрух — це зірка. Батько мені показував її. Яскрава така. Коли ця зірка надвечір з’являється в небі, ночі в горах стають холодними. Побачать її азербайджанські пастухи — на другий же день складають свої палатки і спускаються вниз… Ну, а далі? Розповідай далі.

• Предыдущая
• 23/90
• Следующая