Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 22

• Предыдущая
• 22/70
• Следующая

Печера, що здавна називалась «Воротами пекла», була по той бік гребеня, і звідси її не видно.

Притиснувшись до скелі, діти уважно оглядали протилежні схили Чанчакару.

Там були різні печери – великі і маленькі. Провалля, яке розділяло дві скелі, було таке вузьке, що печери на тому боці було дуже добре видно: так, як з верхнього поверху високого будинку видно широко розчинені вікна такого ж високого будинку на другому боці вузької вулиці.

Раптом Камо радісно вигукнув і показав товаришам на один із червоно-рудих стрімчаків. Там перед входом у одну з печер виднілися якісь овальні предмети.

– На караси^[6] схожі! – захвилювався Камо.

– Бджоли, бджоли, Камо! – закричав Армен. – Поглянь, як багато бджіл!

– Де, де?

– Он, поглянь. Вони влітають і вилітають з карасів; це їхні вулики.

Дикі бджоли з дзижчанням вилітали з печер та розколин і чорними хмарами шугали над рудими схилами Чанчакару.

– Ох, скільки ж, мабуть, меду в цих вуликах! – збуджено говорив Грикор. – Якби в мене зараз довга тичка була, намотав би я на її кінець ганчірку, сунув у один з цих глечиків – і назад… Як ви гадаєте, скільки я б меду добував щоразу?… Дивіться, дивіться – лопата мисливця Каро!… Тут у кожній дірці повно меду! Камо, мені на радощах танцювати хочеться, та боюся в ущелину впасти.

– Не радій, Грикоре, багато, а то і справді впадеш! – сказала злякано Асмік.

Оглядаючи скелі, діти помітили ще одну печеру, в якій теж виднілися-якісь предмети. З печери виступала назовні гладенька колода, трохи глибше стояв великий казан.

Усі захвилювалися ще більше.

– Люди… тут жили люди! – гарячився Камо. – Але як вони проходили туди?

– Справжнє гніздо девів. Що тут людині робити? – сміючись, сказав Грикор. – Дід правду говорить: деви… І бджільник девів…

– От коли б сюди складану пожежну драбину підвести і перекинути через провалля… – фантазував Армен, – драбиною ми б дістались до печери.

– Так, – згодився Камо, – це був би міст, справжній міст!

– От і пройди, бідний Грикоре, по цьому мосту з своєю кривою ногою, – сумно промовив Грикор.

Почувши розмову про міст, Асмік, вперше за всю їхню мандрівку по виступу скелі, нахилилась і подивилась вниз.

– Ой, яка безодня! – відсахнулась вона. – Ходімо назад.

– Ну, а як же я піду назад? – удавано запхикав Грикор. – Я від запаху меду зовсім здурів. Як же я піду, не покуштувавши меду?

Сповнені надзвичайних вражень, вони мовчки поверталися тією ж стежкою.

На зворотному шляху Камо знайшов стару, заіржавілу рушничну гільзу і взяв її з собою.

Дід Асатур нетерпляче чекав на них, сидячи в холодку під старим дубом.

Побачивши дітей, він дуже зрадів.

– Живі? Здорові? Нічого не трапилося? – спитав він хвилюючись. – Ну, диво, просто диво – в саме лігво сатани забралися і повернулись цілісінькі!

Дід був приголомшений. Діти відчували, що їхній вчинок дуже похитнув у старого віру в темні сили.

– З нагоди літньої спеки деви закрили свою установу – пекло, – серйозним тоном сказав дідові Грикор. – Вони тепер на дачі- на верхів’ях Далі-Дагу. Ти бачив – і земля не затряслася, і вітри не знялися.

Дід дивився недовірливо.

– Ну, розповідайте, що ви там бачили? Розібралися в цих відьомських справах? – трохи заспокоївшись, запитав він у дітей.

– Чого ми тільки не бачили, дідусю! Чого тільки не бачили! – підстрибуючи, вигукувала Асмік. – Такі дива, яких ніхто ще не знав… Ну, просто казка!

Діти навперебій почали розповідати дідові про все, що вони бачили в печерах.

– Все, що є в печерах, залишили люди, в цьому немає ніякого сумніву, – переконливо говорив Армен. – Треба тільки з’ясувати, як вони піднялися туди. Це єдине «диво», яке б я хотів розгадати.

– А скажи-но, дідусю, чи не ти загубив це, коли ще молодим полював? – запитав Камо, показуючи гільзу.

Дід Асатур почав уважно розглядати її.

– Я ж розповідав вам, що мисливець Каро піднімався сюди. Отже, це він і стріляв, – хай йому земля пухом! – розхвилювався дід. – Ну й хоробрий же був!… В наших місцях тільки в нього й була така рушниця – це від його рушниці гільза. В ті часи люди на ведмедя з кремнівкою ходили. Бувало, кремінь упаде або не дасть вогню – біда! Стане звір дибки – і на мисливця… Треба мужчиною бути, щоб у таку хвилину не розгубитися. А тоді ведмедів багато було в цих горах.

– Та тут же й дикі кози ледь проходять! – здивувався Камо. – Як же ведмідь на ці стежки видирався?

– На те він і ведмідь – мед його приваблює. Очманіє від медового духу і йде…

– Як я! – засміявся Грикор.

– Ох, Каро, Каро! Спочивай спокійно, Каро… Яке ти серце мав, яким був другом!… – бубонів дід, стискаючи в руках гільзу. Спогади розхвилювали його до сліз.

Обмінюючись враженнями, усі непомітно дійшли до села.

Армен і Камо зайшли до Арама Михайловича розповісти про все, що вони сьогодні бачили.

Арам Михайлович спочатку слухав хлопців спокійно, але потроху хвилювання, що охопило Камо, передалося і йому: вчитель підвівся і кілька разів пройшов по кімнаті.

– Ну, що ж ви надумали? – запитав він нарешті хлопців. – Як ви хочете потрапити в печеру?

Подивившись на Камо, Армен невпевнено сказав:

– Перекинемо через провалля пожежну драбину… наче міст.

– Драбиною піднятися можна, але моста з драбини не зробиш. Скільки метрів буде од верхів’я скелі до входу в печеру?

– Метрів шістдесят.

– Отже, потрібно знайти або зробити мотузяну драбину такої довжини і по ній спуститися з гори. Тобі, Камо, треба поїхати в Єреван – ти тамтешній, і тобі буде легше знайти все, що потрібне для цього, – Арам Михайлович замислився.

– А про головне я й не подумав, – сказав він, зупинившись напроти Камо. – Адже ж ми не маємо права старовину зрушувати – отже, нам не можна і в печери Чанчакару входити.

Та, глянувши на дітей, вчитель зрозумів, що засмутив їх.

– Ми йдемо за бджолами, і що нам до старовини! – не стерпів Армен.

– Ну звичайно, тільки за медом! – пожвавішав Грикор.

– Добре, – посміхнувся вчитель, – назвемо наш похід «попередньою розвідкою», а археологів запросимо пізніше.

Наступного дня Камо виїхав до Єревана.

КРАЇНА ЗМІНЮЄ ОБЛИЧЧЯ

Цією дорогою Камо не проїжджав від війни. Багато що змінилося тут за ці роки.

Від берегів озера Севану до самого Єревана шосе йшло паралельно річці Зангу, то наближаючись до неї, то звиваючись вздовж підніжжя гір. що спускалися до річки.

В ущелинах лунав гуркіт скель, які висаджували в повітря, скрегіт машин. Схил гори, по якому проходило шосе, здригався від підземних коливань: пробивали тунель для Зангу.

Автомобіль, в якому їхав Камо, зупинився: проходив поїзд. По спеціально збудованій колії він підвозив до міжгір’я Зангу екскаватори і різні машини для станційних новобудов.

Поїзд пройшов. Коли автомобіль виїхав на гребінь останнього схилу, перед Камо в усій її красі відкрилась Араратська долина. По один бік вздовж цієї долини, зеленої і родючої, простягалися відроги Малого Кавказького хребта, по другий – паралельно їм – пасма вірменських гір.

Далеко-далеко, в глибині гірських хребтів, блиснула зигзагувата срібна стрічка: це була річка Аракс, що відділяє Радянський Союз від Ірану і Турції.

Вкрита хмарами, наче білою чалмою, далеко в небі здіймалась вершина Великого Арарату – одна з найвищих гір Малої Азії. На її горішніх схилах сріблом виблискували сніжні поля. Поряд з нею, схожий на цукрову голову, височів Малий Арарат.

– Почекайте трохи! – упрошував Камо шофера. – Давайте ще глянемо, що тут робиться.

Він перевів погляд з гірських вершин на Араратську долину.

Повиті прозорим фіолетовим серпанком, лежали тут, у зелені полів і садів, селища. Впереміжку з тополями, такі ж стрункі, зводились до неба труби нових заводів-гігантів.

– Яка спека зараз в Араратській долині! – сказав один із супутників Камо.

• Предыдущая
• 22/70
• Следующая