Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 103

• Предыдущая
• 103/322
• Следующая

— Історична зима, Валер'яне Орестовичу, — обізвався Свирид Яковлевич.

— Хворий, ви мене не просвіщайте. Сам знаю — історична! А хто ж історію творить? — насупився. — Люди! Живі люди, а не хворі. До мене привозять хворих, поранених, а вони в халатах тікають з лікарні. Спішать історію творити або, або… — Валер'ян Орестович помітив залізну тирсу на підлозі, нагнувся і спритно, не по літах, витягнув з-під ліжка пилку… — Маріє Іванівно! — крикнув він на всю палату.

Марієчка зразу ж обм'якла і, червоніючи, як троянда, опустила перелякані очі в підлогу. Вона добре знала, що коли лікар величає по батькові, — добра не жди.

— Маріє Іванівно! — затряслись довгі сиві пасма на голові лікаря. — Чи є у вас найменша різниця між лікарнею і дров'яним складом? Ви медичний злочинець. Непоправний злочинець! Я вас під суд, під суд віддам! Ви мені всі, — затупотів на сестер, — з лікарні конюшню зробили! Хлів зробили.

— Валер'яне Орестовичу, — крізь сльози звернулась Марієчка.

— Мовчать! Або говоріть, говоріть. Почуємо, Маріє Іванівно, ваше наукове слово, — з'єхидничав старий.

— Уже й наукове… Хворий так просив, так просив, щоб йому пилу принесли. Це для удосконалення треба йому. В МТС треба. От ви працюєте над апаратами…

— Хватить мене просвіщать. Що ви ще видумали? — звернувся до Мірошниченка.

— Швидше ліс різати. Я дуже просив Марію Іванівну помогти мені. Насилу впрохав.

— Брехня! Не вірю, не вірю! Ви їй слово скажете — і вона з вистрибом побіжить виконувати… Марієчко! Зараз же винось пилу.

І дівчина ледве не всміхнулась: коли назвав її лікар на імення — значить гроза пройшла.

Після лікарського обходу Свирид Яковлевич продовжував:

— Село Кукавка, де жив у Моркова Тропінін, знаходиться недалеко від Головчинців і Чорномина — там найбільше в ті роки орудував Кармелюк. Не міг великий художник, що змалював стільки селянських портретів, не зацікавитися образом відомого повстанця. Ви помітили, наскільки портрети старого і молодого українців Тропініна подібні до того портрета Кармелюка, який із рук проскурівських тюремщиків потрапив у Кам'янець? І характерний поворот голови даний однаково, і манера письма, і тони…

— Свириде Яковлевичу! — тріумфуючи, вбігла в палату Марієчка. — Трактори ідуть в нашу МТС. Ціла колона! Попереду — мій брат Михайло. Сидить на машині, як полководець! Усі люди збігаються подивитися на колону. Навіть головний не витримав: підібрав халат — і бігцем на вулицю!

В палату увірвався гуркіт машин, і жовте обличчя Свирида Яковлевича почало наливатись радісним рум'янцем.

Крадучись, неначе злодій, пізнього вечора Крамовий добирався до хутора Варчука. Ще й досі, після короткої, але тяжкої розмови з Марковим, пашіли його пухнасті щоки, а руки самі по собі стискалися у кулаки. Знітившись, він мусив, як хлопчисько, слухати нотації і не захищатись, а визнавати свої «помилки».

— Робив, старався. Самовіддано працею доведу, покрию огріхи, — пітнів і згинався перед Марковим, а в душі ладен був на шматки порізати цього невисокого чоловіка, од якого нічого не можна було заховати ні гучним словом, ні видимістю активної діяльності, ні поспішним визнанням своїх помилок…

На хуторі загавкав пес і кинувся до воріт. Скрипливо заспівало по обмерзлому дроті кільце, і ноги вірного сторожа, як постріл, вдарили по висушеній морозом хвіртці.

Незабаром вийшов Варчук і повів пізнього гостя в простору світлицю, де сиділи старий Созоненко, Яків Данько і Карпо.

Потім з другої кімнати, мружачись на світло, вийшов Омелян Крупяк. Граючи своїм красномовством, почав говорити про якусь давню пригоду, але всі, принишклі і напівзігнуті, розуміли, що зараз мають упасти важкі слова, які зведуть життя кожного із них диба, як зводить коня невблаганний машталір.

Крамовий чув на собі допитливі тяжкі погляди, але мовчав, пропускаючи, як крізь воду, розповідь Крупяка. Нарешті Сафрон не витримав. Притуливши затиснутий кулак до підборіддя, важко вицідив перші слова:

— Петре, що трапилось? Не тягни!

— Рятував вас, як міг. А тепер нема моєї сили. Завтра буде стояти питання про ваше розкуркулення, — поглянув спочатку на Данька, потім зупинив погляд на поблідлому Варчукові. — Говорив вам, — продайте, спаліть зрештою, к чортовій матері, свій хутір, заженіть добро. Не послухались, сиділи, от і досиділись.

— А коли тепер, сьогодні ж спалити? — ще більше вкрився тією страхітливою крейдою, яка часто вкриває мертві щоки смаглявих людей. Смолисті хвилясті вуса ще більше підкреслювали блідість його обличчя.

— Пізно. Не треба великого розуму, щоб догадатися, що нарочито підпалили. Іще одну статтю добавлять. Розказав усе.

— Ех… з таким життям! Що тепер робити? Скажи, Петре! Ти розумна голова! — уже наказав старий Варчук, злісно поринаючи в плани і роздуми, його чорні неблискучі очі зовсім заховалися в півколах зморщок, перекривились прикушені уста і покривлені складки на чолі придавили донизу брови.

Карпо з опаскою подивився на батька: «Тепер попадись йому хто в руки — надвоє роздере».

— Відки мені знати, — на всякий випадок огородив себе обережністю. Хай, мовляв, краще Крупяк вкаже їм дорогу. Цей не вдержить язика.

І Крупяк заговорив. Але де зникла театральна поза, безтурботна інтонація і усмішка? Кожне слово поважчало, падало міцно і поволі.

— Невблаганна доля ломиться в наші двері. Отож тепер не зашиєшся, як пацюк в муку, не пересидиш лиху годину. Вибирати нема чого — залишається або куля, або Сибір. Значить, треба битись, дертися, боротися! Піднімати повстання! Інакше попадеш під таку косу, що з корінням нас викосить. Треба шатнутись по всіх самостійниках, по всіх певних людях, добувати зброю… не слухали мене, боялись…

— Поки повстання підіймеш, то тебе під конвоєм у район поведуть.

— І поведуть. Посидьте іще деньок, погорюйте, сльозами помочіть своє добро, — їдко відрізав Крупяк. — Хоч і пізнувато, але треба випередити події. В лісах перепинити секретаря райпарткому. Вбити, заховати в снігах. А Петро після цього, — поки приїде нове начальство, розбереться з ділами, — захистить вас, наново почне крутити справами.

— Діло, — схвально кивнув головою Карпо. І зразу ж замислився, як краще здійснити план. В тяжкому роздумі вираз його обличчя, рожевого і пухнастого, багато в чому нагадував старого Варчука.

— Так і будемо робити. Однаково: чи пан, чи пропав, — стиснув великі, оброслі мохом кулаки Яків Данько. І його довгі рухливі брови заворушились, як вуса таргана, на широких вилицях вісімками вирізьбились пругкі м'язи.

— Тільки так. Бити, різати все, що буде стояти на заваді, — швидко викинув з себе Сафрон, спираючись двома ліктями на стіл.

— Небезпечне це діло. Дуже небезпечне, — похитав головою Созоненко. — Як зірвемося, то… зі смертю граємось.

— А ти як думаєш? — звернувся Крупяк до Крамового, витираючи піт з довгастих заличків, що двома клинцями вбились в обстрижений під польку чуб.

— Не знаю, що й сказати. Ти в цих ділах неперевершений авторитет, більше розбираєшся, — похвалив падкого до слави товариша, обережно одводячи від себе організаторську участь в повстанні.

Крупяк нічого не промовив, але так насмішкувато і злісно блиснув очима, що Крамовий зрозумів: його похвала не приспала допитливого авантюристичного розуму. Тому Крамовий натягнув на обличчя маску втоми і з перебільшеною увагою почав слухати план засідки, яку просто й добре придумав Крупяк.

— Ну, мені треба поспішати, бо, чого доброго, прибіжить виконавець, а потім почнуть розшукувати по всьому селу, — роблено позіхнув і швидко попрощався з усіма. В сінях його наздогнав Крупяк. Нервуючись, Крамовий почув на собі гаряче дихання. Обоє мовчки вийшли на скрипливий засніжений ганок. І не промовив, а прошипів Крупяк:

— Щось не пізнаю тебе, Петре. Трясешся за свою шкуру? Знай, коли будеш вести подвійну італьянську бухгалтерію, — моя рука не здригнеться пустити в твій рот свинцеву галушку. Я чоловік не гордий. Хто, хто, а ти це знаєш.

• Предыдущая
• 103/322
• Следующая