Полонені Барсової ущелини - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 14
- Предыдущая
- 14/90
- Следующая
— Мені не подобається, Саркіс, як ти поводишся, — звернувся він до товариша. — Всі ми повинні працювати, не шкодуючи сил, щоб не загинути. А ти що робиш?..
— Я роблю те, до чого звик, — перебив його Саркіс.
— Я знаю, що ти звик нічого не робити. Але тоді ти був дома і для тебе все було готове, а зараз у нас немає нічого. Здавалось би, проста річ — вогонь, але його теж треба весь час підтримувати, а на це потрібна людина. Якщо всі ми будемо такі, як ти, — навіть хмизу для вогню не роздобудемо, не кажучи вже про їжу…
Зауваження було справедливим, але Саркіс сприйняв його болісно.
— Виходить, що серед усіх нас тільки я ледар? — роздратовано запитав він.
«Ну як бути з цією людиною?.. — думав Ашот. — Усі енергійно кидаються з боку в бік, кожен щось робить для колективу, а цей стоїть, засунувши руки в кишені, чи лежить біля вогнища, втупившись у стелю. А йдучи на роботу, плентається так, ніби його на аркані тягнуть… На зауваження ображається…»
— Не ображайся, Саркіс, не любиш ти працювати, — лагідно промовила Шушик.
— Я тільки й чекав, щоб мене вчили дівчата, в яких волосся довге, а розум короткий…
— Це я не вперше чую від тебе, — спалахнула Шушик. — Але пам’ятаєш, коли ми прокладали алею в Мейлу, ти теж відмовився взяти участь?
— І добре зробив! Я садитиму вздовж дороги плодові дерева, а потім прохожі їстимуть плоди з них!..
Ашот докірливо хитав головою і думав: «Якою мовою говорити з цим хлопцем, щоб він зрозумів свою помилку?»
Шушик щойно нагадала про ту велику справу, яку юні натуралісти під керівництвом Ашота почали і з честю закінчили минулого року.
З Айгедзора до сусіднього азербайджанського села Мейлу тягнеться між бавовниковими плантаціями рівна дорога. На чотири кілометри проліг шлях, на якому не було жодного деревця, жодного кущика. Подорожній, що ступав на цю дорогу, обливаючись потом, міг лише мріяти про відпочинок під деревом у холодочку…
І ось минулої весни юні натуралісти двох сіл вирішили насадити вздовж дороги фруктові дерева. Школярі з Мейлу почали садити від свого села, а айгедзорці — від свого. В цій роботі взяли участь усі юні жителі обох сіл. Тільки Саркіс з кількома своїми поплічниками ухилилися від праці, ще й глузували: «Подумаєш, людей хочуть здивувати!..»
Так, день у день саджаючи у вільні від навчання години кожен по кілька дерев, вірменські й азербайджанські школярі зустрілися, нарешті, на середині шляху, прокричали гучне «ура» і гаряче обнялися: алея була готова. Її вирішили назвати «Алеєю дружби». З якою радістю зустріли цю звістку в районі і їв центрі! Навіть журнал «Піонер» надрукував статтю про цю подію!..
Проходять тепер Алеєю дружби люди, свої й чужі, дивляться на зелені деревця, на яких висять дощечки з іменами тих, хто посадив і доглядав їх, — і дякують молодим працьовитим рукам. Тільки Саркісові ніхто не скаже спасибі: не працював він, немає на цій алеї деревця з його іменем…
Настав ранок четвертого дня полону наших мандрівників. Одне за одним вони вийшли з печери, але, не витримавши холоду раннього ранку, повернулись і посідали навколо вогнища. Знову під склепінням печери зібрався їдкий дим. Що робити? Знову довелося лягти на тверді постелі…
Як пізно заглядає сонце в цю ущелину! Цілий світ, здається, вже зігріє воно своїм промінням, а в Барсовій ущелині ще стоїть туман.
Та ось, нарешті, з східних верховин показалося сонце, і одразу залунала зворушлива пісня куріпки, яка хвалила денне світило. Ця пісня викликала в Ашота мисливські мрії.
— Не турбуйтесь, — звернувся він до товаришів, — тепер ми обов'язково зайця або куріпку вб’ємо. Справжній мисливський день — сніг глибокий…
— А для нас він не занадто глибокий? — наївно запитала Шушик.
— Для нас він глибокий, а не для тебе. Тобі за вогнищем стежити треба, зрозуміла?
Після цих слів Ашот звернувся до хлопців і тоном досвідченого мисливця почав пояснювати, що, добуваючи їжу, і заєць, і куріпка забираються в глибокий сніг і розкопують його.
— В цей час їх найкраще бити. Тільки треба простежити, де вони зарилися. Зрозуміли?..
— Зрозуміти зрозуміли, та не засвоїли, — відповів за всіх Гагік і звернувся до Шушик: — Візьми цю палицю і сядь біля вогнища. Коли з’явиться ведмідь, попросиш його, щоб почекав нас. Ми прийдемо й здеремо з нього шкуру… — але, зустрівшись поглядом з Ашотом, Гагік звернувся до нього: — Пробач, здається, я порушив твої функції?
— Авжеж, і —порушувати їх не слід. Але в цілому ти дав правильне розпорядження. Шушик мусить лишитися біля вогню. Крім того, вона назбирає трави й листя для постелі.
— Не тільки трави й листя, можна й моху назбирати…
— Гаразд! Ми пішли. Прив’яжи Бойнаха, щоб він не сполохав дичину…
Озброївшись «знаряддям кам’яного віку», хлопці почали спускатися вниз по схилу. Ашот сподівався, що зайці можуть з’явитися біля карагача, поласувати його м’якою, смачною корою.
І справді, на протилежному схилі виднілися сліди. Вони були й навколо дерева. Недосвідченій людині здалося б, що тут топталася ціла заяча ватага. Але пильне око Ашота зразу визначило, що до дерева вів лише один слід, навколо якого заєць накрутив потім справжній лабіринт. Ашот впевнено рушив цим слідом на край ущелини, подавши знак товаришам, щоб вони тихенько (він приклав палець до губів) ішли за ним. Хлопець був такий схвильований і мав такий таємничий вигляд, що Гагік ледве стримував сміх.
Чим нижче спускалися юні мисливці, тим ширшою ставала Барсова ущелина. Зникаючи праворуч під стіною скель, вона поступово переходила в плато. Сюди й вів слід зайця. Сніг був глибокий, і хлопці ледве чвалали по ньому.
— Стривайте! — зупинився раптом Гагік. — Треба прикинути, скільки він важить.
— Хто?
— Заєць.
— Навіщо це тобі? — розсердився Ашот.
— Я, брат, не хочу даремно мучитись. Поки не взнаю, скільки в зайцеві кілограмів, не бігатиму за ним з порожнім животом…
Що тут робити? Обурюватися? Сміятись? У всіх животи з голоду позападали, в голові паморочиться, хочеться кричати від розпачу, а він жартує…
— Треба йти! В наших місцях зайці по два-три кілограми важать, — навмання сказав Ашот.
— Три? — і Гагік, загинаючи пальці, почав зосереджено щось підраховувати. — Якщо трохи дати Бойнаху — залишиться два з половиною кілограми… Шкурка — двісті грамів…
Ашот сердито потягнув його за руку. З палицями напоготові хлопці, затамувавши подих, обережно ступили на плато. Ще здалеку помітили дірку в снігу. Там заєць, мабуть, заховався. Скрадаючись, еони підходили до маленького тунелю. Але Гагік раптом знову зупинився, глянув на свій незграбний молоток і запитав:
— А чи не соромно, хлопці? Вчотирьох з величезними палицями на… одного зайця! Га?.. Мені, правду кажучи, ніяково…
— Цсс!.. — сердито перебив його Ашот, приклавши палець до губів.
Але було вже пізно: заєць вискочив з-під снігу, зробив великий стрибок і, енергійно перебираючи лапками, щодуху помчав до скель. Він був, очевидно, важкий, бо кілька разів провалювався в сніг, борсався в ньому, ніби плавав, але все-таки вискакував і мчав далі, поки не зник з очей.
— Шкода, що Бойнаха залишили в печері. Він, напевно, піймав би цього зайця…
— З’їв?.. — накинувся Ашот на Гагіка. — Пустуєш завжди. Тепер сиди голодний і вий!..
— Добре, мовчу, — і Гагік затулив долонею рота. Він ніколи не бував на полюванні і не знав, що в такі хвилини не можна не тільки розмовляти, а навіть шепотіти. Але що тепер говорити — заєць утік…
Хлопці пішли по сліду, важко дихаючи, через силу видираючись на скелі, проте заєць, ще здалеку побачивши їх, стрімголов побіг далі.
А на вершині скелі сиділи орли і пильно стежили за кожним його рухом. Один величезний ягнятник у білих кошлатих «шароварах», важко змахнувши крилами, піднявся з місця і шугнув на зайця. Той зупинився, сунув голову в сніг, очевидно збираючись заритися весь, але хижак каменем упав на нього, запустив міцні гострі кігті в спину своїй жертві і поніс її на вершину скелі.
- Предыдущая
- 14/90
- Следующая
