Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 66

• Предыдущая
• 66/322
• Следующая

— Ат, не мороч мені голови. Нізвідки я не випишуся.

— Ні, випишешся.

— Тепер ще кріпче за діло візьмусь. Недовго радітиме куркульня. На свою голову пустила півня.

— Не на свою, а на нашу. Уже без хати залишились, а там, дивись, і життя позбудешся.

Бондариха затряслася од холоду, пережитого і злості:

— Що ти за чоловік, — піднімається тремтливий голос.

— Чоловік, як дуб, — враз усе обличчя Івана Тимофійовича подобріло в хорошій усмішці. — Все життя пиляєш мене, а перепиляти не можеш.

І ці слова, і ця усмішка обеззброюють жінку.

— Ой, Іване, Іване, — тихо шепочуть її потріскані, почорнілі губи, а голова докірливо похитується на по-дівочому гордовитій шиї.

Докія, краще, ніж яка мати до рідної дочки, припала до Югини. І зразу ж дівчина відчула непідроблену щирість і ласку невисокої чорнявої жінки. Трохи заспокоївшись, хотіла бігти на пожарище, але Докія не пустила:

— Без тебе, дочко, впораються. Побачиш — скоро всі до нас прибудуть.

І те «дочко», сказане з такою материнською любов'ю, зворушило дівчину до сліз.

«Це ж я її дочкою маю бути, — хороше було, і водночас жаль до себе пробивався крізь хвилю нерозгаданого нового почуття. — Це ж тепер усе село загомонить, що до свекрухи приїхала, — і закрила пальцями обличчя.

— Не треба печалитись, доню. Ти ще не знаєш, який він добрий, — наче угадала її думки Докія, прихиляючи дівочу голову до своїх грудей. Не почули обидві, як в хату увійшов Дмитро з Бондарями.

Аж затремтів парубок, помітивши стомлений голубий погляд, що тихо зупинився на ньому, і ледь-ледь скорботно усміхнулася Югина.

— Моя, — обізвалось все тіло, і він швидко вийшов із хати, щоб не виказати свого хвилювання…

Чуткий сон Марти розбудили перші удари дзвону. В одній сорочці скочила з ліжка і кинулась на двір, ледве не збивши з ніг Ліфера, що, увесь спітнілий і захеканий, саме піднявся на ганок. Висока постать полохливо метнулась назад і зупинилась на східцях.

— Звідки це? — неласкаве запитала, ще не зовсім опам'ятавшись після сну.

— Звідки, — невиразно і налякано промимрив, покрутивши для чогось рукою перед собою. Марті зовсім було байдуже, звідки прийшов чоловік. Але непевна мова, острах в голосі і рухах запам'ятались гостро і надовго.

— Бондарі горять, — з вулиці почула вигуки і брязкіт відер.

І раптом усі клапті мимохідь підслуханої розмови яскраво зливаються в єдине ціле; здогад освітлює її думки, і вона круто обертається до Ліфера.

— Що ж, чоловіче, уже почав червоним півнем кашу варити?

— Цить, дурна! — накидається на неї.

— Ходім, подивимося на твою роботу, — вона блідне від хвилювання і злоби.

— Замовч ти, ради бога! Ходи до хати! — Як онуча, повисає на її руці, а очі його, широкі і безпорадні, благають мовчати.

— Зараз же піду розкажу людям. Хай в'яжуть, хай самосудом карають палія, — з насолодою дивиться на перекошене безсиллям, злобою і страхом обличчя.

— Марто, — огидно клацають зуби.

— Боїшся? — мстивими і радісними очима дивиться на обм'яклу ненависну постать.

— Мовчи, дурепо… Чуєш, ти що собі затіяла, — відхиляється Ліфер, немов захищаючись від удару.

— Так слухай, чоловіче, що я тобі скажу: ми розводимось з тобою. Я іду з Ніною жити до тітки Дарки… Цить. Коли ж їй хоч словом заїкнешся, все викажу. Згода?

— Згода, — пошепки і хрипко, немов крізь сон, відповідає.

— Сьогодні ж підемо до сільради, — владно наказує вона і почуває, як уся оживає, неначе виходить з землі. Пропадем пропади цей чорний світ злоби й карбованця. Вона повертається до своїх людей.

— Сьогодні, — безнадійно махнув рукою і, заточуючись, увійшов у сіни. — А скажеш після розводу слово — не жити ні тобі, ні дитині, — засичав на порозі.

Марійка тепер переривалася від роботи. Іще де ті вишневі смуги світанку, а вона, зготувавши на попелищі сніданок, будила дочку й обоє ледве не бігли вулицями на поле.

Саме копали картоплі. По шляхах тепер поскрипували обшиті лубом васаги, наповнені шершавими землянистими плодами, а на полях курилися голубі димки. Вони все крутіше і крутіше підіймались до Забужжя і десь над самим скелястим берегом ріки зливалися з хмарами. Та не радували зараз Марійку ні пахучі димки, ні веселий скрип обважнілих возів. Найнявшись копати за мірку, вона так орудувала лопатою, наче хотіла всю землю підважити. Потім, перегинаючи стан, швидко вибирала чорними, зазіленими пальцями картоплю і знову натискала на відполіроване руками держало. І їла не присідаючи — боялася згайнувати якусь хвильку. Непосильною роботою змучила і себе і дочку. Вона навіть відмовилася жити в Горицвітів: думалось, що тоді Іван менше буде дбати про хату. Щовечора, повернувшись додому, незмінне запитувала чоловіка:

— Ну як?

Все здавалось, що Іван мало дбає про своє гніздо; нападала на дружину і бурхливо виливала свою злість та біль, аж клекотали і шипіли слова, вириваючись з її худих грудей.

— Оце полаєшся, то й виросте назавтра палац, — обережно, насмішкуватим голосом втихомирював її Іван Тимофійович.

— Коли б не твій соз, не мучилася б ні я, ні моя дитина, коли тобі мучитись захотілось… Ти хоч би сніпків трохи зробив.

— Авжеж, саме пора. Голому тільки одного картуза бракує.

Лише в хвилини просвітлення Бондариха розуміла: не поставити їм хати цього року — загорьованою картоплею не те що дерева не заробиш, а навіть самого необхідного дріб'язку не купиш. Одні тільки вікна вставити чого варт. Але знову і знову, в який раз, прикидала в голові, як їм вилізти з нещастя. Десятки думок, одна змінюючи другу, розкочувалися то в ліси, то в поле, то на ярмарок і поверталися до її попелища свіжозрубаним деревом, мішками картоплі, синіми вікнами, на яких саме сонце промінням вимиває шибки. Все надіялась, що станеться якесь диво: і ліс, і скло, і залізо подешевшають, а картопля подорожчає. Сподіванки, оживаючи перед очима, не раз радісно стискали її серце.

В неділю побігла і на ярмарок, і в лісництво. Та тільки так розтривожилась, що ледве не захворіла: її зарібками не скоро достукаєшся теплого притулку, не скоро побачиш над хатою хустину веселого диму. Запечалена і втомлена вагою зім'ятих нездійснених сподіванок, поверталася із лісу на своє попелище.

Навіть тут, серед полів, вона чула тоскні і тривожні пахощі обвугленого, потрісканого дерева і перепаленої глини.

«Коли б не твої сози, Іване, жили б ми, як люди живуть. Ще, гляди, не того дочекаєшся…»

На перехресті по-осінньому задуманих доріг ланцюгом розтягнулися ліги, навантажені ще вогким, необвітреним деревом. М'яким сяйвом переливалися білокорі берези, розплітаючись біля корневища потрісканими вічками, червоніли серцевинами м'язисті берести. Немов зачарована, Бондариха не могла одвести зору від деревин.

«Є ж щасливі люди на світі. Комусь зразу ледве не ціла хата везеться». Наздогнала сивого, неначе вишневим цвітом осипаного чоловіка. Він впевнено і неквапно ступав по дорозі, тримаючись рослих коней.

— Добрий день, — з острахом і трепетом торкнулася рукою до дерева.

— Доброго здоров'я, — глянув з-за плеча чоловік такими голубими і юними очима, що, коли б не сивина, подумав би: юнак стоїть перед тобою.

«Данило Самойлюк, голова івчанського созу», — зразу пізнала Марійка, і такий її жаль, туга і злість охопила, що вона зразу ж круто повернула з дороги на поле і пішла обніжками до села.

«Бач, поступив у соз — і наче помолодшав. А чого ж йому? Люди все зроблять, а ти тільки командуй. Сказано: де є такі граблі, щоб од себе гребли. Один мій такий дурень набитий, що навіть з себе останню сорочку комусь віддасть. А люди як обертаються».

«Я йому зараз усе, усе вичитаю, — нападала на Івана. — Розумні голови бач, як собі ліс таскають. А ти сиднем сидиш, лежнем лежиш. А Самойлюк, партієць, справді собі палац Збудує». Вона нітрохи не сумнівалась, що ліс везуть голові івчанського созу і лаяла його в думках гірш Івана, бо Іван хоч за правду допоминається, а той собі усе гуртовою худобою возить.

• Предыдущая
• 66/322
• Следующая