Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 57

• Предыдущая
• 57/322
• Следующая

Хтось навіть засміявся в гурті, але знову гамір покрив поле.

— Цитьте, баби, дайте поговорити з людьми. — Наперед поважно виступив Сафрон Варчук. За ним вийшли з гурту Ларіон Денисенко з двома синами, Ліфер і Митрофан Созоненки, Яків Данько, старий Заятчук і ще кілька чоловік. Осторонь стояв із замашним кийком рожевощокий, з пухнастим чубом Карпо Варчук, з цікавістю поглядаючи на землеміра.

— Тпррру! — владно зупинив коні Сафрон, рівняючись із Бондарем. — Здоров, Іване.

— Ну, чого тобі?

— Погане діло затіяв, Іване. По-доброму говорили тобі — не зазіхай на нашу землю, не сій колотнечі між людьми. І ви, добрі люди, оріть, сійте на своїх нивках. Бо з чужої руки хліба не наїсися. — Здригається обвислий тонкий ніс, ворушаться під очима круто вигнуті сині мішечки і вся висока постать розмірено погойдується. — Так що запрягайте коні — і подалі від лиха.

— Подалі від гріха, — трясе колесом оброслої голови Денисенко.

— Чого їх умовляти? В дрючки займайте, щоб… — високо дзвенить жіночий голос.

— Чуєш, Іване, кров'ю пахне земелька, їдь, не муляй очей, — широко розставляє ноги Данько, перехопивши пальцями по половині обтесаний дрючок. Його вилицювате обличчя багряніє, темніє і неспокійно міниться світло в зеленаво-сірих очах, а на скронях ворушаться тонкі кінчики каштанових брів. І голос напружено тремтить — от-от зірветься з спокійної ноти, сипне лайкою, а руки піднесуть над головою ломаку.

— Ви ж в обмін за свою землю нашу берете, — з-за спини Степана показався Полікарп і знову непомітно зашився за широкі плечі.

— Кобилі під хвіст вткни свою. Злидні зелені, — насівся на нього Денисенко І Полікарп зразу ж мигнув зігнутою спиною за кіньми. Бабський галас знову піднявся. Над головами закрутились кулаки і кілля, ззаду жінки напирали на чоловіків, штовхаючи їх на невеликий гурток созівців.

— Чого ви їм в зуби заглядаєте? — непокоїлась дебела Лисавета, Данькова жінка.

— Цитьте ви, сороки! — незадоволено скривилось чорне клинцювате обличчя Сафрона. — їдь, Іване, додому. Раз ми живемо на світі. Для чого один одному віку вкорочати? Бач, який світ широкий, — простягнув руку вперед. — А ти його в домовину хочеш затиснути.

— Слухав я тебе, Сафроне, — очі Івана уперто блиснули, — і думав: не мало тебе життя учило, чоловік ти не дурний, а ще й досі в чудеса віриш. Невже не зарубав собі на носі: минулося ваше, наше наступило. От і живи собі, як жук за корою, а підіймеш на мене руку — з корнем вирвуть тобі. Бо держава за мною стоїть.

— Бабоньки! Та він, злидень… ще лякати нас буде! — фуркнула в повітрі ломака. Як хвиля, гойднулась юрба, і зразу ж в кількох місцях тріснуло дерево об дерево, і хтось пронизливо, по-поросячому, закричав:

— Ой, боженьку, мій боже!..

З храпом шарпнулись коні, вирвали з борозни плуг і помчали полем, залишаючи на землі подерті чорні рани.

По-гусячому пригинаючись, з теодолітом під боком, побіг у село землемір, за ним дав дьору Полікарп, але на ріллі спіткнувся, розтягнувся на весь зріст і зразу ж злякано схопив руками голову, зовсім вростаючи в землю.

І коли чийсь дрючок перетягнув плечі і удар глухою віддачею обізвався всередині, Іван так гахнув істиком Прокопа Денисенка, що кров зразу ж бризнула Іванові на піджак і об'юшила водночас плескате обличчя і катанку парубка.

Жінки з лементом підхопили під руки знепритомнілого, з широко розкритим ротом куркуленка, подалися назад, голосячи.

Закривавлений Степан Кушнір відбивався від обох Созоненків, кряжистий Варивон стявся з ведмедистим старим Денйсенком і Дмитром Заятчуком, що тепер всіляко норовив збити його з ніг. Данькове кодло до притиснуло до ріллі напівхворого Карпця і Півторацького. Воно зім'яло б їх, але біля нахрапистого гнізда куркульні завзято кружляв Захар Побережний. Невідомо звідки він дістав весло і в самі найтяжчі хвилини люто розривав ним одичале кільце і знову вчасно з'являвся в другому місці, не втискаючись у небезпечне коло.

Тільки один Сафрон Варчук, кам'яніючи на горбку, не встрягав у бійку. Помертвілі, без блиску очі не ворушилися в обважнілій сітці мішечків; холодний туман налягав на них, і в ньому ворушилась не стільки сама бійка, як її нерадісні жнива.

«Ну, що ж, в крайньому разі він до бійки непричетний. Навіть хотів охолодити мужиків… Треба, щоб Карпо не перестарався. І прикрутило ж серед білого дня заварювати бучу, начеб нема ночі у бога».

Непереливки приходилося созівцям. Впав уже на спину Карпець, і Данько кинувся на Варивона. Над Кушніром загойдалось кілька дрючків, і збоку, до Бондаря, почав підкрадатись Карпо. Та в цей час Варивон радісно крикнув:

— Держімося! Наші біжать! Тримайтесь, дядьку Іване! — і так оперіщив Данька по шиї, що той дзигою широко завертівся на полі.

З дороги, пригинаючись, з кілком біг Дмитро Горицвіт. За ним, розмахуючи істиком, ледве встигав Полікарп, а позаду бовваніли ще дві чоловічі постаті. Коли Дмитро, їдучи на своє поле, тільки побачив, як загойдались дрючки на горбку, зразу ж зрозумів, що напали на Бондаря. Ось коли він добре діло зробить: всією душею допоможе созівцям, Івана Тимофійовича з біди виручить. «І ч, куркульня клята, усьому новому життя б вкоротила».

Знайшов дрючок посеред дороги і так побіг, що вітер почав обпалювати вуха. З розгону налетів на Полікарпа — і мало не розтягнувся на ріллі. Полікарп злякано скочив, хотів дати дьору, та, побачивши, що перед ним Дмитро, почав для чогось обтрушувати землю з катанки.

— Чого ж не помагаєте своїм? Бачите, созівці зараз в біді. Чи тільки за свою шкуру труситесь?

— Та вони прогнали мене: слабосилий, кажуть. От їм тепер і покажу, який я слабосилий, — розхрабрився Полікарп.

Коли Дмитро побачив Карпа, затремтів кожним м'язом, прикидаючи в голові, куди буде найзручніше ударити: то найспритніший ворог.

«Приб'ю, я «гадюку», — твердо вирішив, напружуючись до дрижання.

Та Карпо зразу ж, тільки глянув на перекошене обличчя Дмитра, зрозумів, куди йдеться його діло. Далеко від себе кинув дрючка і міцно крикнув:

— Хто жити хоче — в село тікай. Чортів Горицвіт біжить! — і перший, широкими і легкими стрибками, кинувся на леваду. За ним побіг Данько, а далі в одну мить, мовби бійки не було, на горбку залишились тільки созівці і пополотнілий від злості Дмитро.

— Ох, і тікають. Я як потягнув Денисенка своїм істиком, то він прямо тобі як вуж скрутився, — вихваляється Полікарп.

— Спасибі, Дмитре. Думав, доконає куркульня, — потиснув руку Іван Тимофійович. — Приходь, не забувай нас, — стишує голос.

— У суд їх, дукачів! — спираючись на дрючок, підходить Карпець, блідий, у хворобливому крапнистому поті.

— Тільки у суд, — піддакує Дмитро, ще лихий і гостроокий від хвилювання та напруги.

— А он землемір наш спішить, — примружився Бондар. І справді: з вільшаника тюпцем біг до них Мокроус, і скельця теодоліта поблискували на сонці ярким світлом.

Прислухаючись з-за тонкої стінки до стривоженого гамору, Марта чує про Дмитра і жалкує, що той не почастував дрючком її чоловіка. «Як ти мені остогид, вивернув душу, окаянний», — шепоче сухими губами. Від напруги дудонять у вухах дзвоники, в затерплі ноги хтось вбиває цвяшки, і серце частіше тісно коливається у грудях.

Сафрон лає всіх, що погарячилися, і схиляє для так годиться перепросити созівців, бо діло судом і допром зможе запахнути.

— Таких, як Полікарп, яким пудом муки можна задобрити, з іншим — чарку випити. Найтрудніше Бондаря зломити. Тут через жінку треба діяти — з Марійкою кашу скоріше звариш.

— Я б їм червоним півнем каші наварив, — вихоплюється у Ліфера, і вона морщиться від огиди, уявляючи високу, худу постать чоловіка, затягнуту в чорний піджак та вузькі штани і схожого на засмоктаного писаря, що раз на рік бачить сонце. Тихенько скрипнули двері в кімнату, перекочуючись через поріг, вбігла в квітчастому платтячку круглолиця Ніна — її єдина радість. Марта тісно пригортає до грудей свою одиначку і, не осміхаючись, обсипає цілунками пухнасті щічки і ручки з ямками, де мають бути суглоби.

• Предыдущая
• 57/322
• Следующая