Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 73

• Предыдущая
• 73/322
• Следующая

— Чого так дивишся?

— Дивлюсь, що ви такі чудні, ніби щось загубили.

— Я й загубив таки.

— Югину?

— Югину. А знайшов тебе.

— Швидко знаходите, — покосилась на нього: «Чи не сміється?» — і зітхнула.

Вона давно вже любила цього чорнявого красуня і любити боялась. Жіночим передчуттям вгадувала, які думки непокоять Григорія, і страшно ставало від свого самовідданого почуття, бо знала, що Григорій потягнувся до неї не як до кохання, а як до розради.

«Щастя моє дороге», — шептали самі вуста.

І Григорій з подивом помітив, як заблищали дівочі вії. І ті притінені сльози зломили усі гнітючі перегороди, наблизили до нього, зробили милішими дрібні риси смаглявого чистого обличчя. Охопивши дівочу голову руками, він хоче знайти вуста, але Софія вислизає з його рук.

— Не треба. Ти ж не любиш мене. Цим не жартують. І Григорій, як п'яний, заточується на стежці. Справді, хіба не правду говорить дівчина? Але знову тягнеться до Софії, бо без неї залягли б нерозділеними самотність, біль і печаль…

Погожого ранку вирушали хлопці у місто на терзбори.

Іще звечора, змовившись іти разом із Варивоном, Дмитро приготував немудрі пожитки, розказав матері й дружині, що робити без нього. Люблячи військову справу, будучи зразковим кіннотником і стрільцем, він цього разу неохоче збирався йти на збори: не хотілося покидати молодої дружини, з якою не встиг не то що порозумітися, а й наговоритися.

Не стала Югина за ці дні після одруження ні веселішою, ні ближчою до нього. І вже отой притишений холодок починав сердити Дмитра. Ревнуючи дружину до Григорія, він іноді мимоволі обпікав її таким поглядом, що та злякано відхилялась од нього, спішила під захист матері.

Половинчасте щастя вже не заспокоювало його. Хотілося зустріти не сумовитий блиск голубих очей, а налитий щасним сяйвом; хотілось почути добрий сміх і дотик милих рук і вуст, що самі шукають і знаходять його руки й вуста. Та все це було далеко від нього. Осіннім приморозком віяло від дружини і, пильніше придивляючись до неї, не помічав теплої години, що могла б розтопити цей приморозок. Вона поважала його, була навіть вдячна, що так шанує її, та й, здається, більш нічого.

Вдосвіта Варивон, розвихрений, веселий, влетів у хату.

— Господарі вже повставали? Добрий ранок, значить. Ну, що ж, Дмитре, по чарці та в дорогу. Югино, чому ж ти не плачеш? Люблю, коли, значить, баби починають плакати: хата реве, сльози по долівці рікою течуть, очі спухають, мов хто цибулиною понатирав. А ти себе, значить, героєм почуваєш — за тобою ж голосять, за тобою сльози ллють, за тобою очі пухнуть. І ходиш важно, мов індик, та потішаєш: «Та не вбивайтесь, та не печальтесь, нема чого, нема за ким, та я скоро прибуду», — і під шумок, значить, горілочку цмулиш.

— Наговорив повну хату. Коли вже за тобою твоя буде плакати? — усміхнулася Докія, ставлячи миски на стіл.

— Скоро, тіточко. Коли б ви знали, яка в мене дівчина. Усе віддай і мало… Ну, за те, щоб усе було гоже. Югино, до дна тягни. На сльози не лишай.

— Яка дівчина? — поцікавилася Докія.

— Скажу, тільки глядіть, значить, нікому: Василина Приваривона, чи то, пак, Підіпригора.

… Всі засміялися.

— А щоб тебе, лепетуне, — сіла Докія поміж сином і невісткою.

— Дівчину я, тітко Докіє, вибрав — кращої не треба. Усіх красунь позбирайте до однієї — не віддам за неї. Іду, значить, до неї як на свято, а вона мене стрічає як празника.

— Святого Варивона? — покосився Дмитро і поглянув на Югину. Та, очевидно зрозумівши його погляд, зарум'янилась небагатим рум'янцем.

— Іще краще. Одне тільки погано: не дасть мені слова промовити — верховодить. Ну, я їй на першій порі, значить, піддаюсь, а потім побачимо, чия буде зверху. Прощаючись, Дмитро міцно поцілував дружину і вперше з подивом і хвилюванням почув одвітний поцілунок. Аж просіяв і до самого перелазу не випускав дорогої руки із своїх пальців.

Недалеко від старовинної, напіврозваленої фортеці, збудованої ще за часів татарської навали, кіннотники і піхота провадили учобу. На зеленій толоці біліли березові бар'єри, чорніли неглибокі та широкі рови, тягнулися переплетені лінії Чорного телефонного кабелю. Поперед кіннотників простягнулася неширока вулиця свіжо виструганих стовпчиків, на яких злегка похитувались довгі прутики жовтої лози.

Відділившись од взводу, Дмитро міцно пружинить ногами сліпучі стремена і дивиться на взводного командира, що, примружившись, неначе приріс до рослого жеребця.

— Риссю марш! — махнув рукою командир.

Дмитро, забуваючи за все, одним рухом ніг пускає коня уперед, а сам не відриває погляду од неширокої вулиці. Розгарячений кінь уже бере галопом, і Дмитро з неприємністю відчуває, як у чистий дзвін копит зрідка вплітається металевий перестук, начеб коваль відривчасто б'є молотком по ковадлу: задні підкови досягають передніх.

Наближаючись до білих стовпчиків, Дмитро легко випростується і звичним рухом вихоплює з піхов гостру шаблю.

Тонко свиснувши, криця засліплює очі голубою блискавицею і, легко скоряючись непомітному рухові зап'ястка, навскіс підтинає першу лозинку. Рівно поруч із стовпчиком гостро зрубаним кінцем упав прутик, завмер на мить і похиливсь до сухої землі.

Примружені очі швидко і гостро косують на дві сторони, і шабля, наздоганяючи зір, легко стинає негусті ряди верболозу. З кожним ударом шаленіючи, відчуває, як солодко оздоблюється серце, неначе не лозу, а справжнього ворога рубає чоловік.

Коли кінь вискакує на широкий простір, шабля сама красиво виривається з руки і летить у піхви, гасячи сліпуче сяйво, що переливається і ломиться на вирізаних долах. Пружне тіло з насолодою підводиться і опускається на сідло в ритм галопу. Наближаючись до взводу, чує заздрісний шепіт:

— Рубає ж чортяка, як ложкою орудує.

— Попадись такому, довіку макітра не зростеться. Після денних занять, викупавшись в неширокій річці з кам'янистим дном, Дмитро поспішає до просторої ленінської кімнати вивчати підривну справу.

— О, за тобою і тут, значить, місця не захопиш, — підійшов Варивон, тримаючи в руці згорнений трубкою школярський зошит.

— Ледачий може й не захопити, — серйозно відповідає, сідаючи на сосновий ослін, що іще віяв бором і живицею. — Недарма ж прийшов червоноармійський хліб їсти. Чи як ти думаєш?

— Що правда, то не гріх, — погодився Варивон. — Вояцьке діло треба, значить, як ріпу гризти. Без цього нам не обійтися. Тільки зобижаються на тебе кіннотники.

— На мене? — здивувався, насупився, пригадуючи і не можучи пригадати, чим би він міг досадити своїм хлопцям.

— Авжеж не на мене, — звузив лукаво очі Варивон, і по виразу його обличчя Дмитро здогадався, що жартує хлопець.

— Знову щось вигадав?

— Яке там вигадав. Усі із вашого ескадрону вогнем, значить, дихають на тебе, а особливо Віктор Сніженко, — кіннотник теж не з останніх і до того ж голова супрунівського созу.

— Рубака добрий. На коні сидить як вилитий і чоловік хороший, — погодився Дмитро, пригадуючи розумне, насторожено нервове, з товстими, як ліпленими, бровами обличчя завжди зібраного і тугого Сніженка.

— Ну от бачиш. Чоловік хоч куди, а ти йому свиню, значить, підкладаєш.

— Мели, мели, може до чогось домелешся, — уже почав здогадуватися, про що має йти мова.

— От тобі й мели. З-під самого носа у чоловіка приза витаскав, а ще й каже, що не винний. Знаємо вас, значить, тихих та божих, на чортів похожих.

— Ну, коли б не спіткнувся кінь під Сніженком, може б і він одержав приз. Вояка — кругом шістнадцять, — великодушно заступився за свого супротивника.

— За тобою похопишся. Руки в тебе самого місяця з неба б дістали.

— Чи місяця дістануть, чи ні — не знаю, а чуба твого обскубуть до волосинки.

— Еге, цього вже я не хочу: Василина ж мене, лисого, значить, і на подвір'я не пустить, — і при згадці про дівчину Варивон подобрів, просвітлів, усміхнувся.

• Предыдущая
• 73/322
• Следующая