Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 19
- Предыдущая
- 19/70
- Следующая
Дід знову самовдоволено посміхнувся у вуса і погладив бороду:
– Гм… – буркнув він. – Ти що ж, гадаєш, всякий правду знає? Багато хто думає, що молоді бджоли з вулика відлітають, свою сім’ю заводять, як у всіх тварин: виростають діти, залишають батьків… А от бджола так не робить. Якщо вона випустить з вулика своїх кволих і недосвідчених діток – не виживуть вони, загинуть. Це тобі не вовченя, що знайде якогось сонного зайця, схопить його за карк і з’їсть. Для нього це просто. У бджоли справа складніша. Бджолиній сім’ї, щоб жити, величезне будівництво треба розпочати. Ціле місто! Склади для меду, для квіткового пилку, приміщення для діток і різні інші… Відкрийте-но вулик, погляньте – місто, справжнє місто зі своїми порядками, правилами… Ну, тепер я вас і запитаю: кому – старим, досвідченим іти нове місто будувати чи таким, як ви, нетямущим дітям?
– Звичайно, старим, – в один голос відповіли діти.
– Так… От старі добровільно і залишають молодим усе своє багатство: житло, склади воску і меду, все господарство, а самі відлітають.
– І нічого з собою не беруть? – здивувалась Асмік.
– Нічогісінько!
– А дику бджолу можна приручити? – запитав Камо.
– Ого, ще й як! Дістань стільники диких бджіл з їхніми личинками та постав у колоду – побачиш, якими стануть домашніми. Скільки разів у погоні за куницею бродив по горах, по лісах, бджіл знаходив і приносив додому! Не я, правда, знаходив – куниця шлях показувала. Вона щоночі всі дупла обшукує, знаходить мед, обжирається, а інколи в дуплі і засинає. А я йду собі її слідом, знайду дупло, витягну куницю і – прокинутися не встигне! – приб’ю. Шкуру до пояса причеплю, мед складу у відро, бджіл – в папаху, і додому. І які ще бджоли!
– А яка бджола краща – дика чи домашня? – зацікавився Грикор.
– Як же ти до цього часу не знаєш, що домашній бджолі далеко до дикої! – за мисливською звичкою перебільшував дід – Дика бджола хороша тим, що волохата, – значить, легше переносить холод, – пояснював дід по-своєму, невченому. Ніжки в неї довші, крильця довші – отже, може літати довше, і вітер її не злякає. Легше посуху переносить, голод… Чому так? А тому, що про неї піклуватися нема кому, і вона лише на себе надіється. А домашня бджола в усьому на господаря покладається… В природі все розраховано, передбачено. Ось воно як!
У Грикора заблищали очі.
– Невже ж я гірший за куницю! – скочив він з місця. – Та я в ту печеру, як кішка, залізу, всіх бджіл заберу – і в колгосп… Ви тільки роти роззявите. Вставайте, ходімо!
Дід лише рукою махнув:
– Та це ж поруч з воротами в пекло…
– Ну й нехай поруч, а нам що?
– Дідусю, рідненький, дідусю! – стала благати Асмік. – Ходімо, покажи нам хоч здалеку…
Старого мисливця нарешті умовили.
– Гаразд, ходімо. Тільки умова така: здалеку подивитесь і все, – сказав дід.
Він підвівся і дбайливо уклав бороду за пазуху. Підвелися й діти.
Прийшов пастух, і Грикор здав йому телят. Асмік доручила матері своїх вихованців. Ще з весни Анаїд доглядала за птицею від колгоспного правління, і тепер вона була штатним працівником «дослідної птахівницької ферми».
– Що нам узяти з собою? Лопати, вірьовки? – запитав Камо.
– І що-небудь поїсти, – тут же вихопився Грикор і поспішив додому.
– Візьми в колгоспі кілька вірьовок, котрі міцніші! – гукнув навздогін йому Камо.
– Заодно нам треба буде оглянути гори. Якби нам знайти не тільки мед, а й воду… – замріяно сказав Армен.
– Вода?… Вода – мрія. Наші діди помирали із словом «вода»… Легко сказати – «знайти воду». Піди знайди! – безнадійно махнув рукою дід Асатур.
– Ну, а якщо ми машинами проб’ємо схил гори над нашим селом і дістанемося до серця гори, чи знайдемо ми там джерела, що дають воду озеру Гіллі? – запитав Армен. – Як ти гадаєш, дідусю?
– Хіба ми не провели б воду, якби це було можливо? – розсердився старий мисливець. – Хіба ми й без твоїх машин там не копали? Що я, не розумію? Головне – водяну жилу знайти, перехопити… А от – нема!
– Все «нема» та «нема»… Не ми, то геологи знайдуть. Ми ждемо їх з Єревана.
Чекаючи Грикора, Камо з Арменом знову гаряче заговорили про воду. Старий мисливець слухав мовчки, але з сумнівом хитав головою. Нарешті повернувся Грикор з туго набитою дорожньою торбиною за плечима і з киркою.
– А вірьовки? – запитав Камо.
– Хто мені в колгоспі вірьовку дасть? Вилаяли та й усе. Та найважливіше я приніс – тепер Чанчакар не устоїть перед нами. Гляньте! – і Грикор скинув з плечей свою важку торбину з їжею: – Всіх ваших матерів обійшов, у всіх забрав, що було смачного.
– От молодець! – засміялась Асмік. – Здогадався.
– А кирку ти навіщо приніс? – запитав Грикора дід Асатур.
– Вчені без кирок по горах не лазять, – відповів той серйозно. – Не бачив хіба?
– Ну, годі, – скомандував Камо. – Ходімо!
Так почався їхній перший підйом на схили Далі-Дагу, до звислих над бездонними ущелинами стрімчаків Чанчакару – Бджолиної скелі.
«КРОВ СЕМИ БРАТІВ»
Здавалося, всі кольори райдуги відбивалися в цьому величезному, пишному квітковому килимі, що вкривав схили Далі-Дагу.
Діти зупинились і, мов зачаровані, милувалися червоними гірськими маками, що яскраво вирізнялися на зеленій траві. Жовті, з довгими пелюстками-віями, нарциси опустили, наче соромливі дівчата, свої голівки, не наважуючись звести очей на незнайомих пришельців. Жовта квітка видихала п’янкі пахощі, які в горах називають «ладановими». Поряд з нею росла квітка «масляна», з блискучими, наче маслом вимащеними пелюстками. Забобонні старенькі бабусі кладуть її для чогось у сметану, коли збивають масло. Кущами розрослися білі ромашки. Скромно ховалися у траві мініатюрні жовтоцвіти, голубіли дзвіночки.
Гаряче південне сонце наділило всі ці квіти і трави не тільки приємним ароматом, але й цілющими властивостями. Звичайні трави, сплітаючись з дикими рослинами, теж, здавалося, набували їхнього запаху.
– Бачите ці звичайні листочки? – запитав дід. – Ми називаємо їх «бичачий язик». На яку б рану ви їх не поклали – зразу ж загоїться. Було якось зі мною – зі скелі впав, руку розбив. Оцими листочками і залікували. Велика в них сила! Прикладеш до нариву – визріє, прорветься. Звариш, даси хворому – ядуха мине, як рукою зніме. Он як!
Високо-високо над іншими витягували свої довгі стеблини квітки «кантафі», як їх називають у Вірменії. Тут, у гірських районах, їх сушать і зберігають як ліки.
– Багатьом людям врятували життя ці квіти! – розповідав дід Асатур. – Якось мисливець Каро заночував у горах, на снігу, – не хотів кидати убитого оленя. Ну й застудив собі легені. Якби не квітка – померла б людина.
– А як же йому квітка допомогла? – запитала Асмік.
– А просто: заварили, як чай, дали випити гарячим, – спотів, врятувався.
– Як добре тут! – вигукнула Асмік. – Давайте роззуємось та побігаємо!
І дівчинка, скинувши черевики, почала весело бігати по зелених травах гірського лугу. Хлопчики наслідували її приклад.
Несподівано Асмік зупинилася. Красива багряна квітка привернула її увагу.
– Чи це не «кров семи братів», дідусю? – запитав Камо і побіг до квітки.
Кинувся до квітки і Армен. Камо вже нахилився, щоб зірвати її, але, помітивши благаючий погляд Асмік, зупинився.
– Я зірву її, я! – І Асмік обережно з корінням висмикнула квітку з землі. – Я посаджу її дома. Яка чудова!… Це справді кров семи братів, дідусю?
– Аякже! – поважно відповів дід. – Звичайно, це кров семи хоробрих людей. Квітка ця зустрічається тільки у нас, та й то дуже рідко. Ось уже шістдесят років я кружляю по наших горах, а тільки двічі знаходив її. Вперше – коли ще молодий був. Сподобалась мені тоді Наргіз, старенька моя. їй подарував… Вдруге – в японську війну. Так, доню люба, квітка ця дома не живе – їй чисте, гірське, повітря потрібне. Кажуть, на чужій землі вона помирає.
Вона й справді була чудова, ця квітка! Хто з художників зумів би передати на полотні ледь-ледь помітні, найніжніші відтінки її барв!
- Предыдущая
- 19/70
- Следующая
