Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 115

• Предыдущая
• 115/322
• Следующая

Прикипівши до коня, Варивон в захваті розсікав струмки терпкого весняного вітру; ніжними зеленими полями заколивалась розмивчаста, жива, як вода на бистрі, тінь, наздоганяючи і не можучи наздогнати вершника.

Біля пам'ятника котовцям Варивон несподівано налетів на Степана Кушніра; хотів круто завернути на польову дорогу, але голова пізнав бригадира, замахав рукою. Покусуючи нижню губу, Варивон на ходу зіскочив з коня.

— Ти куди летиш? Куди? — якось питайно, з винуватою усмішкою і надією поглянув на бригадира.

— Та… жереба об'їжджаю, — зам'явся і зразу ж вирівнявся Варивон. — Недавно, бісова сила, самого Олександра Петровича скинув. Мало не вбив чоловіка. Громоход — не жереб. Я йому злість пережену на гаряче мило.

— Більше нічого не думаєш робити? — недовірливо покосився.

— Абсолютно нічого, — промовив з готовністю і ясно поглянув на Кушніра.

— Да… — ледве не зітхнув. — Ну, коли таке діло — заберу у тебе коня: сам втихомирю його.

— Глядіть… скине вас, — розгубився Варивон, не підпускаючи Кушніра до повода. «І піднесло ж в таку пору…»

— Мене скине? — здивувався.

— А чого ж! Кінь — як змій! Мною вже так брязнув об землю, аж дим пішов. Кісточки і досі, як цимбали, стугонять, — морщачись і розтираючи груди, обережно бере на переляк свого голову. Варивон так уходить в нову роль, що й справді починає відчувати, наче в нього поболюють кості. Кушнір пильно і недовірливо слідкує за ним, а потім раптом веселіє:

— Брешеш ти, Варивоне, тебе сам грім не сколупне з сідла. Ти скажи по совісті: в район летиш?

— В район, — здивувався і зітхнув.

— До Свирида Яковлевича? — уже широко усміхається Кушнір, і Варивон дивиться на нього з настороженою опаскою.

— До Свирида Яковлевича.

— Ну, й молодець, Варивоне! Отак би й давно! А то почав петляти, мов заєць на першій пороші. Аж злість розбирає. Ти все чисто розкажи Свириду Яковлевичу, бо я вже з цим Крамовим вимучився до сьомого поту. Він усю мені голову, як шершень, продзижчав; він усю мені пасіку перекачає. А як почне по телефону тарабанити, так навіть пластмаса не витримує.

Варивон з радістю і вдячністю поглянув на Кушніра.

— Геть усе чисто скажу! Ще й прибавити зможу… таку тінь кинув на Дмитра.

— Лишнього не тороч. Знаю тебе, — покивав пальцем і, зітхнувши, додав: — Знаєш, ніяк тієї ночі заснути не міг. Усе за Дмитра. Сам себе останніми словами за малодухкісгь лаяв. Навіть жінці усе розказав.

— Ото був концерт, — засміявся Варивон.

— Не без того, — спохмурнів Кушнір. — Саме головне, чого він, твій Дмитро, битися ліз… Свою постанову ми скасуємо, а от Крамового треба позбутися. Ну, в добру путь, Варивоне!

— Спасибі, — захоплено потиснув йому руку і, наче молодий вітер, помчав по шляху.

В долинці забурчала машина і, підмиваючи низькі хвилі просвітленого рожевого туману, з натугою піднялась на шлях. Дмитро підняв руку, але шофер тільки головою замахав і поїхав далі. Потім легко, як ластівка, вилетіла нова чорна «емка»; в її лакованому одсвіті блискавично переміщались придорожні дерева, мерехтіло потемніле небо.

«Не візьме», — твердо вирішив, але «проголосував».

Машина сплеском дощопаду зашелестіла по дрібних камінцях, зупинилася біля зеленої зернистої обочини. З кабіни розгонисто вискочив русявий чолов'яга, вирівняв в одну лінію широкі прямі плечі, з цікавістю поглянув на Дмитра.

— З Новобугівки? — тріпнув кучерявим чубом; рухливі каштанові кільця зметнулися вгору і, пострибуючи, посипалися на надбрів'я.

— З Новобугівки, — пильно оглянув рослого, середніх літ чоловіка зі спокійним довгастим обличчям, де-не-де посіченим першими лініями зморщок. Вони, немов живі прожилки, вигинаючись, різкіше лягли на високе чоло, оповили його задумою. Дмитро якось підсвідоме зрозумів, що слова незнайомого були веселіші, аніж увесь його зовнішній вираз.

«Напевне, учений», — подумав, додивляючись до невідомого так, щоб той не помічав на собі пильного і одночасно сумовитого погляду.

— До міста зібрались?

— Еге. В район.

— Що ж, сідайте — підвезу, — скочив у машину, поглянув на годинника і нахмурився. — Вперед, повний. — промовив так, як оддають команду капітани пароплавів.

Машина забриніла, і назустріч їй, перехитуючись, почав напливати масив лісу, зрідка просвічуючись радісними голубими стрічками просік. Поміж деревами, неначе дитина на орелі, загойдалося раннє сонце.

— А це кому, шоферові? — Дмитро, знижуючи голос, очима показав на пляшку.

— Нікому. Шофер у нас людина непитуща, — усміхнувся і ясними сіроголубими очима поглянув на невеличкого чорнявого парубка. Той тілька скорботно похитав головою і зітхнув.

— Щось мало таких шоферів зустрічав.

— Як ярина зазеленіла. Барвінок! — раділи очі невідомого. — А ви чого в район? Обсіялись уже?

— Де там.

— Дивно! — несхвальне похитав головою. — Не з канцеляристів?

— Ще чого бракувало, — Дмитро аж закрутився на місці. — В мене така канцелярія, що від зорі і до зорі не обійдеш.

— Бригадир?

— Бригадир.

— Воно й видно.

— Ха-ха-ха! — не витерпів шофер і провів долонею по надбрів'ю.

— Гляди не захлинись. Це по-малолітству трапляється, — бліднучи, підкусив Дмитро.

Шофер здивовано поглянув на нього, обернувся і, давлячись сміхом, затрясся над стерном. Невідомий допитливо покосився на Дмитра.

— У справах їдете? — приязніше заговорив.

— Гіркі наші справи.

— Гіркі?

— Як хліб з полином. пли коли?

— Зростав на ньому. Як звати вас?

— Дмитро Тимофійович. А вас?

— Іван Васильович. І хто ж ці діла розв'яже?

— Партія.

— Що ж у вас таке?

— Ет, і говорити не хочеться.

— Тяжко? А ви скажіть. І в книгах пишуть: поділена радість — подвійна радість, а поділене горе — половина горя.

— Не мені його з вами ділити, — відповів з серцем, гостро відчуваючи, як поколювали його недавно сказані слова невідомого.

— Справді?

— А чого ж. Ви чоловік на машині. Сіли й поїхали. Полюбувались на поле, зведення черкнули начальству. Коли задовільний посів — добрим поставите, а на добрий — «відмінно» натягнете. А нам діло треба робити.

— Дмитре Тимофійовичу, а не куценький твій аршин? — не образився, а розсміявся. — Тип роботяги, що ти намалював, відомий мені. Але він останні дні доживає.

— Еге, коли б то так! — уже спокійніше промовив: сподобалось, що не гарячковитий трапився чоловік. «Видно не з тих, які горюче дурно переводять».

— А горе в тебе, дивлюсь, до живого підійшло. — Голос у Івана Васильовича грудний, очі зосереджені і якось зразу то темнішають, то світлішають, а чуб розкішним гроном спадає на рівну, стрілкою, брову.

— До живого, — зітхнув. — 3 колгоспу викинули. А тепер іди — мороч голову людям, ніби їм і без мене мало роботи. — І зразу відчув, як насторожились, стали твердішими очі Івана Васильовича.

«Подумав — який-небудь непевний елемент. В гарячу пору по дорогах тиняється» — обпекла гірка здогадка, і все стало противним, знову захотілося побути на самоті, щоб не відчувати на собі розумного настороженого погляду, не чути грудного голосу, не бачити витягнутого рухливого обличчя шофера, що, може, зараз в душі кається: навіщо зупинив машину для нього.

— За що ж вас? — рівно і тихо входить в душу низький голос. — Працювати б наче погано не могли…

— Це правда. По совісті робив, — з болем вирвалось. — Не вмію капарити абияк. То велике діло, коли радуєшся своєю роботою, а не ховаєшся з нею, як з краденим, од людського ока. — І замовк. «Навіщо говорити, все одно не повірить. Подумає: з чимсь таюсь. Ну й хай собі…»

— Може з начальством заїлись? Не вгодили?

Дмитро здивовано поглянув на Івана Васильовича, перевірив його повеселілий погляд: не насміхається? «Ні».

— Чоловік, що біля машини вертиться, допік? Вгадав?

— Вгадали.

— Як же воно у вас вийшло? Надіюсь — не за особисті справи? — обережно добирається до основи характеру, не спускаючи очей з нахмуреного гордовитого обличчя, уже зашершавленого тугими весняними вітрами і сонцем.

• Предыдущая
• 115/322
• Следующая