Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 122

• Предыдущая
• 122/322
• Следующая

— Як не можете? Це ж Наркомзем…

— Гаразд, — нетерпляче поморщився. — Подайте мені перспективний план свого господарства та його агрообгрунтування — підвівся з-за стола і попрямував до виходу.

— Добре! Сьогодні ж подам, — поспішно, з готовністю відповів, дивуючись, звідки відомі секретареві такі вузько спеціальні терміни.

Уже сидячи в машині, Іван Васильович твердо вирішив написати листа до Ради Народних Комісарів.

«Іще одна така постанова — і весь район залишиться без лугів. Не те що для колгоспника, а й для ферми невистачить сіна. І які розумники ухвалили стільки землі відпустити? Чим їх освоїть станція?»

Машина пішла понад Бугом. Зелені соковиті трави пригасили дорогу. Понад коліями цвіла жовтими краплинами зіновать, розгойдана бджолами і господаровитими джмелями. Одцвітали крупчасті опуки молочаю і гордовито червоніли голівки коров'яку. З верболозів вилетіла чорна широконіска, на сонці яскраво замерехтіли білосніжні окрайці крил і згасли на острівці, обсіяному дрібним камінням і жовтими плямами злежаних пісків. Не встиг птах впасти в кущі, як островом, горблячись, пробіг бурий заєць, світячи, неначе дзеркальцем, білою шерстю вуха.

На воді зачорнів невеликий рибальський човен, вдалині забовваніла висока чоловіча постать, що, здавалося, входила в саме небо, закидане білими брилами хмар. Коли машина порівнялася з рослим чоловіком, Кошовий зразу пізнав Дмитра Горицвіта.

— Дмитре Тимофійовичу, що робиш на лугах? — весело скочив на землю.

— Іване Васильовичу! — здивовано і радісно промовив Дмитро. — Спасибі вам велике. — Гаряче обома руками потис руку секретареві райпарткому. І більше нічого не міг сказати. Хоча, здавалось, зроби іще одне зусилля — і слово проб'ється; легко і добре, як в розмові з найближчими людьми. З якогось часу він підсвідоме відчував, що слова повно збираються в ньому, тільки страшно вирватися з ними на люди, як колись було страшно у повінь кинутися в Буг, де потопала невідома дівчина, — Спасибі вам, Іване Васильовичу, — ще раз повторив.

— Нема за що. Гречку посіяв?

— Посіяв. А це луги оглядав із своїм товаришем Очеретом. Хочемо якось їх до пуття довести. Невистачає нам сіна, Іване Васильовичу.

— Невистачає? — задумавсь, але нічого не сказав про дослідну станцію. — На травосіяння треба налягати.

— Я теж так думаю. Клевер-тимофіївка — ось наш порятунок.

— Чому так думаєш? — з цікавістю оглядає Дмитра. — В книжках читав?

— В книжках. З агрономом радився і сам сіяв, коли почали сівозміну запроваджувати. Земля після клевера-тимофіївки як золоте дно — все уродить. Грунт стає структурний, не засмоктується і азоту вволю має.

— Вірно. Ми ніколи не будемо мати високих і сталих урожаїв без посіву багаторічних трав: вони від ранньої весни і до пізньої осені нагромаджують у грунті органічні речовини. Тому так тепер партія піклується про запровадження травопільних сівозмін… Дмитре Тимофійовичу, роботу Вільямса по землеробству знаєш?

— Знаю. Це університет наш. Думок у цій книзі, як насіння у добрій рослині. І жодної череззерниці не знайдеш. Душевна книга, гарячим серцем написана.

— Чи не здається, Дмитре Тимофійовичу, що з тебе непоганий би голова колгоспу вийшов?

— З мене? — з непідробленим переляком поглянув на Кошового. — Ні, ні. Який там з мене голова. Навіть смішно. І страшно.

— Страшно?

— Еге. Не з лякливих я, але такого діла не зумію охопити. Не організатор. З людьми не вмію ладити.

— Це діло нажитне, діло росту.

— Ні, ні, Іване Васильовичу.

— Значить, не стільки не вмієш, скільки не хочеш. Честі багато, а мороки ще більше? — Насмішкувато поглянув на Дмитра. — Ланкова Опанасенко вже бригадиром стала. Гляди, головою на осінь виберуть. А ти, боюсь, у дівках засидишся. Тобі ще раз подяку за насіння передає Опанасепко.

— В хороші руки попало зерно. Не жаль…

— Переможе вона тебе у змаганні.

— Навряд. Ми у грунті більше вологи зберегли. І бджоли наші проворніші за багринівських.

— І до цього додивився?.. — розсміявся.

— Бригадир. Це як музика звучить, — і собі усміхнувся. — Може до моєї хати заїдемо?

— Можна. Ти, Дмитре Тимофійовичу, може іще наперсток гречки вділиш? У тебе, здається, то найбільша мірка для зерна?

Дмитро розсміявся легким, радісним сміхом, вивчаючи кожну рису дорогого і по-простому людяного обличчя. Щось хороше і значиме хотілося сказати Кошовому, але надійшла якась внутрішня напруженість, незручність: а що коли подумає чоловік — піддобрююсь до нього? Немало ж усяких увивається біля начальства, медом розливаються, щоб собі якусь вигоду дістати.

— Як бригада працює?

— Нічого. Поки ніхто нас не переганяє.

— А газети людям читаєш? Книги читаєш?

— Книги?.. — і вже Дмитро не знає, куди подітись від допитливого ока. Ні, він більше про роботу думає…

— Це дуже недобре, коли чоловік свій шматок поля більше знає і любить, аніж колгоспників, що працюють із ним. Бригадир не лише ниву, а людей, людей повинен вирощувати. Він не тільки господар, а й вчитель. Ти не прав, Дмитре Тимофійовичу, коли говориш, що для високого врожаю потрібно лише сонце, вода і добриво. Саме головне — більшовицька пристрасть потрібна. І глибоку помилку робить той, хто дивиться на бригаду як на групу людей, яким за роботу пишуться трудодні. Це сім'я — дружня, вольова, творча, збратана в труді, як розвідники на фронті. Гаразд, що ти сам учишся, але й своїх колгоспників учи, прищепи усім любов і до наукової книги і до гарячого більшовицького слова, яке змінює наше життя і землю. Люди, кадри вирішують все.

Пам'ятаєш ці слова?

— Пам'ятаю, — трепетно відповів, все. глибше відчуваючи, скільки в нього діла не зроблено. Болісне і честолюбне відчуття (Дмитро хотів кращим бути в очах Кошового) почало відпливати, як хмара; прояснювались нові обрії, ще ледве вловимі, але вже вони до краю переповнювали схвильоване серце.

— Розумієш, Дмитре Тимофійовичу, бригадир — це одночасово і батько, і командир. Та ще який командир! Він не перед боєм отримує поповнення, а роками знає, вирощує людей. А зможеш ти зараз на кожного члена бригади довіритись так, як на самого себе? Знаю, що Варивон Очерет великий твій друг, — усміхнувся Іван Васильович. — Такими твоїми друзями — справедливими, міцними, гордими, роботящими, розумними — повинна бути вся бригада, увесь колгосп. Наскільки це зміцнить нас, наскільки стане кращим життя. Розумієш, Дмитре Тимофійовичу?

— Розумію. Спасибі за науку. Я її за вітром не пущу. — Гордовито випростався і ясно поглянув у задумливі очі Івана Васильовича.

Другого дня Крупяк прийшов у райпартком з перспективним планом, Іван Васильович уважно прочитав його, щось довго обраховував на аркуші паперу, а потім тихим голосом, що виключає усякі заперечення, сказав:

— Тепер ми вам, товаришу Моторний, відріжемо сорок сім гектарів лугу — рівно стільки, скільки ви зможете освоїти.

— Сорок сім? Це насмішка!? — вражено вигукнув Крупяк і піднявся із стільця.

— Сорок сім — і ні сотої більше. Ми не маємо права так господарювати, як Охрім біля своєї свити. Коли ж збільшаться ваші можливості — може ще щось додамо. Їдьте завтра на свою ділянку з завідувачем земельного управління і приступайте до роботи. Бажаю успіху.

— Так я напишу…

— Пишіть. Це ваша особиста справа. Паперу можете в друкарки взяти, — різко перебив, збираючи зморшки на високому чолі, напівзакритому кучерявим чубом.

Тепер Григорій зачастив до Крупяка. Спочатку з великим довір'ям ловив кожне слово директора, а потім інколи почали з'являтися сумніви. Одначе Крупяк розбивав їх легко і впевнено, вміло орудуючи цитатами, порівняннями, аналогіями і фактами з наукової діяльності великих вчених.

— Наука — не битий шлях, де все ясно і один рецепт. Ось послухай, — і заливав Григорія новими доводами.

Одначе один неприємний випадок охолодив повагу Григорія до Крупяка і навіть породив підозру — можливо, тому, що болісно сприйняв до серця те, що було таким дорогим.

• Предыдущая
• 122/322
• Следующая