Щастя Ругонів - Золя Эмиль - Страница 76
- Предыдущая
- 76/80
- Следующая
— Не поспішайте радіти. Я застав бідну бабусю в важкому стані. Я приніс їй карабін, ним вона так дорожить, а вона як лежала, так і лежить без тями, — ось погляньте.
Очі П’єрові вже звикли до темряви. При світлі присмерку він роздивився на ліжкові тітку Діду; вона лежала нерухомо, як небіжчиця. Нервові напади, що з дитинства мордували її бідне тіло, тепер добили її. Здавалося, нерви висушили в ній усю кров. Ця пристрасна плоть довгі роки висилювала, спалювала себе змушеним стримуванням, і, нарешті, обернулась у жалюгідний трун, що його ще гальванізували корчі, пробігаючи по ній. Страшенні болі, здавалося, прискорили повільний розпад організму. На обличчі Аделаїди, блідому, як у черниці, знекровленому суворим життям і постійним перебуванням у темряві, виступили червоні, ніби намальовані, плями. Риси були спотворені, очі широко розтулені, руки неприродно повиверчувані, вона лежала нерухома, випроставшись, і сукня різко окреслювала її кощаве тіло. Аделаїда конала безмовно, корчовито стуливши вуста, і сутінки були насичені жахом її німого часування.
У Руґона вихопився жест досади. Це трагічне видовисько було йому дуже неприємне: увечері він чекав на обід гостей і йому зовсім на хотілося мати сумний вигляд. Мати наче навмисне все це вигадала, аби тільки дошкулити йому. Могла б вибрати інший день. Ховаючи своє занепокоєння, П’єр сказав:
— Минеться. Сто разів я бачив її в такому стані. Треба дати їй відпочити — це єдине лікування.
Паскаль похитав головою.
— Ні, сьогоднішній приступ не схожий на інші, — пробурмотів він, — я часто глядів її й ніколи не помічав таких симптомів. Гляньте-бо на її очі, вони стали особливо прозорі, в них зайнявся якийсь підозрілий блиск. 'А обличчя! Як страшенно зсудомлені всі м’язи!
Він нахилився, придивляючись до її рис, і провадив тихим голосом, наче говорив сам до себе:
— Такі обличчя я бачив тільки в забитих людей, що вмерли з переляку… Щось, певно, жахливе її вразило.
— А з чого почався цей приступ? — нетерпляче спитав Ругон, не знаючи вже, як вибратися з цієї комірчини.
Паскаль не знав, але Макар, наливаючи собі чарку, розповів, що йому захотілося коньяку і він послав матір купити йому пляшку. Вона недовго проходила, а коли вернулася, раптом упала, як мертва, на долівку, не сказавши ні слова. Макарові довелося перенести її на ліжко.
— Мене дивує, — сказав він наприкінці, — як вона не розбила пляшку.
Молодий лікар замислився. Помовчавши трохи, він сказав:
— Ідучи сюди, я чув два постріли. Мабуть, ці паскуди розстріляли ще кого-небудь із полонених. Якщо вона в цей час проходила повз солдатів, вигляд крові міг її довести до припадку… Вона, мабуть, дуже страждала.
На щастя, при ньому була аптечка з ліками, що з нею він не розлучався під час походу. Він спробував розсунути зціплені зуби тітки Діди і влити їй декілька крапель рожевої рідини. Тим часом Макар знову спитав брата:
— Гроші приніс?
— Так, приніс, зараз ми з тобою розрахуємося, — відповів Ругон, радіючи зміні розмови.
Макар, бачачи, що йому збираються платити, став пхикати. Він надто пізно оцінив усі наслідки своєї зради, інакше він правив би вдвічі-втричі більше. Почалися скарги. Далебі, тисяча франків — це надто мало. Діти кинули його, він залишився сам на світі й мусить їхати з Франції. Антуан мало не заплакав, кажучи про своє вигнання.
— Ну, то хочете одержати вісімсот франків? — сказав Ругон, котрому хотілося швидше піти.
— Ні, по правді, з тебе належиться вдвоє більше. Твоя жінка обдурила мене. Коли б вона відверто сказала, чого вам від мене треба, ніколи б я так не скомпрометував себе за таку дрібницю.
Ругон виклав на стіл вісімсот франків золотом.
— Присягаюся, я не маю більше грошей, — сказав він. — Згодом я постараюся щось для вас зробити. Але, ради бога, рушайте сьогодні ж увечері.
Макар цідив крізь зуби глухі скарги і сипав прокльони, проте підсунув стіл до вікна і почав рахувати золоті монети в мерущому світлі присмерку. Він підкидав догори монети, що йому приємно лоскотали пальці, дзвін їх у темряві здавався йому чистою музикою. Зупинившись на одну мить, він сказав:
— Ти обіцяв мені посаду, дивись не забудь. Я бажаю повернутися до Франції. Добре було б місце гайового де-небудь у мальовничій окраїні, за моїм вибором.
— Так, так, домовилися, — відповів Ругон. — Ну що, сходиться? Тут вісімсот франків?
Макар заходився перераховувати гроші. Ще дзенькали останні луїдори, як раптом пронизливий сміх змусив їх обох обернутися. Тітка Діда стояла біля ліжка напіводягнена, з розкуйовдженим сивим волоссям, на блідому обличчі цвіли рожеві плями. Паскаль марно силкувався втримати її. Простигши руки, тремтячи всім тілом, вона хитала головою й, як божевільна, повторювала декілька разів:
— Ціна крові, ціна крові! Я чула дзвін золота… Це вони, вони його продали. Ох, убивці, ох, вовки!
Вона відкинула волосся і провела руками по чолу, ніби хотіла зібратися з думками. Потім вела далі:
— Я давно вже бачу його перед собою… чоло йому пробито кулею!.. В мене в голові крутяться якісь люди з рушницями. Вони чатують на нього… Вони подають мені знаки, що зараз стрілятимуть. Який жах! Мені ламають кістки, хочуть пробити мені череп! Ох, помилуйте, помилуйте!.. Благаю вас, він не побачить її більше ніколи, не кохатиме її більше ніколи, ніколи! Я замкну його, я не дозволю йому бігати за нею! Ні, змилуйтесь! Не стріляйте… Я не винна… Коли б ви знали…
Вона впала навколішки, з плачем благаючи, простягаючи свої тремтячі руки до якогось безжалісного привида, який їй увижався в темряві. І раптом вона випросталася; очі їй розплющилися ще ширше, зі стиснутого горла вихопився страшний зойк, здавалося, вона бачить щось жахливе:
— Ой жандар! — хрипко гукнула вона, відсахнулася, впала на ліжко й почала по ньому качатися з божевільним затяжним реготом.
Паскаль уважно стежив за приступом. Обидва брати, перелякані, забились у куток кімнати. Вони вловлювали тільки окремі слова. Коли Ругон почув слово «жандарм, йому здалося, що він зрозумів, у чому річ, бо з того часу, як забито її полюбовника на кордоні, тітка Діда таїла глибоку ненависть до жандарів та митників; вона погано їх розрізняла і мріяла їм усім помститись.
— Та це ж вона розповідає про браконьєра, — пробубонів Ругон.
Паскаль знаком показав йому замовчати. Мруща тяжко підвелася. Вона здивовано озиралася навколо себе. Мить яку вона сиділа мовчки, намагаючись розпізнати навколишні речі, ніби опинилася в незнайомому місці, потім раптом стурбовано спитала:
— Де ж рушниця?
Доктор подав у руки їй карабіна. Вона кволо скрикнула з радості і довго вдивлялася в нього, тихо кажучи співучим голосом, як маленька дівчинка:
— Це вона, так, так, я впізнаю її… Вона вся в крові А сьогодні на ній свіжі плями… Його руки були в крові, вони залишили на прикладі червоні відбитки… Ох, нещасна, нещасна тітка Діда…
Їй паморочилось у голові. Вона заплющила очі й замислилася.
— Жандар був мертвий, — бурмотіла вона, — і все-таки він вернувся… Невже ця сволота так і не вмирає?
І, пойнята божевільною люттю, вона скочила і, вимахуючи карабіном, рушила до синів, що припали до стіни й завмерли з жаху. Її розперезані спідниці волочилися за нею, напівголе, з’їдене старістю, викривлене тіло її раптом випросталося.
— Це ви стріляли? — крикнула вона. — Я чула дзенькіт золота… Безщасна! Я породила тільки вовків… Була тільки одна безталанна дитина, й ту вони з’їли. Кожний з них увірвав собі кусень, ще й досі їхні пащі закривавлені. Вони грабують! Вони вбивають! І живуть собі панами. Прокляті! Прокляті! Прокляті!
Вона співала, сміялася, кричала і все повторювала співуче: «Прокляті, прокляті», наче дивний музичний приспів, що його ритм нагадував гук стрілянини.
Паскаль зі сльозами на очах переніс її на ліжко. Вона не пручалася, слухняна, наче дитина. Вона співала далі, прискорюючи темп, відбиваючи по укривалу такт своїми сухими руками.
— Ось чого я боявся, — сказав лікар, — вона збожеволіла. Удар був надто грубий для бідної істоти, та ще з її нахилом до гострих неврозів. Вона, певно, помре так само, як і її батько, — в божевільні.
- Предыдущая
- 76/80
- Следующая
