Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 118
- Предыдущая
- 118/322
- Следующая
— Як? — здивувався. — Той же старший, міцніший.
— Еге, а зчепились, як півні. Андрій бився до крові. Той шибеник, більший, напав на Катерину Шевчик. Андрій, як справжній парубок, заступився за дівчину. Я нагримала на нього. Мовчав, навіть слова не промовив. А з полудня ходив на шлях тебе виглядати. «Я з татом, — каже, — повернуся додому. Тільки ви нічого про бійку не говоріть. Скажу, що з дерева упав, подряпався». Потім його Варивон забрав з собою на поле — так би весь день і ходив за трактором чи сівалкою. Недавно з Ольгою пішли до моїх. Мати дуже скучають за ними. Десь і ночувати в себе залишать… ні, повертаються, — виглянула у вікно. — Дивись, як Андрій поважно йде. Точнісінько, як ти, — засміялась, потягнувши чоловіка до вікна.
— Зате Ольга як дзига крутилась. Наче ти колись на танцях біля сельбуду.
— Татку! Вас уже поновили в колгоспі? — кинулась Ольга до столу.
— Цить, розумнице! — смикнув її ззаду Андрій і пошепки додав: — Ще не здумай сьогодні про казки заговорити.
І зразу ж похмурніло обличчя Дмитра, коли Ольга зачепила болючу струну. Мовчки підхопив дочку на руки, підкинув угору, і та в радісному переляці вчепилась рученятами за батькову чуприну.
— От мазуха, — похитав головою. — Тільки б і колихалась то на орелях, то на руках.
— А тебе завидки беруть? — і показала братові язика.
Уже в темряві, пригорнувшись до широких надійних грудей чоловіка, Югина тихо промовила:
— Ти б відпочив, Дмитре, ці дні. Як схуд і почорнів за весну, — навіть не натякнула про те, що трапилось. — Ще вспієш наробитися. Очі такі втомлені в тебе, наче в недузі лежав. Це, може, простуда з тебе ще не вийшла.
— Добре, — дрогнув голос у Дмитра. Поклав руку на теплі коси дружини, а сам вже твердо вирішив піти завтра до Бугу очищати сінокіс. Ніхто його не бачитиме, поки не прийде рішення. А як чоловікові без роботи жити? Думки заїдять, мов комашня на болоті.
Ще й корів не гнали до череди, як Дмитро городами, з сокирою і граблями за плечима, подався до Бугу.
Ранковий сизий туман мляво котився полями, густішав на лугах, а на річці стояв непроглядним муром. Тільки по плескоту весел Дмитро почув, як хтось проїхав біля самого берега, але ні човна, ні гребця не побачив. Потім уся непроглядна стіна зарожевіла, спінилась і почала розпадатись, розповзатись, відкриваючи мерехтливе сріблясте 'плетиво плеса, прибережний димчастий верболіз і зеленавосиній розлив лугів. Буг був зараз на диво схожий на велетенську рибальську сітку, в кожному вічку якої рибиною тріпотіла жмурка сонця.
«Так і моя досада розповзеться, мов цей туман, — подумав, вбираючи очима красу весняного ранку. — Інакше бути не може. Те, що має жити, — житиме; те, що має цвісти, — цвістиме». — Спірно викорчовував почорнілі трухливі пеньки, вирубував кущі вовчих ягід, розчісував граблями молоді трави, вибираючи сухостій. Сонце теплою рукою приголубило чоловіка, поволі заспокоювало тривожні думи, біль. Але другого дня вони прокинулися ще з більшою силою. І не тому, що недовіра знову почала роз'їдати почуття певності, правоти його діла. Щось інше було тут. І не скоро Дмитро зрозумів, що потягнуло його до своєї бригади, до свого кревного діла, якому віддав стільки турбот і сили… Це добре було б зараз піти за сівалкою або сісти на гонах, мовчки слухаючи розмови хліборобів, вдихати гіркий самосад і відпар нагрітої землі. Зрідка і собі кинути яке слово і знову піти по живих рівчаках, обсіяних зерном; ловити срібний спів жайворонків, що зараз все небо заснували струнами та дрібно тріпочуть по них своїми круто вигнутими крильцями…
І коли зрозумів це — здивувався: раніш його ніколи так не тягнуло до людей.
«Недарма, кажуть, чоловік у біді шукає людської підтримки», — зробив не зовсім вірний висновок для себе: не тільки біда тепер єднала його з усіма колгоспниками.
Весь у роздумах попрямував понад перегнутим берегом ріки. Думки, переплітаючись, ішли двома тугими, важкими течіями, і в них, як світлотінь на хвилях, трипотіли хвилюючі сподівання.
Блакитно-райдужними нафтовими плямами просвітилась кисла низина. Понад кружатками застояної води повитискались грудочки ніздрястої замшілої землі, ощетинились пучками шершавої осоки. Зовсім недалеко заскрипів деркач і — видно — побіг до осередку низини — зеленим струмком стрепенулось верхів'я трави.
Довго Дмитро оглядав убогу заплавину. Під ногами тихо шипіла і попискувала зелень і зразу ж затягувало водою глибоко втиснуті сліди від чобіт. І раптом Дмитро аж прояснився: «Попелом, попелом обсіяти цю низину. Тоді сіна в нас буде… хіба ж такі трави зашумлять!» — легко випливали живі слова чи то агронома, чи то з книги.
І вже бачив, як його й Варивонова бригади рубали на лузі чубатий верболіз, викладали ним сухіші ділянки і піднімали вгору кряжисті округлі стоги.
«Сьогодні ж метнусь за попелом. То зимою за жінками не захопиш його. Прямо тобі як золотошукачі на золото накидаються. Порошинки не вирвеш з їхніх рук», — блиснула іскорка в очах, і, знову забуваючи про своє горе, він оживав у нових турботах, фізично відчуваючи, вбираючи очима те, що тільки-тільки розкрилось у думках.
— «Викорчовувати пеньки — теж діло, а от підняти врожай з глибини — це…» — аж сам себе похвалив за догадку. І вже вся ця низина з закислими полумисками води і зеленими заосоченими куповинами стала йому близькою, дорогою, як те орне поле, що красується веселим мудрим трудом.
На обід Дмитро не пішов. Біля самої ріки розклав багаття, поклав у присок кілька картоплин і став підсмажувати на шпичці шматок сала. Сині, кипучі, як спирт, краплини з шипінням падали на вугляки; приємно запахло свіжиною. І в цей час він почув, як далеко понад берегом зацокотіли кінські копита. Підвівся. На рослому коні, пригинаючись до самої гриви, мчав до нього Варивон. З-під кашкета вибилось пасмо волосся, рудою щіткою коливалось на чолі.
— От кому розкіш! Картоплю пече, сало підсмажує, природою любується. Курортник, значить, та й годі. Здоров, Дмитре! — ткнув куці міцні пальці назустріч Дмитровій руці.
— Здоров, — допитливо поглянув на товариша, і тіло зразу ж напружилось: розумів — недарма розшукував його Варивон.
— Корчуєш? На індуську роботу перейшов? — насмішкувато оглянувся навкруги, покосився на Дмитра. — Ну, а про тебе, бригадире, в газеті напечатали.
— Уже, — спустились плечі, і губи зразу ж посіріли, як приск.
— Уже, — зажурено в унісон відповів Варивон, скорботно підпер щоку рукою і враз розсміявся.
— Ти чого? — незрозуміле поглянув на товариша, насторожився і потім злісно процідив: — І ти радієш?
— І я радію. Чому б не радіти, товаришу бригадир? — знову з перебільшеною скорботою похитав головою і знову розсміявся.
Дмитро нічого не відповів. Різко відвернувся од друга і швидко пішов понад берегом. «Хто б міг подумати, що Варивон такий порожняк? Що йому? З усього б сміявся, насміхався. За гостре слівце рідного батька продасть. Оце тобі й товариш».
І шкода було чогось, що болюче обірвалось, як перетягнута струна.
— Дмитре, — наздогнав його Варивон і заспокійливо поклав важку руку на плече. — Не кип'ятись, бо навіки ошпариш мене.
— Іди, Варивоне, подалі. Не мозоль очей. І без тебе…
— От дурний чоловік. Я приїхав до нього з радістю; дивись, як написали про тебе, — і простягнув учетверо складену газету. Дмитро люто вихопив її з рук, розгорнув, швидко пробіг очима по перших шпальтинах, і його зір прикипів до третьої сторінки. В невеликій статті «Думи бригадира» писалось про те, як добре працювала його бригада в цю весну і як думає він зібрати високий урожай гречки. Згадувалось і про добірне насіння, і про бджоли. З жадобою п'ючи кожне слово, він уже хмілів і обм'якав од припливу великої і млосної радості.
— Ну, знаєш, Варивоне, бувають же в світі чудеса, — здивовано розвів руками, подивився на товариша, притулив його до себе, поцілував і тихо засміявся нервовим сміхом.
— Що це я тобі став таким гарним, значить, як дівчина? Ні, брате, поцілунком не відкупишся — тут діло премією пахне.
- Предыдущая
- 118/322
- Следующая
