Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 8
- Предыдущая
- 8/70
- Следующая
– Фламінго! – в захваті вигукнув він. До цього часу хлопець бачив цих птахів тільки на малюнках.
«Шкода, що немає тут Асмік, – подивилась би! І як би здивувався Грикор, якого вражає кожна дрібниця!… От зрадіють всі в школі!» – думав він і гарячково нишпорив по кишенях. У нього десь був папір і олівець, і йому хотілося хоч би наспіх намалювати цю чарівну картину.
Рука хлопчика доторкнулася до фотоапарата, що висів на грудях. Він зрадів: зовсім було забув про нього!… І Камо квапливо почав робити знімки, насамперед, звичайно, з рожевих фламінго, які на довгому шляху свого перельоту випадково обрали цей куточок для відпочинку.
Поряд з фламінго походжали великі, завбільшки з доброго барана, білі пелікани. Вони занурювали свої величезні дзьоби в озеро, з надзвичайною спритністю виловлювали рибу, а потім, високо підкинувши в повітрі свою здобич, ловили її на льоту.
«Пелікани підкидають рибу, щоб проковтнути її не з хвоста, а з голови: з хвоста не проковтнеш – упреться в горло плавцями», – подумав Камо.
Він навів фотоапарат на бакланячі гнізда, що були схожі на гігантські перевернуті шапки-папахи. І біля кожного гнізда – купи риби. «Це вони заготовляють поживу про за пас», – здогадався Камо.
Недалеко в очереті він помітив гніздо якоїсь болотяної птиці, що теж сиділа на яйцях. До гнізда підлетів самець. Птиця знялась і полетіла, мабуть, поснідати, а самець сів на гніздо.
«Цікаво, чому свійський півень ніколи не замінює квочку? – подумав Камо, але одразу ж знайшов відповідь: – Мабуть, в цьому немає потреби. У курки є хазяйка, яка її годує, а хто нагодує цю бідну дику птицю-матір?»
Враз на середині озера з несамовитим криком знялася сіренька качечка. Вона витягувала голову і била крилами, намагаючись злетіти, але щось, ніби прив’язана до ноги гиря, тягнуло її у глибину озера. Ось качечка що було сили рвонулася угору, і Камо побачив, як під черевом у пташки майнула блискуча спинка видри. «Підводним човном» підкралася вона до своєї жертви… За кілька секунд там, де тільки-но весело гралася качка, підіймалися бульбашки і плавало сіре пір’я. Бульбашки лопались, розходились по воді колами, а згодом і вони зникли, і на озері знову запанувала така тиша і спокій, ніби нічого й не сталося.
В цю хвилину, наче тільки для того, щоб іще більше здивувати Камо, біля берега з’явилося плавуче гніздо, справжнє плавуче гніздо, сплетене з очеретяного листя та водоростей. Качка чи лиска (Камо не встиг добре розгледіти), що сиділа на гнізді, побачивши хлопчика, витягнула шию і зібралася було злетіти. Але, згадавши, мабуть, про своє потомство, передумала. Набігла невеличка хвиля, підхопила плавуче гніздо, і воно разом з його хазяйкою повернулось і попливло назад.
Камо запевняв потім, що качка сама гребла лапкою, наче веслом, а він так розгубився, що навіть не відразу зробив знімок з цієї надзвичайної картини, якої в жодній книжці не побачиш.
«Оце так птиця! Вона, мабуть, додумалась збудувати собі гніздо на воді, щоб врятувати своїх пташенят від хижаків. А їжу добуває на ходу: мох, очерет; черв’яків…» – промайнуло у нього у голові.
Та ось підлетів до гнізда селезень, почастував свою подругу чимось і знову полетів.
«Як вони турбуються одне про одного!» – з теплим почуттям подумав Камо.
Несподівано на воду лягла велика чорна тінь Схвильовано зашуміли і поховалися в очерет птиці, безпорадно закричали баклани. На плавуче качине житло упав з неба величезний шуліка.
Качка несамовито кричала і відбивалася.
– Киш, киш, киш!… – замахав руками на шуліку Камо і раптом, втративши рівновагу, похитнувся і впав на спину.
Тут і сталося те, чого він боявся: плетене «дно» провалилося, і він опинився по груди у воді.
Опори не було. Камо вхопився за очерет, зробив спробу підтягнутися, звільнити ноги і вибратися на острівець, але це йому не вдалося. Кликати на допомогу товаришів він не хотів, та вони, напевне, його і не почули б.
Болотистий прибережний грунт почав затягувати його дедалі сильніше. Камо цупко ухопився обома руками за очерет, але той гнувся і опускався, і хлопець відчув уже, як холодна вода підступає до його плечей.
«Невже тону?» – подумав Камо. Він підвів очі. Навпроти нього так само спокійно погойдувалось на старому місці плавуче гніздо, і так само гордо сиділа на ньому птиця-мати.
Звільняючи поперемінно то одну, то другу руку, Камо почав згинати очерет і підминати його під себе, утворюючи щось подібне до очеретяної подушки. Але й вона подавалася під хлопчиком, спускалася усе глибше і тягла його за собою.
– Грикоре, Армене, допоможіть!… – глухо крикнув Камо і сам злякався свого голосу, своїх слів: невже він справді тоне?
ПОДВИГ ЧАМБАРА
Голос Камо не долинув до товаришів, але вони помітили, що Чамбар тривожиться. Собака скавучав, неспокійно кружляв у човні, нарешті вистрибнув на берег і кинувся у вузенький прохід, який проклав у очереті Камо.
– Камо з небезпеці! – пополотнівши, вигукнув Армен. – Я вірю в чуття собаки.
– Чи не впав він у озеро? – здригнувся Грикор.
– Може, йому потрібна наша допомога?
– Що це ти вигадав! Камо такий сильний і спритний, з ним нічого не станеться, – підбадьорюючи себе, сказала Асмік.
– Ходімо, Грикоре! – гукнув Армен і почав пробиратися крізь очерет по слідах Камо.
Грикор рушив за ним.
А вода була вже Камо по шию, давила на груди, на спину. Хлопчикові здавалося, що він затиснений між двома залізними плитами. Вони стискають його дедалі сильніше, заважають дихати. Ще трошки – і він задихнеться… Камо вже більше не міг навіть кричати, тільки ледь-ледь стогнав. Руки його помалу слабшали, а пальці, що стискали очерет, вже не слухались.
В цю мить хтось міцно схопив його ззаду за рукав біля плеча і потягнув угору. Відчувши за своєю спиною жорсткі лозини очерету, Камо, зробивши зусилля, перевернувся, притиснувся до них грудьми, підтягнувся і ліг на них животом. «Як вчасно прийшов Грикор!» – промайнула радісна думка.
Лежачи на очереті і потроху опритомнюючи, Камо з безмежною вдячністю прошепотів:
– Спасибі, Грикоре, милий… як вчасно ти прийшов! Хвилина – і я був би на дні. Підтягни мене ще трохи.
Відповіді не було. Камо з зусиллям підвів голову і раптом побачив перед собою великі сяючі очі собаки.
– Чамбаре… рідний!… – охнув Камо. – Це ти, Чамбаре?… А я дякую Грикорові…
Чамбар радісно гавкнув і лизнув Камо просто в губи.
В очереті забулькала вода. На допомогу товаришеві поспішав, з великими труднощами продираючись в заростях, ковзаючи і падаючи, Грикор.
– Камо, рідненький, що з тобою?… – мало не плачучи, кричав він.
За Грикором ішов Армен.
Удвох вони підвели Камо і відтягли його в глиб острівця, де очерет був густіший і опора надійніша.
Наламавши очерету і зробивши з нього горбочок, хлопчики посадили на нього Камо і самі сіли поруч.
– А ти таки добре викупався, – сказав Грикор, стягуючи з Камо мокру сорочку і даючи йому свою, суху. – Ти ж зовсім під водою був! Як ти тільки вибрався?
Камо, замість відповіді, ласкаво мотнув головою в бік собаки.
– Чамбар? – здивувався Грикор. – Ану, мій собако, йди сюди, дай твою милу морду!
І Грикор, обхопивши голову собаки, поцілував його.
А Чамбар захоплено махав хвостом, і стільки радості було в його розумних очах, ніби він розумів, що говорять про нього, хвалять його…
«ВОДЯНИК»
– Ну, а як же ти… – почав був Армен, але страшне ревіння «водяника» перебило його.
Хлопчики, збліднувши, підвели голови.
Ніби схвильоване вибухом, що стався в його глибинах, озеро сколихнулося. В самому центрі його виникли і, повільно розпливаючись, пішли до берегів великі водяні кола.
– Вода розверзлася – наче печера відкрилася, – пробубонів Грикор, ледве ворушачи посинілими від страху губами.
– А ти побачив що-небудь? – запитав Армен у Камо.
- Предыдущая
- 8/70
- Следующая
