Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 128

• Предыдущая
• 128/322
• Следующая

— Вдарили, — радісно погодився Карпо.

Посивіло поле. Важкий колос нагнувся донизу, і жито живою сіткою хилилось на південь, зрідка просвічуючись червоною квіткою маку. А далі, за житами, трепетали крильцями синюваті при корінні вівса і погойдувалась золотими литими хвилями червона пшениця.

Мліло, густо пахло чебрецем і врожаєм повне літо. Волоття проса дівочою рукою кликало до себе в гості колгоспника. І все поле красувалось перед ним, як стишена щаслива молодиця.

Врожайне літо завжди наливає хлібороба добрим спокоєм і певністю; так наливає воно колос дорідним зерном.

Але Григорій тепер втратив і спокій, і рівновагу. Похудів і став таким скнарою, що Василина тільки з подивом і прихованою насмішкою дивилась на нього. Одного разу вона вирвала кілька колосків із дослідної ділянки і радісно повідомила Григорія:

— В кожному колоску по шістдесят-сімдесят насінин. Із кількох колосків жменю зерна натеребила.

— Цілу жменю? — перелякався Григорій.

— Еге ж, — не розчувши інтонації, з гордістю промовила молодиця. — Врожай — просто як в пісні співається.

— Це як почне кожен переводити по жмені зерна, то швидко на нашій ниві всім колоскам голови поскручують, — сердито почав вичитувати Григорій. — Тут кожна стеблина вагу має. Гляди, Василино, більше і рукою не торкнися до жита. Я вже якось сам полічу, що дасть поле.

Григорій і тепер схитрував. Він уже давно на самоті полічив, що кожен квадратний метр має від 650 до 680 колосків. Приблизно, завмираючи од радісного сердечного щему, обрахував, скільки дасть гектар, але нікому про це й слова не сказав.

Коли ж одного разу побачив, що понад дорогою худоба витолочила вузьку стежку жита, розлютувався, наче вогонь. Василина злякано відійшла подалі од нього: вперше почула з його уст лайку. Цього ж дня Григорій воринами обгородив ділянку від дороги, а дома сказав Софії:

— Піду ночувати в поле.

— Чого?

— Сама повинна догадуватися, — почав підшукувати переконливі слова, щоб не подумала дружина чого іншого. — Сьогодні якась вража личина половину нашої ділянки витолочила.

— Половину ділянки? — з жахом вигукнула Софія.

— Ну, не половину. Трохи менше, — поспішив заспокоїти. — Але добрий кусок у землю вбила. І досі серце болить. Перед самими жнивами якийсь ворог може всю нашу роботу… Візьму дробовик…

— Іди, Григорію, — погодилась Софія. — Тільки одежину захвати з собою.

— Не треба. Ночі тепер гарячі. Тільки й добра у широкому полі. А як перепели співають! Ходімо разом, Софіє, — роздобрився і пригорнув дружину.

— Коли б не діти, — із зітханням промовила. І так зраділа, що аж зблідла, покірно підійшла до чоловіка, як підходять діти до батька. І Григорій, налитий почуттям жалощів і радості, приголубив дружину, поцілував, швидко вийшов на вулицю, затиснуту з двох боків вишняками та яблунями.

Шорстке вусате огудиння сп'ялося на пліт, дотяглося до дерева, і на гілці зав'язався білий гарбуз, а на ньому умостився пучок ясночервоних, іще недозрілих вишень.

Тепер усе село потопало в садках. Здалека воно нагадувало густу діброву. І Григорій не без гордості згадав, що і його турбота красується червонобокими яблуками, нахиляється до родючої землі обважнілими вітами, стукає плодами у нові вікна колгоспних хат.

«Щось будівництво театру затягується… Треба перевірити, як Сафрон працює на ставках», — вийшов у поле, і зразу ж жита, обступивши вузькі гони, прикрили його золотими хвилями. Забувши щоденні турботи, він вологими од щастя очима оглядав нові ниви, як до своїх дітей, торкався до них руками, радісно усміхався, коли колос пощипував йому міцні, затверділі від праці руки. Хотілось заспівати, але стримав себе, скоріше пішов до завітної ділянки…

В день жнив у село приїхала з району комісія. Василина зі своєю ланкою вижала через всі гони дві смуги, і жатка-самоскидка підійшла до жовтої двометрової стіни. Застукотіли ковалики, замахали руками зубасті граблі, вигинаючись з натугою, скинули на стерню віяло врожаю і… обламались.

— Ні, я такого жита косити не буду, — усю машину потрощить. А собі навіть півтрудодня не зароблю, — скочив з залізного сидіння Леонід Сергієнко.

— Що? Не пройде жатка? — ледве стримав усмішку Григорій.

— Куди їй крізь такий мур пробитися. Зразу аж застогнала і затріщала від напруги. Ну, і вродило ж! — в захопленні підійшов Леонід до жита. — По ньому і комбайн не пройде — обломиться. Тільки на половині хедера треба пускати.

— Ні, Льоню, і на половині не піде, — твердо промовив Василь Прокопчук. — Тільки на чверть хедера зможе робити.

Справдились Василеві слова.

Надвечір хвилююча новина облетіла все село: дослідна ділянка дала триста вісім пудів зерна…

— Чув? — запитав Варивон Дмитра.

— Чув, — стримано відповів, прямуючи до свого лану гречки.

— І що скажеш? — допитливо подивився на товариша: чи дуже переживає, заздрить.

— Тепер досвід Григорія треба перенести в бригаду, на широке поле, — спокійно відповів, зриваючи блакитну квітку чебрецю, — Григорій кріпко попрацював. Грудьми робив. Як ти думаєш?

— Авжеж, — погодився і здивувався: чи справді так спокійно на серці в Дмитра, чи удає?..

— Ну, чого так дивишся? Випитуєш, що в мене на серці робиться? Так знай: радіє воно, так радіє, начеб такий урожай у моїй бригаді зародив, — гостро подивився Дмитро на Варивона. — Перемога твоєї Василини і Григорія — велика радість… Чого іржеш? Не люблю, коли в тебе ця поганенька селянська недовіра починає ворушитись. Не все, виходить, у тебе всередині перебродило.

— Насміялась верша з сака. Чи набагато утік од мене? — примирливо промовив Варивон і знов усміхнувся: — Хто Крамового батогом хотів провчити?.. Продовжуй, Дмитре. По тобі. бачу, що маєш цікаву думку.

— Маю, товаришу ініціаторе. Ти знаєш, як я завжди кревно біля землі робив. До неї у мене якесь особливе чуття є. Це, напевне, по-літературному талантом зветься. А людей, думаєш, менш люблю? Тільки показати це не вмію, важко сходжуся з людьми. Тут також великого вміння чи особливого характеру треба. Ти не раз мене вовкуватим називав. Думаєш, легко мені таке слухати? Щось тяжке є в моїй вдачі. Та не про це маю казати… Я і в лихі роки якось з горем пополам перебивався до нового врожаю. Сім'я невелика, роботяща. В руках ремесло маю — завжди свіжу копійку зароблю. А як мені було дивитися на людей, що за шматок хліба, та коли б хліба, а то — куркульського макуха — своє здоров'я продавали. Дивишся — другий чоловік як золото: красивий, роботящий, усяке діло в руках аж сміється, а от обсядуть злидні, зігнуть плечі — і на очах засихає, на очах у землю входить… Не раз свій шматок поперек горла ставав. Здається, коли б міг, то сонце прихилив би для людей. Та чим я, ти могли допомогти? Нічим. Сили у нас не було. А тепер є. Ми можем зробити те, про що найкращі люди споконвіку думали. Можем перемогти злидні, голод, усі нестатки. Свою радянську державу прославити… Не маленькі з тобою — знаємо, скільки ще є відсталих колгоспів, колгоспників, скільки є таких, що більше переведе, ніж зробить. А скільки треба учити, щоб для них колективна праця стала кровним ділом, як для мене, для тебе. Урожай на ділянці Григорія і є справжньою агітацією за більшовицькі колгоспи. Узяти усіх голів відсталих колгоспів, таких колгоспників, що з чужого голосу затвердили «от колись жилося», привезти їх сюди і почати учити, як працювати треба.

— І на твою гречку варто було б привезти таких роботяг. Бач, як закрасувалася. Налюбуватися не можу, — нагнувся Варивон до потемнілого ядерного колоса.

— Тільки не рви, — попередив Дмитро. — Не можу дивитися, коли хто живу рослину калічить… І на мою гречку можна було б… Це не просто урожай якогось тобі Дмитра Горицвіта. Такого б урожаю, такої сили ми без колгоспу ніколи б і в снах не побачили. Це широка нива передовиків, радянських патріотів, коли хочеш більше знати. За ним розкривається життя, міць народна. Уже в цьому році ніхто в нас не скаже: «колись-то було». А коли ми відставали, коли всякому паличку в табелі за день записували, хто тоді старався, як тепер? Порядок усюди потрібний і чесна праця. Справжня більшовицька праця — це життя наше. Ет, не розумієш ти, що в мене зараз на душі. Не перший день його ношу, а все висказати не вмію. О, знову усміхається Фальстаф ледащуватий.

• Предыдущая
• 128/322
• Следующая